Замкова гора п'ятьох гетьманів

До вершини Замкової гори – 214 кам'яних сходинок. На священне чигиринське осердя можна добратися й асфальтованою дорогою. Її, звивисту й круту, легко долає Freelander 2. Модерний компактний автомобіль плавно вписується в несподівані повороти, вихоплюється на стрімчаки, легко «обживає» пологі майданчики. Новітній Freelander 2 природно сприймається на стародавніх схилах, якими їдуть і їдуть самоскиди з будівельними матеріалами: гору, як і її підніжжя та все навколо, нині архітектурно увиразнюють, опоряджують. Freelander 2, обминувши стареньких залізних трударів, рушає вулицями Чигирина. Започаткований у грудні 2006-го проект «Гетьманськими столицями, козацькими шляхами» триває…

… І герб – три стріли

Чигирин – перша гетьманська столиця України. Нині районний центр Черкаської області. Назва походить або від тюркського слова «чигир» – «шлях, дорога», «вихід», або від прадавньої чигир-трави, яка особливо буйно росла на просторах Дикого поля.
Уперше поселення згадується на початку ХVІ століття. Пізніше тодішній козацький зимівник із невеликою фортецею став центром староства. Після татарського нападу довго відбудовувався. 1592 року місто отримало магдебурзьке право та герб – три стріли.
Змінювалися гетьмани – іншим ставав Чигирин. Його піднесення розпочалося за Богдана Хмельницького, а занепад і руйнація – під час гетьманування молодшого сина Юрія. Місто набуло такого великого політичного та державотворчого значення, стало відігравати не просто вагому, а визначальну, справді всеукраїнську роль, що турки змушені були двічі споряджати війська для захоплення прославленої козацької твердині. Коли нічого не змогли вдіяти 120 тисяч відбірних вояків, послали вже двісті тисяч озброєних до зубів загарбників. Улітку 1678 року вони (за сприяння Юрія Хмельницького!) через місяць облоги захопили Чигирин, який обороняли тільки 12 тисяч козаків і мешканців. Зруйноване місто пізніше відбили з допомогою росіян війська гетьмана Івана Самойловича. Та це не посприяло відновленню символу гетьманства. Столицю було перенесено до Батурина.
Чигирин двічі відвідав Тарас Шевченко – у 1843 і 1845 роках. Він зробив кілька малюнків на місцеві теми. Найвідоміший із них – офорт «Дари в Чигирині», присвячений козацькій раді 1649 року. Широкого розголосу набули поетичні твори Великого Кобзаря «Розрита могила» та «Чигирине, Чигирине», в яких порушено болючі проблеми, пов'язані з історією гетьманської столиці.
У її центрі – Замкова (Богданова) гора. Площа історичної пам'ятки – понад 40 гектарів, висота – 70 метрів. На горі розташовані монумент Богданові Хмельницькому (перший варіант 1967-го, остаточний – 1982 року, автори – відомі скульптори О. Олійник і М. Вронський, архітектор В. Гнєзділов), кам'яний хрест 1912 року на честь героїв битв із польськими й турецькими завойовниками та бастіон Петра Дорошенка.
Біля підніжжя пам'ятки – музейний комплекс, побудований 1995 року (проект архітекторів С. Кілессо та М. Андрущенка) за малюнками та кресленнями повітової управи початку ХІХ століття.

Богдан сподівався не лише побачити, а й поцілувати кохану

Гетьман виходив на гору своєю стежкою. Підіймався нею повз дерезу й терен неквапливо, мовби аж урочисто, завжди сам-один, без джур. Зупинявся біля незрушної скелі, яка в прадавні часи стримала натиск льодовика на низини, й окидав пильним зором улюблене місто. Невеликий чепурний Чигирин був мов на долоні. Милувався золотом церковних бань, новою резиденцією, посольськими будинками, бачив ще не пригаслими очима жінок, які несли на коромислах відра з водою, вихоплював серед хат-білянок шинок, де в молодості, завжди при шаблі, причащався медовухою та палив довгу татарську люльку.

Минулося… Давно вже не перебирав струн бандури, не складав власних дум і не наспівував їх. А ось каву пив (єдиний не лише в резиденції, а й у всьому Чигирині). Духмяний запах був звичний хіба що для генерального писаря Івана Виговського. Та він, знаючи вогнисту Богданову вдачу, не наважувався брати порцелянову філіжанку, аби не видатися бодай у чомусь рівним полководцеві, якого вже величали батьком, вождем, визволителем народу. Відомо ж бо: гетьман один, а полковників багато. Після блискучої звитяги під Жовтими Водами в ніч з 15 на 16 травня 1648 року (майже всі поляки загинули або потрапили до полону) бойові побратими так і не змогли переконати Хмельницького ніде не затримуватися, навіть у Чигирині.

Здавалося, поради справджувалися: 17 травня гетьман розпочав стрімкий марш на Корсунь. Однак уже вранці 22 травня повів козаків через околиці улюбленого містечка. Не міг його оминути і тому, що здобув право ступити на рідні вулиці вперше як гетьман та ще й переможець, і тому, що сподівався не лише побачити, а й поцілувати свою кохану Мотрону. Все склалося так, як бажав Хмельницький. Після тріумфу під Корсунем 26 травня він знову заквапився до Чигирина. Відтоді непримітне містечко почало набувати дедалі більшої притягальної сили, зрештою саме воно (а не Київ, Черкаси чи Переяслав) стало українським державотворчим центром.

Лише в Суботові було підписано майже триста універсалів

Від Суботова до Чигирина навпростець заплавою Тясмина – шість-сім кілометрів. Нерідко гетьман долав їх верхи. До резиденції, як правило, прибував завчасно. Запізнюватися не любив, до точності привчав навіть найноровистіших полковників. Коли вимагали справи, вивчав документи в родинному маєтку, там проводив утаємничені перемовини. Був певен, що батьківське гніздо вміє берегти таємниці. Лише в Суботові було підписано майже триста універсалів.

Цю назву вибрав ще на Січі, відразу ж після того, як козацька рада 10–15 лютого 1648 року обрала його гетьманом. Поклав собі звернутися до всього люду. Але як? Перебирав різні слова: грамота, послання, декрет… Спинився на вже узвичаєному – універсал. Складав його сам 21 квітня. Твердо, впевнено вивів: «Гетьман славного Запорозького війська…» Після вагання додав: «і всієї сущої обіруч Дніпра України». Ще не знав, що оте просте «обіруч» стане сенсом не лише його багатолітньої боротьби…

Протягом десятирічного гетьманування Богдан Хмельницький, заживши слави видатного полководця, державця й вождя з безмежною владою, став умілим господарником і фінансистом: завжди мав профіцитний бюджет, хоча видатки на той час були величезні – близько шести мільйонів злотих. За повідомленнями польських агентів, гетьман розпочав карбувати монети з власним зображенням. Це особливо занепокоїло Річ Посполиту, адже вона втрачала чи не останній важіль впливу на колись загарбані землі.

– На жаль, Богданові гроші не збереглися. Є лише побічні свідчення про місце в Чигирині, де міг бути монетний двір, – уточнює директор Національного історико-культурного заповідника «Чигирин» Василь  ПОЛТАВЕЦЬ. – Поки що не маємо жодного (наголошую: жодного!) оригіналу універсалів Богдана Хмельницького, його особистих листів, послань султана до гетьмана… Все зосереджено в Польщі та в інших країнах. Коли досліджую закордонні архіви (такі можливості нечасто випадають), то серце кров'ю обливається… Чому й досі наші духовні скарби там, а не в Україні? Реліквії можна (й треба!) викупити, а з деяких бодай зробити копії. На жаль, цю проблему ще й досі не розглядали на державному рівні. А скільки документів сотворив Чигирин після Богдана! Про них поки що навіть мови немає. Ніби й не було місто в 1657–1676 роках резиденцією ще чотирьох гетьманів!

«Бич Божий» для Польщі – «Мойсей» для України

Як наголошують сучасні історики, за масовістю й охопленням територій національно-визвольна, соціальна й конфесійна боротьба на теренах України не мала собі рівних у тогочасній Європі. Напрочуд швидко Богдана Хмельницького стали називати «бичем Божим» для Польщі й «Мойсеєм» для України. Гетьман же, сприймаючи шану сотень тисяч козаків і селян як закономірність, повсякчас жадав не лише світової слави, а й необмеженої влади. Він спершу в мріях, відтак у далекосяжних планах бачив себе першим усеукраїнським монархом. Любив радитися з найближчим оточенням на пасіці, постійно змінював фаворитів, з недовірою ставився до багатьох прихильників, надто ж тих, які часто навідувалися до Чигирина.

Велику роль у вивищуванні Хмельницького відіграв єрусалимський патріарх Паїсій. Саме він благословив продовження війни з Річчю Посполитою, титулував полководця князем Русі й, порівнюючи Богдана з римським імператором Костянтином Великим, провів обряд посвячення народного вождя на гетьманство, тим самим узаконивши його владу як надану Господом.

Гетьман не лише вміло маневрував між трьома велетенськими утвореннями – Річчю Посполитою, Туреччиною та Московським царством, а й прагнув мати вигоду від дипломатичних перемовин із кримськими ханами, Молдовою, Волощиною, Семигородом (до складу якого входила тоді частина сучасного Закарпаття). У Чигирині виросла ціла посольська вулиця, де представники різних держав або мешкали постійно, або очікували аудієнції з українським правителем.

Долю визначав не Господь, а гетьман

Хмельницький дедалі частіше діяв самостійно, рідко скликав не лише козацькі, а й старшинські ради, під загрозою «кари на горло» домагався беззаперечного виконання своїх ухвал у всіх шістнадцяти полках, на які було поділено Україну після зміни її адміністративно-територіального устрою. Набув поширення жарт, що вичерпно відбивав суть прийняття державних рішень: «Радили не полковники, а гетьман». Уже з 1650 року Хмельницький виношував наміри заснувати власну династію. Для цього активно збирав навколо себе близьких та далеких родичів, намагався налагодити сімейні стосунки з європейськими правителями. І не випадково: мав від першої дружини Ганни двох синів (третій, Остап, помер хлопчиком) та чотирьох доньок. Усі вони були в Чигирині. І хоча нерідко вирушали в різні куточки світу, однак завжди поверталися до міста. Живими чи мертвими.

– Так сталося після довгоочікуваного одруження Тимоша з Розандою – донькою правителя Молдови Лупула, – розповідає завідувач відділу масової науково-освітньої роботи заповідника «Чигирин» Олександр ЧЕПУРНИЙ. – Старший син, захищаючи чужі володіння, загинув далеко від рідної землі. Домовину з його тілом внесли до Чигирина під гарматні залпи. Після похорону Розанда з двома дітьми почала жити під захистом свекра. Хмельницький шанував невістку (пізніше вийшла заміж за француза Андре де Бюї), завжди з великою любов'ю згадував Тимоша. Не покарав його навіть тоді, коли син улітку 1651 року наказав повісити мачуху Мотрону (другу Богданову дружину). Діялося те в Чигирині. Вибрали ворота батькового двору. Надійний, але гарячковитий продовжувач гетьманових справ і задумів люто кинув: «За подружню зраду». І сивочолий батько повірив йому.

Коли не стало Тимоша, треба було думати про молодшого сина. Гетьман цінував його як свою найдорожчу кровинку. І в квітні 1657 року домігся обрання розширеною старшинською радою шістнадцятилітнього Юрія спадкоємцем гетьманської булави. Йшлося про майбутнє, про те, що і як має відбуватися після смерті вождя. Повороти долі визначав не Господь, а гетьман. Такого в Україні ще не було. Це визнавав навіть генеральний писар, про якого казали так: «Жодний полковник не знає, що думає Хмельницький, тільки Виговський».

Як Юрась несподівано став ченцем Гедеоном

За Богданових часів Чигирин набув високого, мало не абсолютного державницького статусу. Всі претенденти на булаву вважали за честь бодай ненадовго посісти символічний гетьманський престол саме в місті, де височіла Замкова гора. Щонайпершим це зробив юний Юрій Хмельницький (н. бл. 1641 – помер 1685). Регентом при ньому став досвідчений Іван Виговський. Вельми впливовий генеральний писар не волів ділити владу зі своїм підопічним і спровадив його до Київської духовної академії. Поки довірливий Юрій (радше ще Юрась) навчався, старшинська рада обрала гетьманом Івана Виговського (р. н. невід. – 1664). Його супротивники скликали свою «чорну раду», де ухвалили позбавити самозванця булави.

Розпочалася справжня війна універсалів, правових доводів, оприлюднення секретних документів. Зрештою, 9 жовтня 1659 року чергова рада в Переяславі, звинувативши Івана Виговського в «двірському перевороті», знову обрала гетьманом Юрія Хмельницького. Він, заручившись підтримкою уславленого полковника Івана Сірка й склавши присягу російському цареві, напав на Чигирин – рідний з дитинства, освячений козацькими традиціями, звеличений батьковими діяннями. Ніщо не зупинило новопризначеного гетьмана. Він прагнув одного: захопити й покарати ненависного Виговського. Та Юрась не знав, що той разом із братом Данилом давно вже покинув місто.

Саме тоді особливо чітко вималювалося, що Дніпро має два береги. Задуми й посягання Богданових побратимів швидко втратили масштабність, ба навіть здрібніли. Десятки полковників почали не просто примірюватися до булави, вибирати навіть не той чи той берег, а бодай якусь територію на ньому, де можна було б правити, складати універсали й плести хитромудрі тенета для суперників. Поки вони силкувалися перехитрити один одного, поки намагався утвердитися новообраний наказний гетьман Яким Сомко, Юрій Хмельницький несподівано для всіх передав владу полковникові Павлові Тетері ( р. н. невід. – 1670), а сам постригся в ченці й прийняв нове ім'я Гедеон.

Найзапекліша боротьба за булаву розгорнулася між родичами

Не один рік Богдан Хмельницький плекав основу здійснення своїх державницьких планів – міцні, справді незрадливі сімейні стосунки. Те, що здавалося непорушним, мало не враз розсипалося на друзки. Саме між родичами розгорнулася найзапекліша боротьба за булаву. На неї претендували зяті Іван Нечай і Павло Тетеря, шуряки Яким Сомко і Василь Золотаренко. У цих нескінченних герцях найактивнішу участь брав Іван Виговський, брат якого Данило був Богдановим зятем.

Україна почала втрачати велич, силу, гордість і гідність. Чвари наростали, мов снігові лавини, зокрема ті, які нерідко розпочиналися на узвишші Замкової гори. Кожен із претендентів на владу вважав, що саме родинні зв'язки – найпереконливіша підстава для володіння булавою. Додаткові аргументи теж були однотипні: заслуги під час визвольних змагань. Додалося те, чого ще уникали або й просто соромилися за Богданового гетьманування, – доноси, звинувачення в зрадах, фальсифікаціях документів, здирстві та в інших земних гріхах. Одного з найперших доносів написав Павло Тетеря. Наклеп став мало не наріжним каменем довгої, воістину нескінченної української історії потаємних інсинуацій.

Богданів зять звинуватив у підступах славетного воїна Івана Богуна. Жмут безпідставних скарг було відправлено польському королю. А в цей час, уже фактично братовбивчий, руїнницький, летіли численні супліки до московського царя. І Україні відкрилося те, про існування чого вона навіть не знала, – безмежні, «неісходимі» сніги Сибіру. Саме туди, з різних причин, зокрема за доносами вчорашніх побратимів, потрапили спершу сотні, а відтак тисячі козацьких героїв.

Так, Івана Нечая заслали до Тобольська. Від смертної кари звитяжця врятувало тільки те, що він був зятем Богдана Хмельницького. У царство вічного холоду відправили з усією родиною та багатьма прихильниками гетьмана Лівобережної України Дем'яна Многогрішного. Тим часом великий козак-характерник Іван Сірко вирішив підхопити булаву, яка випала з рук високоповажного засланця, й викликав на герць правобережного (останнього, п'ятого, чигиринського) гетьмана Петра Дорошенка (1627–1698). Внук уславленого гетьмана й полководця Михайла Дорошенка з перших днів урядування активно намагався об'єднати Правобережну та Лівобережну України, а тому почав збирати військо. Та воно не знадобилося: полтавський полковник Федір Жученко, який також протидіяв Сіркові, взяв його в полон і в кайданах відправив до Москви. Звідти неперевершений вояка потрапив до Сибіру. Після звільнення, ставши кошовим отаманом на Січі, доклав багато зусиль, аби цар не запроторив у неоглядну снігову безодню свого недавнього конкурента Петра Дорошенка – останнього гетьмана, який намагався зберегти Богданову велич і славу Чигирина.

Пили оковиту й оплакували долю Батьківщини

Після Андрусівського миру 1667 року Україну було вже офіційно поділено на Лівобережну (ввійшла до складу Росії) та Правобережну (стала належати Польщі). Саме Петро Дорошенко, воюючи одразу проти двох імперій, проголосив себе «гетьманом по обидва боки Дніпра». Під час численних битв ніколи не забував про Чигирин, зміцнював фортецю на Замковій горі. Коли війська чужинців узяли дорошенківців у нещадні лещата, а розбрат між своїми сягнув апогею (тоді брат ішов на брата), п'ятий гетьман із найвірнішими козаками замкнувся в своїй останній твердині – Чигирині. Протримався там недовго. Справі не зарадила навіть несподівана допомога Івана Сірка. Побратими, передчуваючи близьку поразку, кілька вечорів пили оковиту й оплакували долю України. Після гіркого похмілля Петро Дорошенко, аби уникнути зайвого кровопролиття, сам прийшов до лівобережного гетьмана Івана Самойловича, війська якого оточили місто, й зі сльозами на очах зрікся влади. Незабаром Петра Дорошенка вивезли до Москви. Протримали там кілька років і, не відважившись заслати до Сибіру, зробили воєводою далекої, забутої Богом В'ятки. А ось Івана Самойловича, який тривалий час вірно служив російському цареві, звинуватили в зраді й заховали від людей, України та всього світу за мурами Тобольська.

Для кіз найсмачніша трава біля історичних стежок

Кожен гетьман свого часу сходив на Замкову гору своєю стежкою. Тим часом Богданові сліди поволі заростали травою, шипшиною та дерезою. Юрась ще знаходив батьків путівець, бо знав узвишшя змалку – в дитинстві полохав чигиринських кіз на скелястому схилі (неймовірно, але факт: Юрій Хмельницький у червні 1678 року допоміг орді захопити Чигирин, ще раз став гетьманом, але обрав столицею не рідне місто, а Немирів на Вінниччині). Сановитий Іван Виговський, почуваючись у душі великим шляхтичем, мріяв про ті дні, коли гору назвуть його іменем. Високоосвічений Павло Тетеря (теж із шляхетського роду) читав у затінку дикої груші вірші польських та українських поетів і розмірковував про марноту марнот земного життя. Пізніше неначебто каявся, що написав донос не лише на Івана Богуна, а й на Юрія Хмельницького. Хороброго полководця поляки розстріляли, а Богданового сина взяли під варту. Любив Замкову гору й Петро Дорошенко. Серед руїн його бастіону – наріжної частини фортеці – й досі мовби лунають слова Тараса Шевченка:

Чигирине, Чигирине,
Все на світі гине,
І святая твоя слава,
Як пилина, лине…

Чи залишаться похилені паркани біля підніжжя святині?

– Історичну славу міста ми сьогодні намагаємося мовби заново відтворити й увічнити, – ділиться роздумами Василь Полтавець. – Напрочуд швидко (тьху-тьху, щоб не наврочити!) відбудували церкву Петра і Павла, бастіон Петра Дорошенка (багато ще тодішнього фортечного каміння назбирали в різних куточках Чигирина). Нині формується Посольська вулиця. Уже освячено фундамент московського посольства, поруч споруджується польське. Уточнюються проекти шведського й турецького.

 Головне, щоб усе було справжнє, ідентичне й воднораз не вражало помпезністю, не стало своєрідним викликом зубожілому сьогоденню. А втім, нехай відчувається історична паралель: дивіться, як було, і як нині. Чи не соромно, панове сучасники, за приземкуваті хатки, похилені паркани та сміття в центрі міста, мало не біля підніжжя Замкової гори, яку дуже часто також називають Богдановою? Саме там було розкопано фундамент і підвальну частину канцелярії великого гетьмана, знайдено ядра та унікальні кахлі. Завершити спорудження всієї резиденції плануємо 2008 року. На проект (його автори – архітектори Сергій Юрченко та Анатолій і Лідія Ніколенки) виділено 40 мільйонів гривень.

Фото Світлани ГОРОБЕЦЬ.

Автор: Микола СЛАВИНСЬКИЙ