№22, листопад 2015

Еколюдиноцентризм як фундаментальна основа консолідації нації

Розглянуто проблему формування ідеології еколюдиноцентризму, стрижнем якої є сприяння самореалізації особистості в рамках загальнолюдської моралі й національної свідомості. Визначаючи еколюдиноцентризм як одну з головних умов консолідації нації, автор статті наголошує, що ідеологія еколюдиноцентризму може поширитися завдяки реальному включенню її до процесу національної системи освіти. Саме освіта є фундаментальним базисом трансформації суспільних відносин масштабного характеру.
Ключові слова: самореалізація, ідеологія, освіта, еколюдиноцентризм.

Щорік дедалі більше людей в Україні ставлять собі запитання: «Що з нами відбувається? Чому ми бідні (за ВВП на душу населення) в доволі багатій на природні ресурси країні. Чому країна, яка за науковим, промисловим, сільськогосподарським потенціалом була найперспективнішою в СРСР, за роки незалежності не тільки його не реалізувала, а й розгубила? Чому незадоволення людей, що закінчувалося Майданами, так ні до чого путнього й не привело?». І таких «чому?» – безліч.

Відповідей на ці болючі запитання сьогодні немає ні в політичної, ні в іншої управлінської еліти. Та вони їх і не шукають. Тому спробуймо самі це зробити, починаючи з екскурсу в історію України очима Володимира Вин­ниченка, який зазначав: «Читати українську історію треба з бромом – до того це одна з нещасних, безглуздих, безпорадних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи вірніше: півдержавного) існування, що огризалася на всі боки: од поляків, руських, татар, шведів. Уся історія – безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військових переворотів, інтриг, сварок, підкопування» [1].

Якщо доповнити цю історію нашою дійсністю, то це тільки підтвердить дивний аналіз, який зробив видатний письменник і філософ, політик і щирий українець-патріот. Тоді виходить, що народ України приречений не жити і самореалізовуватися у квітучій країні, а якось виживати у «вічно хворому» суспільстві?!

Справді, висновок можна зробити тільки один: Україна хвора сьогодні й завжди була хвора невидужною хворобою, діагноз якої ще ніхто не поставив.

Але можливо саме нашому поколінню надається історичний шанс не тільки поставити правильний діагноз, а й знайти потужні засоби подолання цієї тяжкої невідомої хвороби та творити нову історію України. 

На думку автора, головний діагноз – це неконсолідоване суспільство, а точніше – дуже низький запас соціального капіталу в Україні. Останній характеризує згуртованість нації, в основі якої – довіра до влади, одне до одного та загальні цінності. Це дає можливість спільними діями розв’язувати стратегічні й актуальні проблеми. Але ми всі є свідками того, як упродовж 23 років незалежності нас постійно роз’єднували: соціальна несправедливість; мова; нав’язування героїв тощо.

Безперечно, однією з корінних причин такого стану є велике відчуження інтересів влади від інтересів громадян (це здобрене поле для корупції, яка аморалізує суспільство). Це відчуження не змогли подолати ні перший, ні другий Майдани.

Не заглиблюючись у причини ментального характеру (зокрема, й низьку самодостатність, що є наслідком постійного ігнорування людини як вільної особистості й водночас головної продуктивної сили суспільства), треба розпочати пошуки потужних засобів нарощування соціального капіталу України.

Тобто, якщо діагноз поставлено правильно, треба шукати те, що об’єднує всіх громадян та пов’язано із задоволенням нагальних потреб у навколишньому середо­вищі (соціальному й природному).

А що може об’єднувати всіх громадян? Тільки те, що близьке та зрозуміле кожній людині й відповідає сенсу її життя. Кожна людина має вищу потребу – потребу в самореалізації (за А. Маслоу) в усіх сферах життєдіяльності.

Високий рівень самореалізації особистості в цих сферах означатиме, що людина із задоволенням: іде на роботу й повертається в родину; перебуває за місцем мешкання та відпочинку; йде в дитячий садок і школу; живе в країні, якою  пишається. У такому разі знаходить  підтвердження філософська істина: «Сенс життя в самому житті». Така задоволена людина потрібна і собі, і суспільству, і державі.

Отже, якщо діяльність органів влади на всіх рівнях чітко орієнтувати на формування умов для підвищення рівня самореалізації мешканців сіл, селищ, міст, тоді відчуження влади від громадян зменшуватиметься, а довіра до її структур –навпаки, підвищуватиметься.

Але постає запитання: як можна чітко орієнтувати структури влади на задоволення потреб людей – їхню самореалізацію, якщо сама управлінська еліта цього не знає й не шукає, бо не хоче?

Тут своє вагоме слово має сказати наука, й насамперед філософська та управлінська. Річ у тім, що Україні вкрай потрібні об’єднувальна ідеологія та управлінські технології для її реалізації. А оскільки вона є унікальною державою через низький запас соціального капіталу, тому їй потрібна конкретніша, ніж  «демократія», ідеологія.

На початку ХХІ століття філософська школа В. Кременя вже обґрунтувала філософію людиноцентризму як національної ідеї, стрижнем котрої є сприяння самореалізації особистості впродовж життя, що й становить сутність ідеології людиноцентризму.

При  цьому ідеологія людиноцентризму постійно розвивається в напрямі органічного поєднання цінностей людства та природного середовища. Йдеться про збалансування дій людини заради покращення якості свого життя з природним потенціалом, що становить зміст парадигми сталого розвитку суспільства.

Тому ідеологія людиноцентризму стає ідеологією еколюдиноцентризму, стрижнем котрої (повторімо) є всіляке сприяння самореалізації особистості в рамках загальнолюдської моралі та національної свідомості. Сама загальнолюдська мораль трактується як глибока повага людини до інших людей і природи, що захищається певними законами в демократичних країнах.

Але така ідеологія може поширитися лише за умови підтвердження її на практиці в діях структур влади. Зневірені люди потребують від влади чітких дій і повернення її «обличчям» до людей.

Отже, управлінська наука в контексті ідеології еколюдиноцентризму визначає людиноцентричний показник, за допомогою якого можна змусити владу повернутися до людей, тобто сприяти їхній самореалізації в усіх сферах життєдіяльності. Цей показник характеризує якість життя громадян (ЯЖГ). З одного боку, він виражає рівень самореалізації людини через задоволення її потреб, згідно з пірамідою А. Маслоу. З другого боку, ЯЖГ визначає кінцеві результати діяльності структур влади на місцевому, районному, обласному та центральному рівнях.

Специфіка показника ЯЖГ полягає в тому, що за допомогою факторно-критеріальної кваліметрії він визначається кількісною мірою для кожного окремого громадянина. Завдяки йому можна оцінити кінцеві результати діяльності  районної, обласної та центральної влади. Немає сумніву, що це різко знизить безвідповідальність владних структур, а також корупцію за «відкатами», якщо щорічно визначати показник ЯЖГ. Тобто почнеться контролювання діяльності влади знизу, з боку громади, що приведе до істотного зближення їхніх інтересів і стане яскравим прикладом формування справжнього громадянського суспільства в Україні. 

Наочним підтвердженням поширення ідеології еколюдиноцентризму може стати реальне долучення до цього процесу національної системи освіти. Саме освіта є фундаментальним базисом трансформації суспільних відносин масштабного характеру. Але при цьому необхідно відповісти на два кардинальні запитання: «Як освіта може сприяти самореалізації особистості упродовж життя? Що треба закладати в дитину спочатку, щоб це допомагало їй і в дорослому віці задовольняти власні потреби в самореалізації?».

Необхідно навчити дитину вчитися й аналізувати інформацію, тобто розвивати аналітично-пізнавальну активність (АПА). А щоб це реалізувати, управлінська наука пропонує розпочати вимірювати АПА за допомогою відповідного кваліметричного індексу. Підвищення цього індексу має стати одним із ключових кінцевих результатів діяльності дошкільних, загальноосвітніх, а також професійних навчальних закладів.

Крім того, щоб сприяти самореалізації людини впродовж життя, необхідно зі школи прищеплювати учням інтерес до самопізнання свого «Я» за параметрами особистості. Йдеться не тільки про риси характеру, психомоторні, професійно-особистісні якості, різні здібності, а й рівень моральності, рівень здоров’я. Це неабияк допоможе людині в обранні «сродної праці», свідомому будуванні власної кар’єри, формуванні гармонійних стосунків у родині й інших різних соціумах.

Але якщо йдеться про надання знань учням у школі, то треба сконцентруватися на фундаментальних ядрах знань, тобто законах, які не застарівають. При цьому потрібні людині актуальні професійні знання та вміння вона здобуватиме самостійно завдяки розвиненому ще в школі високому індексу АПА.

Отже, навчальні заклади нарешті зможуть визначатися з кінцевими результатами власної діяльності в разі переходу на культуру цільового управління всією національною системою освіти в контексті ідеології еколюдиноцентризму.

Можна з певністю стверджувати, що висвітлення політичною елітою вже цих двох напрямів модернізації України за траєкторією еколюдиноцентризму (систем державного управління та освіти) надасть імпульс консолідації нації навколо цієї ідеології.

Цей імпульс значно посилиться, якщо взяти до уваги та відповідно зреагувати на ще одну думку Володимира Вин­ниченка: «Без орієнтації на свій народ, без його участі в боротьбі, без його всебічного зацікавлення і ентузіазму зовнішні сили нас роздеруть і задушать ще на сотні років» [1, с. 676]. Чи не правий Винниченко, якщо поглянути на сьогодення з цих позицій?

Але в який спосіб можна пробудити ентузіазм у народі, що сотні років був «гвинтиком» у системі державного управління, а за роки незалежності – ще й об’єктом маніпулювання вітчизняних політиків? Шляхом органічного долучення мешканців сіл, селищ, міст до процесу державного управління через оригінальну процедуру визначення показника ЯЖГ. Річ у тім, що цей показник  визначається за допомогою щорічного опитування населення за спеціальними «розумними» анкетами. Анкетування проводиться депутатами місцевих рад за консультативною допомогою управлінців. Особливість цих анкет полягає в тому, що відповіді громадян інтерпретуються в кількісні показники, що дають змогу оцінити рівень задоволення потреб окремої особистості. На підставі сукупності цих показників можна оцінити кінцеві результати діяльності органів влади. В анкетах міститься інформація про причини незадоволення щодо кожної потреби. Це має два значення: 1) різко об’єктивізується суб’єктивна думка респондентів; 2) вказані причини є інформацією для формування планів соціально-економічного розвитку територій. За умови прозорого механізму формування планів і оцінювання кінцевих результатів діяльності влади участь громадян в управлінні державою істотно посилиться. Цим самим буде надано додаткового імпульсу для пробудження ентузіазму людей у побудові нової України на основі консолідації нації на ідеологічному фундаменті еколюдиноцентризму.

І ще одне. Сьогодні ми є свідками поступового зникнення незалежної держави, не помічаючи цього. Ця ситуація нагадує ефект «звареного жабеняти». Нагадаємо: якщо жабеня кинути в киплячу воду, воно обов’язково з неї стрімко виплигне. А якщо помістити його в холодну воду та розпочати поступово її підігрівати, жабеня непомітно для себе звариться. Щось подібне до цього відбувається з нами впродовж понад 20 років.

Чи не час схаменутися й зрозуміти, що ігнорувати здобутки вітчизняної філософської та управлінської наук більше неможливо? Треба вже дуже й дуже ретельно розглянути всі можливі шляхи консолідації нації та варіанти довіри народу до владних структур на всіх без винятку ієрархічних рівнях управління державою [2; 3].

На думку автора, історію України, як унікальної держави, потрібно вивчати двічі. У загальноосвітній школі треба висвітлювати більш позитивні аспекти, зокрема діяльність Ярослава Мудрого, вільну Запорозьку Січ, героїчний козацький епос, філософію Г. Сковороди, деякі успішні військові походи, здобутки в будівництві ракет, літаків, кораблів тощо. Так можна сформувати в молодого покоління патріотизм і гордість за свою державу. У вищій школі на останніх курсах необхідно вивчати історію з огляду на реалії безпорадного управління державою, про що казав

В. Винниченко. У такому разі мова вже піде про формування в молодих фахівців інтересу до визначення корінних причин «жахливого» розвитку України та до пошуку шляхів творення нової історії країни.

 

Список використаних джерел:

 

1. Винниченко В. Відродження нації: Заповіт борцям за визволення / В. Винниченко. – К.: Книга роду, 2008. – 800 с.

2. Кремень В. Г. Філософія людиноцентризму в освітньому просторі / АПН України, В. Г. Кремень. – 2-е вид. – К.: Знання, 2010. – 520 с.

3. Дмитренко Г. А. Людиноцентрична система державного управління в Україні: утопія чи шанс: колект. монографія /за заг. ред. Г. А. Дмитренка. – К.: ДКС-центр, 2014. – 240 с. в Україні.

Автор: Геннадій ДМИТРЕНКО

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Прем’єр Бельгії: Деякі євродепутати поширювали роспропаганду за гроші Сьогодні, 29 березня

1 млн снарядів навесні, новий пакет зброї з Німеччини, переговори з урядом Польщі: новини дня Сьогодні, 29 березня

Прем’єр: Україна домовилася з ЄС про пріоритетний скринінг законодавства у сфері агрополітики Сьогодні, 29 березня

Рада Україна-НАТО зібралась у Брюсселі через останні удари РФ по інфраструктурі Сьогодні, 29 березня

Зеленський розповів про розмову зі спікером Палати представників США Джонсоном Сьогодні, 29 березня

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Вчора, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Вчора, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Вчора, 28 березня

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Вчора, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Вчора, 28 березня