передплата Українською | In English

№17, вересень 2007

Шляхів багато. Який краще для нас?

Поділитися:

На початку XXI століття науковцями були визначені риси соціальної держави. Соціальна держава (її також називають «державою допомоги», або «державою загального добробуту») міцно вкоренилася в країнах Західної Європи, а в деяких навіть перебуває у стані кризи. Конституцією Україну проголошено соціальною державою. Тож постає питання визначення шляху, яким треба прямувати для побудови міцної, дієвої та корисної моделі соціальної держави.

Однією з найактуальніших проблем є визначення моде­лей соціальної держави. Американські дослідники Г. Віленський і Ч. Лебо перші спробували дати таку класифікацію, виокремивши «інституціональну» та «залишкову» моделі.

За «інституціональної» моделі реалізація програм соці­ального добробуту розглядається як узаконена функція су­часного індустріального суспільства, спрямована на надання людині можливості самореалізуватися. Одержувачі соціаль­ного забезпечення (можливо, на довгостроковій основі) не мають ярлика невдах, що характерно для «залишкової» мо­делі. Перерозподіл матеріальних благ вважається функцією, котра органічно властива державі загального добробуту.

За другої, «залишкової», моделі такий перерозподіл зас­тосовується як надзвичайний захід і передбачає надання державної підтримки та допомоги особі лише на короткос­троковій основі (в разі крайньої потреби), яке припиняється, коли людина або сім'я знову можуть піклуватися про себе са­мостійно [9, с. 66].

Відмінність між цими двома моделями в основному по­лягає в різних масштабах державного втручання в соціально-економічну сферу. Так, за «залишкової» моделі державні заходи допомоги спрямовані на найбідніші прошарки насе­лення (за наявності доволі слабовираженої прогресії подат­ків), тоді як за «інституціональної» – охоплюють значно шир­ше коло людей і здійснюються за рахунок податків, що стягу­ються на основі доволі високої прогресії [1, с. 17].

Історично виникло два «чисті» типи соціальної держави, які сформувалися в процесі розвитку суспільства: «лібераль­на» модель, що характеризується помірним соціальним за­хистом та делегуванням частини своїх соціальних функцій громадянському суспільству, і «соціал-демократична», яка передбачає розширення соціальних прав і прагне до ліквіда­ції соціальної нерівності. «Ліберальна» модель виникла на економічній основі (як побічний продукт буржуазних відно­син, зокрема як результат поєднання таких чинників, як по­долання Великої депресії у США в 30-х роках XX століття та діяльність громадянського суспільства), а «соціал-демокра­тична» має під собою ідеологічну основу (виникла внаслідок цілеспрямованих дій європейської соціал-демократії). «Лі­беральна» та «соціал-демократична» моделі соціальної дер­жави були реалізовані в чистому вигляді в США та Швеції відповідно.

Існування певної форми держави загального добробуту в розвинених країнах визначається в сучасних умовах біль­шістю наявних політичних сил. Відтак, предметом суперечки між їхніми представниками є, власне, лише вибір моделі со­ціально орієнтованої держави. А саме: чи слід розглядати та­ку державу як механізм гарантування соціальної безпеки шляхом встановлення мінімального рівня загального добро­буту; чи як механізм перерозподілу багатства між багатими та бідними, що сприяє досягненню більшої рівності в сус­пільстві. Ці різні підходи яскраво відображають лінію розме­жування між традиційним лібералізмом та соціал-демократизмом [3, с. 107]. І зводяться насамперед до вибору між «за­лишковою» та «інституціональною» моделями держави доб­робуту.

Тобто, як виявилося, між виокремлюваними в різних класифікаціях «залишковою» та «ліберальною» моделями соціальної держави немає принципових відмінностей. Нині ці поняття належать до одного синонімічного ряду. Найваж­ливішою ж стратегічною метою соціал-демократії є рух до ін­шої моделі держави, котру розуміють як «інституціональну» державу загального добробуту [4, с. 20].

Досконаліша класифікація запропонована 1977 року анг­лійськими вченими-суспільствознавцями Н. Фурнісом і Т. Тилтоном.

Перша модель – «позитивна держава» (США, Австра­лія), де найменший ступінь втручання держави в економіку, а соціальне забезпечення орієнтоване на дотримання індиві­дуалізму та захист корпоративних інтересів (соціальна полі­тика держави виступає як засіб контролю). Ця модель харак­теризується відсутністю розвиненої системи соціального за­конодавства, натомість діють численні програми соціальної підтримки населення, які постійно коригуються. Тобто «пози­тивна держава» (за своїми характеристиками) ~ це відома вже нам класична неоліберальна, «залишкова» модель соці­альної держави.

Друга модель – соціальна держава, «держава соціальної безпеки» (Велика Британія, Франція, Греція), де забезпечу­ються гарантований мінімальний рівень життя і рівність стар­тових можливостей, але аж ніяк не матеріальна рівність (со­ціальна політика держави як засіб забезпечення повної зай­нятості).

Третя модель – «держава добробуту» (Швеція, Нідер­ланди), де забезпечується мінімальний рівень життя та вста­новлюється максимальний рівень доходів, зменшується різ­ниця в зарплаті, гарантується повна зайнятість (соціальна по­літика держави як засіб забезпечення «рівності, кооперації та солідарності»). Соціальна політика щодо всіх є однаковою. Ця модель тяжіє до соціально-демократичного типу, який ми розглядали вище.

Спостерігається тенденція переходу цих моделей від од­нієї до іншої [7, с. 29–30].

Такі вчені, як Г. Ріттер і Д. Роулз, поділяють думку Н. Фурніса й Т. Тилтона, але вважають, що згадані моделі ніде ціл­ком у чистому вигляді не були реалізовані, а це свідчить про мінливість соціальної політики держав у ході розвитку.

А. Нестеренко виокремлює чотири основні моделі соці­ально орієнтованої економіки, а отже, й соціальних держав, де така економіка існує. Його поділ ґрунтується на таких кри­теріях: місце соціальної політики серед національних пріо­ритетів; розподіл соціальних функцій між державою, грома­дянським суспільством і підприємницьким сектором; «пито­ма вага» державного сектору, яка визначається і обсягом ВВП, що перерозподіляється, і часткою зайнятих у державно­му секторі; особливості соціальної політики (цілі, інструмен­ти її здійснення).

Перша модель називається континентальною, або ні­мецькою. Окрім ФРН, вона застосовується в Австрії, Бельгії, Нідерландах і Швейцарії, почасти у Франції. Для неї харак­терні значний перерозподіл ВВП через держбюджет (близь­ко 50 %). Переважно за рахунок працедавців формуються страхові фонди. Розвинута система соціального партнерства. Прагнення до підтримання повної зайнятості або, принай­мні, високого її рівня.

Друга модель – англосаксонська – використовується у Великій Британії, Ірландії, а також у Канаді. Вона передбачає нижчий рівень перерозподілу ВВП через бюджет (не більш як 40 %), переважно пасивний характер державної політики зайнятості, високу питому вагу приватних і громадських компаній та організацій у сфері надання соціальних послуг.

Третя – середземноморська – реалізується у країнах Пів­денної Європи (Греція, Іспанія, Італія). Обсяг ВВП, що пере­розподіляється через бюджет, тут істотно варіюється (від майже 60 % у Греції та Італії до 40 % в Іспанії). Соціальна по­літика переважно адресована соціально вразливим катего­ріям громадян і не має всеохопного характеру.

Четвертій – скандинавській (Швеція, Данія, Норвегія, Фінляндія) – властиві надзвичайно активна соціальна політи­ка, розуміння соціального добробуту як мети економічної ді­яльності держави, дуже високі (50–60 % ВВП) обсяги пере­розподілу національного багатства через бюджет, реалізація ідей соціальної солідарності та активний превентивний ха­рактер соціальної політики. Основну роль у фінансуванні со­ціальних видатків відіграє держава, здійснюючи його через бюджет центрального уряду і через субнаціональні бюдже­ти [5, с. 77–78].

Також чотири типи соціальної держави виокремлює ро­сійський науковець В. Гойман. Він узяв за критерій рівень до­ходів членів суспільства як один із найважливіших показни­ків добробуту останніх, що визначає реальні можливості за­доволення матеріальних і – значною мірою – духовних пот­реб особи.

Перший – егалітарний тип (від фр. egalite – «рівність»). Усі члени суспільства отримують рівні блага, отже, в еконо­мічному (матеріальному) сенсі всі є рівними.

Другий – «роулсіанський» тип. Тут, на думку американ­ського соціолога Дж. Роулса, справедливою є така диференціація доходів, що допускає відносну економічну нерівність лише тоді, коли вона сприяє досягненню вищого рівня життя незаможних членів суспільства. Це тип соціальної держави, зорієнтованої на максимальне забезпечення корисності для найменш забезпечених осіб.

Третій – утилітарний тип (від лат. utilitas – «користь»), заснований на вченні англійського філософа та юриста XVIII-XIX століть І. Бентама, який у праці «Деонтологія, або Нау­ка про мораль» визначив головним завданням держави за­безпечення «найбільшого щастя для найбільшої кількості людей».

Четвертий тип – це тип соціальної держави, орієнтованої на класичну модель ринку [6, с. 139–140].

Класифікація професора В. Гоймана, заслуговуючи на увагу певною оригінальністю підходу, має свої недоліки по­рівняно з попередніми, бо в основу поділу соціальних дер­жав ним покладений хоча й надзвичайно важливий, але все-таки недостатньо широкий і комплексний критерій.

В. Джордж і Р. Уїлдінг побудували класифікацію, спира­ючись на вплив на соціальну політику ідеології та норматив­них політичних принципів. Вони виокремлюють такі моделі соціальної держави: 1) антиколективістська (ґрунтується на лі­беральній ідеології правого спрямування); 2) вимушено со­ціалістична (спирається на віру в те, що можливі ефективне державне регулювання ринкової економіки й прагматизм у наданні соціальних послуг); 3) фабіанський соціалізм (від­даність ідеям економічної рівності, демократичним проце­сам і сильній системі соціального захисту); 4) марксистська (розподіл суспільних благ згідно з потребами людей) [8, с. 136].

Однією з найвідоміших є класифікація держав загально­го добробуту, яку розробив Г. Еспінг-Андерсен. У її основу покладено аналіз ознак доступності та ступеня охоплення на­селення певними соціальними виплатами й доходами з од­ночасним урахуванням реального впливу різних політичних сил на цей процес. Не взято до уваги такі аспекти, як охоро­на здоров'я, матеріальна та соціальна допомога сім'ї, освіта, житлова політика тощо. Г. Еспінг-Андерсен виокремив три основні моделі: ліберальну, консервативну, соціал-демократичну [11, с. 273–279].

У ліберальній провідна роль надається адресній соціаль­ній допомозі, тоді як обов'язковому соціальному страхуван­ню відводиться скромніше місце. Натомість держава актив­но сприяє всім формам приватного страхування. Ліберальну державу, за Г. Еспінг-Андерсеном, характеризує також від­сутність впливу і лівих, і консервативних сил, а також прибіч­ників абсолютизації державної влади. США, Канада й Авс­тралія добре вкладаються в цю класифікацію. Щодо інших держав – таких, як Велика Британія та Японія, то низький сту­пінь заміщення заробітної плати виплатами із соціального страхування не корелюється з іншими ознаками ліберально­го типу.

Консервативна модель надає соціальному страхуванню перевагу перед адресною соціальною допомогою, вертикальний перерозподіл доходів тут дуже незначний. Для кра­їн цього типу характерні консервативні традиції й високий ступінь державного впливу (Італія, Франція, ФРН і меншою мірою Австрія).

Держави, що належать до соціалістичної (або соціал-демократичної) моделі, розвинули найвсеосяжнішу систему перерозподілу доходів, яка пом'якшує розшарування сус­пільства за рівнем доходу, хоча цілком його не усуває. Захо­ди щодо регулювання ринку праці більшою мірою, ніж соці­альні виплати, впливають на стан безробітних і тих, кому безробіття загрожує. Кореляція ступеня заміщення заробіт­ної плати з політичною системою найбільша в Нідерландах, Данії, Швеції та Норвегії, однак цей зв'язок добре помітний і на прикладах Фінляндії та Бельгії [10, с. 157].

У. Лоренц у книжці «Соціальна робота в Європі, що змінюється» виокремлює чотири моделі соціальної політики: скандинавську, залишкову, корпоративістську й руди­ментарну. Перші три відповідають тим, що були запропо­новані Г. Еспінг-Андерсеном, четверту автор приписує тра­диційній Португалії, Іспанії, Греції. Головна риса – юридичні права на соціальний захист мінімальні або взагалі відсутні. Функції соціального захисту держава перекладає на волон­терський і неформальний сектори [8, с. 136].

Більшість сучасних науковців, слідом за Г. Еспінг-Андерсеном, виокремлюють три моделі або три типи соціальної держави. Цієї класифікації дотримується й М. Константино­ва. Різниця між трьома моделями соціальної держави, виок­ремленими нею (як і більшістю науковців), полягає в ролі со­ціальної політики трьох її основних суб'єктів – держави, кор­порації, особистості (як основний критерій поділу); та в сту­пені участі в реалізації соціальної політики інститутів грома­дянського суспільства.

Перша – це ліберальна модель (її ще називають англо­саксонською), в основу якої покладено індивідуальний принцип, який передбачає особисту відповідальність кожно­го члена суспільства за власну долю та долю своєї сім'ї. Ха­рактеризується мінімальною роллю державних структур у безпосередній реалізації соціальної політики (США, Австра­лія, Велика Британія, Ірландія).

Друга – корпоративна модель (континентальноєвропейська, або консервативна), в основі якої – принцип, що передбачає максимальну відповідальність корпорацій (під­приємств, установ) за долю своїх працівників. За такої моде­лі держава й недержавні організації та особа несуть частку відповідальності за соціальне благополуччя в суспільстві. Але тут більшу роль відіграють підприємства, які мають влас­ну розгалужену соціальну інфраструктуру, власні соціально-страхові фонди (Німеччина, Японія).

Третя – суспільна модель (скандинавська, солідарна, або соціал-демократична), ґрунтується на принципі солідар­ності, що означає відповідальність усього суспільства за до­лю своїх членів. Це перерозподільча модель соціальної полі­тики. Провідна ідея такої держави – забезпечення права на гідне існування кожному, за умови, що він задіяний у систе­мі зайнятості (Данія, Франція, Швеція) [2, с. 134].

Жодної зі згаданих моделей у чистому вигляді немає ні­де. Це так звані ідеальні типи. Зазвичай спостерігається поєд­нання елементів усіх трьох моделей із перевагою однієї з них.

Треба наголосити, що універсальної класифікації не іс­нує і не може існувати, бо неможливо врахувати всі аспек­ти через відсутність відповідних статистичних даних і по­казників. Отже, на нашу думку, попри певні застереження класифікація Г. Еспінг-Андерсена є найуспішнішою спро­бою кількісного аналізу різних моделей соціального захис­ту. Можна дійти висновку, що всім моделям властиві пози­тивні й негативні аспекти. Утім, можна спрогнозувати, що майбутнє – за такою соціальною державою, яка поєднува­тиме певні ознаки різних моделей соціальної держави, формуючись під впливом цілого комплексу чинників: еко­номічного, політичного, соціального, історичного, націо­нального, етнічного тощо.

Вважаємо, що неможливо механічно перенести будь-яку готову модель соціальної держави на терени реально існую­чої держави, зокрема й України. На нашу думку, суспільні умови України не дають їй змоги запозичити конкретну мо­дель соціальної держави.

У соціально-демократичній моделі забезпечується міні­мальний рівень життя та встановлюється максимальний рі­вень доходів, зменшується різниця в зарплаті, гарантується повна зайнятість, є система перерозподілу доходів, яка пом'якшує розшарування суспільства за рівнем доходу, хоча цілком не усуває його. Заходи щодо регулювання ринку пра­ці більшою мірою, ніж соціальні виплати, впливають на стан безробітних і тих, кому загрожує безробіття. Але не можна відкидати адресну допомогу, більш рівномірний розподіл функцій між державою та громадянським суспільством, осо­бисту відповідальність кожного члена суспільства за власну долю та долю своєї сім'ї, що властиві ліберальній моделі. Корпорації (підприємства, установи) теж повинні перейма­тися долею своїх працівників, а це відбувається саме за кор­поративної моделі держави.

Виходячи з аналізу всіх типів соціальної держави, в Укра­їні її треба будувати, орієнтуючись на ознаки, властиві соці­ально-демократичній моделі з елементами ліберальної та консервативно-корпоративної, якщо ці ознаки доречні й ко­рисні в умовах трансформаційних процесів. Потрібно враху­вати національні та економічні особливості, взявши до уваги досвід України й західних країн, а також типологію соціаль­ної держави. Водночас потрібно враховувати й недоліки су­часних моделей, які призвели до кризи соціальної держави в деяких країнах.

Нині західні країни переживають кризу соціальної дер­жави, й перед ними постала проблема її модифікації. Тим часом Україна лише починає опановувати шляхи формуван­ня справжньої держави добробуту.

 

Джерела

1.         Гаджиев К. С. «Государство благосостояния» в трактов­ке современных западных политологов // Эволюция теории и практики «государства благосостояния» в 80-е годы. – М.: ИНИОН АН СССР, 1991. – С. 13–42.

2.         Гордіенко Д. Соціальна держава в Західній Європі (від теорії до суспільної реальності) //Людина і політика. – 2002. – № 3. – С. 129–135.

3.         Енциклопедія політичної думки / За ред. Д. Міллера, Дж. Коулмен, В. Коннолі, А. Райана: Пер. з англ. – К.: Дух і Лі­тера, 2000. – 472 с.

4.         Медведчук В. Соціал-демократична модель суспіль­ного розвитку: передумови становлення в Україні // Полі­тична думка. –1999. – № 4. – С. 16–29.

5.         Нестеренко А. Социальная рыночная экономика: кон­цептуальные основы, исторический опыт, уроки для России // Вопросы экономики. –1998. – № 8. – С. 71–84.

6.         Общая теория государства и права: Курс лекций. – М.: МЮИ МВД России, 1998. – Вып. 2: Теория государс­тва. – 326 с.

7.         Риттер Г. А. Социальное государство: возникновение и развитие. Сравнительный анализ/ Реф. Соколовой Р. И. // Реферативный журнал: Общественные науки за рубежом. Государство и право. – М.: ИНИОН АН СССР, 1990 – № 6. – С. 26–31.

8.         Семигіна Т. Традиційні моделі соціальної політики в умовах глобалізації // Людина і політика. – 2004. – № 1. – С. 134–143.

9.         Сіленко А. Генезис і сутність американської держави загального добробуту //Людина і політика. – 2000. – № 2. – С. 65–72.

10. Скуратівський В. А., Палій О. М. Основи соціальної політики: Навч. посіб. – К.: МАУП, 2002. – 200 с.

11. Шевчук П. І. Соціальна політика. – Львів: Світ, 2003. – 400 с.

Автори: Наталія МУДРОЛЮБОВА, аспірант кафедри теорії та історії держави і права Інституту політології, соціології, права Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

$30 000 за голосування: чи допоможе детектор брехні розібратися зі «слугами народу» Сьогодні, 23 жовтня

Нардеп не задекларував будинок на Трухановому острові — Bihus.info Сьогодні, 23 жовтня

"Від заяви Зеленського залежить все": Тейлор засвідчив у справі імпічменту Трампу Сьогодні, 23 жовтня

Кабмін запровадив 2% мито на імпорт електроенергії з РФ — Герус Вчора, 22 жовтня

В Київській академії мистецтв викрили шахраїв. Збирали кошти на «батьківські фонди» Вчора, 22 жовтня

Ще один виробник сигарет відкликає 350 мільйонів сплаченого акцизу Вчора, 22 жовтня

СБУ затримала ексзаступника міністра економіки: підозрює у держзраді Вчора, 22 жовтня

Як Кравцов з компанією планують роздерибанити 100 млн доларів Вчора, 22 жовтня

В уряді озвучили консервативний та оптимістичний прогноз зростання ВВП у 2020 році Вчора, 22 жовтня

Євродепутат: Зеленський концентрує владу і це дуже страшно Вчора, 22 жовтня