Культура парламентаризму – масштабне інтелектуальне завдання держави і суспільства

Моделі поведінки, роботи депутатів і всього апарату мають демонструвати еволюцію до вищої організації і моральності

Перехід до президентсько-парламентської форми правління об'єктивно відкриває нові можливості для подальшого розвитку демократичних процесів, визначає нові умови діалогу влади з громадянами. На новому етапі розвитку Української держави життя висуває відповідні вимоги до всіх гілок влади, але ключову роль у забезпеченні їхньої ефективної співпраці, підвищенні відповідальності за результати своєї роботи покликана відігравати Верховна Рада. Саме в парламенті багатоманіття думок та інтересів трансформується в державну волю. З'являється можливість демократичного втручання в роботу державних органів із зважанням на позицію партій, громадськості.

Міркуючи над шляхами перебудови в сучасних умовах роботи самого парламенту, подальшого розвитку вітчизняного парламентаризму, Голова Верховної Ради Олександр Мороз справедливо, на наш погляд, наголошує: тепер важливо наповнити змістом будні співпраці законодавчої та виконавчої гілок влади, проблеми набуття законодавчою роботою якісно іншого змісту стають спільними для парламенту і для уряду, але, на жаль, занадто повільно «громадяни починають усвідомлювати свою суспільну роль і (ще повільніше) свою відповідальність за якість процесів, що відбуваються в країні»1 .

За 15 років незалежності ми змогли переконатися, що демократія не вичерпується виборами, хоча регулярне повторення виборів, які, врешті-решт, вирішують питання наділення владою або її позбавлення, є сильнодіючим чинником урахування думок та інтересів населення. Важливо забезпечити демократію в проміжку між виборами за допомогою зворотного зв'язку і комунікації.

Ідеться про демократичне зміцнення самого парламенту, що потребує вдумливого ставлення до самих понять «парламент» і «парламентаризм», подолання їх абстрактного сприйняття і владою, і суспільством, розуміння його значення для підвищення загальної культури та культури парламентаризму зокрема.

Нам не обійтися без розширення погляду на значення культури і культурної політики держави для демократичної трансформації суспільства, збільшення уваги до проблем, пов'язаних з організаційною культурою самого парламенту, визначенням його «культурної парадигми», організаційно-правовими складовими підвищення ефективності законотворчого процесу.

Як дотепно зазначив відомий сатирик, гроші за високої культури засвоюються організмом поступово без зміни організму, і, додамо, без потворних проявів як у поведінці на рівні окремої особистості, так і цілих державних установ, про що нагадує та сама корупція.

З огляду на особливість історичного етапу нашого розвитку, коли змінюється форма державного правління, здобувається досвід здійснення державотворчих функцій, партіям варто ще раз осмислити глибокий внутрішній діалектичний взаємозв'язок культури, демократії, соціальної творчості, парламентаризму.

Зрозуміло, що «парламент» і «парламентаризм» – поняття, які тісно пов'язані і взаємозумовлені. Але вони не одне й те саме, що переконливо показано, зокрема, в працях Лідії Кривенко2. Для нас важливою є теза про те, що парламент може функціонувати без парламентаризму, і про це свідчить історичний аналіз, але парламентаризму, тобто демократії, поза парламентом бути не може. Отже, доцільно, на нашу думку, розглядати парламентаризм як співтворчість держави й суспільства з визнанням провідної ролі парламенту.

Співтворчість – це ключове слово в нашому визначенні. Адже воно наголошує на єдності демократичних поглядів, ідей і практичної діяльності, пов'язаної з функціонуванням і парламенту, і всіх інших гілок влади, визначає напрям пошуків ефективнішої організації державної влади. Головне – рухатися у правильному напрямі, тобто, з нашої точки зору, в бік неухильного підвищення культури парламентаризму. Культура парламентаризму полягає, за нашим визначенням, у постійному відчутті державою та громадянським суспільством одним одного, усвідомленні партнерами важливості діалогу влади і суспільства, всіх його громадян. Підвищувати культуру парламентаризму – означає вчитися вибирати якісний склад парламенту, тобто людей з відповідними фаховими та моральними якостями, обирати через парламентські рішення такі моделі суспільного розвитку, які консолідували б націю, відповідали її історичним очікуванням, забезпечували зв'язок часів. Зрозуміло, що це масштабне інтелектуальне завдання держави і суспільства на тривалу перспективу.

Має запрацювати на повну потужність «продуктивна сила комунікації», зміст якої переконливо розкриває Юрген Габермас у рамках теорії комунікативної дії. Він справедливо зазначає, що суспільна динаміка створює об'єктивно неминучі страждання і потенціал, який закладено в самій формі суспільного існування. Саме комунікативний розум, на його думку, змусив рахуватися із собою і в рухах за громадянську емансипацію – в боротьбі за суверенітет народу і права людини. Він відклався в установах демократичної правової держави, інститутах громадянського суспільства. Своєю увагою до комунікативного розуму влада, в свою чергу, сприяє пожвавленню політичної громадськості3.

Демократичне зміцнення парламенту передбачає: постійну комунікацію між парламентом і громадськістю під час здійснення всіх конституційних парламентських повноважень, законодавчої, контрольної, установчої функцій; певну організаційну культуру парламенту, підтримку високого рівня його працездатності з орієнтацією на перспективи розвитку за рахунок ініціативи й активності кожного народного депутата, ефективної взаємодії з Кабінетом Міністрів, свідомої співпраці в ім'я суспільного блага всіх депутатських фракцій, парламентських комітетів, високопрофесійного апарату, що систематично вивчає світовий досвід парламентської роботи, ефективні парламентські технології; систематичне обговорення за участю депутатів та працівників апарату проблем удосконалення парламентської діяльності та внесення відповідних пропозицій на адресу парламентського Комітету з питань Регламенту, депутатської етики та забезпечення діяльності Верховної Ради України.

 У законотворчій роботі необхідно не просто наблизити до потреб громадян зміст закону, а зробити так, щоб це наближення відбувалося через залучення їх до творення законів для себе, для своєї держави, щоб зміст законодавчих пропозицій через пресу та інші ЗМІ був доступний громадськості, особливо тоді, коли норми закону стосуються кожного4.

Учасники «круглого столу» «Розширення доступу громадян до законотворчого процесу», проведеного парламентським Комітетом з питань Регламенту, депутатської етики та забезпечення діяльності Верховної Ради України спільно з Інститутом законодавства Верховної Ради в рамках Програми сприяння парламенту України5, наголосили на значенні інформації як стратегічно важливого питання для парламенту. І в сенсі інформації, що надається законодавцям і допомагає їм ефективно виконувати свої функції, і в сенсі інформування громадськості про проекти законів, що перебувають у процесі розробки. Від розвитку високоякісної інформаційної системи значною мірою залежить успішність формування довіри громадян до парламенту. Прогрес в роботі цього напряму за період з 1994 р., коли було створено сайт Верховної Ради, є помітним, але резервів ще більше.

Складовою інформаційної відкритості парламенту має стати запровадження широких можливостей для коментування проектів законів, внесення відповідних пропозицій з боку громадськості безпосередньо через сайт Верховної Ради, аналіз таких коментарів за допомогою спеціальної служби апарату та внесення пропозицій до відповідних комітетів парламенту. Громадянин, який надіслав пропозиції до проекту закону, повинен мати інформацію про їхню долю безпосередньо на сайті Верховної Ради. На часі створення сайтів кожного профільного комітету, кожного народного депутата, що може стати свого роду депутатським інтернет-офісом, у забезпеченні активної роботи якого могли б брати участь конкретні помічники-консультанти народного депутата України.

А державні органи не лише зважають на думку громадськості, а й можуть активніше здійснювати функцію формування думок в суспільстві, особливо через парламентські дебати, загальнопарламентські слухання, слухання в комітетах, зокрема й з виїздом на місця. За час роботи Верховної Ради четвертого скликання прийнято понад сорок постанов щодо рекомендацій парламентських слухань. Але без створення правового механізму їхньої реалізації і контролю виконання не можна очікувати на високу результативність.

Підвищення ефективності законотворчої роботи депутатського корпусу є можливим на шляху прийняття кожним народним депутатом рішень (під час ініціювання законопроекту, підготовки його тексту, обговорення в комітеті або фракції, голосування, оцінки його дії на практиці) на основі всебічної інформації, ґрунтовної аналітики та експертних висновків. Доводиться констатувати: ще недостатньо уваги приділяється створенню можливостей для організації роботи дослідницьких служб, здійсненню парламентом незалежних досліджень, співпраці уряду і парламенту у формі парламентського моніторингу інформації, що надходить від виконавчої влади. Парламенту важливо одержувати повну інформацію, яка була б зручною, доступною для роботи й обговорення. З цією метою з огляду на досвід європейських парламентів доцільно розвивати співпрацю з неурядовими організаціями, а також з науковою спільнотою. Можна було б розробити спеціальні процедури, націлені на роботу з дослідними інститутами, конкретними експертами. Особливої уваги потребує співпраця із засобами масової інформації, яка допомагала б мас-медіа глибше відчувати сутність роботи законодавців, упереджувала б оприлюднення однобічної інформації про діяльність парламенту, поширенню нерідко її на загальнонаціональному рівні.

Депутатські фракції мають бути зацікавлені у проведенні всебічного аналізу стану інформаційної відкритості парламенту; стану процедурно-правової та інституційної оформленості зв'язків парламенту з громадськістю, розробці пропозицій щодо розширення доступу громадськості до законотворчої діяльності через упровадження громадської експертизи законопроектів, зокрема, гендерної експертизи як самостійної стадії законотворчої роботи. Звернімо увагу на статистичні дані періоду роботи Верховної Ради четвертого скликання: лише до 1,0 відсотка супроводжувальних матеріалів, поданих народними депутатами із законопроектами для реєстрації, додано списки авторського колективу (представників громадськості), який брав участь у розробці проекту; народним депутатам України на їх прохання повернуто понад 300 законопроектів, що втратили актуальність; із усіх поданих законопроектів найбільша кількість (75 відсотків) – про внесення змін до чинних законів. Активізація співпраці народних депутатів, комітетів Верховної Ради з громадськістю, зокрема з молоддю, могла би стати, на нашу думку, вагомим додатковим ресурсом поліпшення якості проектів законодавчих актів.

Європейські парламенти створюють освітні центри, які активно працюють зі школами та вчителями, забезпечують навчальними ресурсами викладачів і учнів. Адже демократами не народжуються, ними стають, свідомо обираючи демократичні цінності, культивуючи їх.

 Верховна Рада має досвід реалізації програми «Помічник голови комітету Верховної Ради України», що фінансується в рамках співпраці з Програмою сприяння парламенту України і діє з 1995 року.

Студенти четвертого, п'ятого курсів вищих навчальних закладів України, аспіранти на конкурсній основі одержують можливість поглибити своє уявлення про парламентську роботу, зрозуміти її важливість і одночасно всю складність, працюючи певний час безпосередньо в профільних комітетах, готуючи аналітичні матеріали, беручи участь у дискусіях, зустрічах із провідними політиками. Найактивніших рекомендують для роботи в органах державної влади, зокрема в Апараті Верховної Ради, помічниками-консультантами народних депутатів. На нашу думку, на часі подальше поглиблення такої програми в рамках спеціального проекту співробітництва Верховної Ради України з Міністерством науки і освіти на базі вітчизняного фінансування, трансформування її в парламентський центр роботи з молоддю.

Український професійний парламент просто зобов'язаний сприяти підвищенню культури парламентаризму в країні, утвердженню демократичного ідеалу, яким логічно вважати вміння людей співіснувати, досягати компромісу, домовленостей, консенсусу, миру замість війни. Депутати мають демонструвати еволюцію до вищої організації і моральності, тобто культуру.

У парламенті хотілося б бачити обрану сукупність таких громадян, «мудрість яких допоможе найкраще виявити справжні інтереси країни, а патріотизм і любов до справедливості не дозволять принести ці інтереси в жертву тимчасовим або упередженим міркуванням»6.

Джерела

1 Мороз О. Український парламентаризм: що далі? // Товариш. – 2006. – № 65–66 (серпень).

2 Кривенко Л. Парламент без парламентаризму? // Віче. – 1997. – № 4 – С. 13.

3 Хабермас Ю. Демократия, разум, нравственность. – М.: АО «КАМІ», Изд. центр «Асаdemia», 1995. – С. 79.

4 Мороз О. Український парламентаризм: що далі?// Товариш. – 2006. – № 65–66 (серпень).

5 Матеріали круглого столу «Розширення доступу громадян до законотворчого процесу». – К.: Парламентське видавництво, 2006.

6 Медісон Дж. Основи демократичного врядування // Демократія. Антологія. – К., 2005. – С. 386.

Автор: Алла ПОГОРЄЛОВА