Доля країни не вирішується в одному місті. Навіть якщо це столиця

Можна навіть не сперечатися, навколо яких ідей здатна об'єднатися країна: події останнього часу свідчать, що коли йдеться про права регіонів і децентралізацію влади, схід і захід одразу забувають про суперечності. І стають пліч-о-пліч, аби захистити і власну гідність від чиновницького свавілля, і право своїх територій на розвиток.

Кам'яне вугілля, кокс, метал, хімічні добрива, різноманітні верстати й електронно-обчислювальна техніка – ось далеко не повний перелік індустріальних пріоритетів Луганської області. Та основне багатство краю – талановиті працелюбні люди, котрі з діда-прадіда керуються в житті демократичними традиціями. Тож місцеве самоврядування має тут надійне підґрунтя. Чим живе сьогодні самоврядна громада Луганщини, як розв'язують проблеми створені нею владні структури, йдеться в добірці матеріалів.

Навіщо бюджетові валіза?

Це засвідчило й перше засідання в Донецьку міжрегіональної групи працівників місцевого самоврядування, створеної для вироблення пропозицій щодо зміни Бюджетного кодексу. Ініціатива народилася на нещодавньому засіданні координаційно-консультативної ради при Голові Верховної Ради. Олександр Мороз тоді привселюдно пообіцяв: якщо в короткий термін буде подано слушні пропозиції, він особисто посприяє, щоби парламент узяв їх не лише до уваги, а й до активного обговорення. І в підсумку не «заговорив», як це часто трапляється, а вийшов на конкретне рішення. Щоб уже наступного року можна було писати головний фінансовий документ країни, ґрунтуючись на геть інших принципах. Не згори віддаючи накази, а знизу висловлюючи побажання!

Своїх фахівців делегували Дніпропетровська, Харківська, Львівська, Луганська, Тернопільська та Волинська області. Цей перелік не означає, що решта дистанціювалися від цієї ідеї і не братимуть участі в роботі. Звісно, таку велику за обсягом працю не завершити ані за день, ані за тиждень. Отже, є можливість долучитися на будь-якому етапі. Наступний, до речі, буде в Луганську.

Але перш ніж за справу взялися економісти, свою думку висловили регіональні політики: за «круглим столом» зібралися голови обласних рад, котрі виклали точку зору депутатського корпусу. І вона виявилася єдиною: ставлення до Бюджетного кодексу слід змінити в принципі й терміново, аби державний бюджет наступного року формувався вже на інших засадах і не знедолював регіони. Адже не тільки Луганськ, а й уся Україна чула слова заступника голови Секретаріату Президента Арсенія Яценюка, котрий «пожартував» під час селекторної наради: мовляв, вам потрібна увага – беріть валізи й приїздіть до Києва.

Процес цей добре відомий. Як і те, що у валізу не лише особисті речі мають уміститися, а й «подяка» в різних її формах. Про це вже публічно стільки сказано, але ніхто не бачив, щоб підходи столичних «дільників» мінялися. Змінюються прем'єри, міністри, а на середньому рівні в міністерствах і відомствах роками сидять ті самі люди. І мораль відповідна: «Біля води та й не напитися?», «Хай відсохне рука, що себе обділяє», «Як не подбати за рідного чоловічка?!». Гасел у них багато – вистачить на всіх і на всі випадки. І для областей усе це стає водночас і жорстким ошийником, і коротким повідком. Луганщина за наповненням державного бюджету, за вироблюваною часткою національного продукту попереду багатьох. А за можливістю щось отримати від рідної держави постійно пасе задніх. Поруч із Донецькою областю, до речі. Хіба це справедливо?

Тому цілком правий мій колега – голова Донецької облради Анатолій Близнюк:

– Нас усіх має об'єднати одна ідея: як побудувати цивілізовану державу? І тут шлях один – здійснення політреформи та повернення радам усіх рівнів їхніх повноважень. Потрібні також адміністративна й територіальна реформи. Ось під них і треба змінювати Бюджетний кодекс. Громада повинна мати права. Віддайте кошти, а на що витрачати, самі вирішимо. У 2008-му бюджет треба верстати вже по-іншому.

З ним солідарний і Володимир Демьохін із Херсона, котрий висловився образно: регіони нині – наче людина, яка, важко працюючи, назбирала грошенят і купила машину. А їй нав'язують водія, котрий самостійно вирішує, з якою швидкістю, а, головне, куди їхати. І працю його ще й оплачувати треба...

Журналісти в Донецьку з певною напруженістю чекали на виступ голови Львівської обласної ради Мирослава Сеника: що то він скаже? З'ясувалося, цілком солідарний практично в усьому, бо проблеми однакові для всіх регіонів. І у Львові, як і в Луганську, на виконання владних повноважень немає коштів. Не закладено законодавчо!

– Не можна керувати з одного центру всім! – заявив колега. – Філософія влади має бути така: те, що може вирішувати громада, повинна вирішувати вона, а що не може, – держава.

З цим погодилися всі. І зізналися, що дуже хотілося б нарешті забути слова «вирішив і добився в Києві» й остаточно переконатися: ми не просто говоримо про демократію, а реально будуємо суспільство, яке відповідає європейським стандартам. Сьогодні Захід уже визначився з головною тезою. І звучить вона чітко: «Мислити – глобально, діяти – регіонально!». Чи підходить нам це? Тут і сперечатися не треба!

Тільки разом

Інша річ, що дедалі активніше (й про це йшлося вже не раз) діють сили, які хотіли б усе повернути на круги свої: ще більше посилити централізацію і вкоротити для областей поводок, ще жорсткіше ділити зароблене іншими. Тобто не просто зберегти «валізну» політику, а й ще одержати додаткові можливості, розширивши межі власних потреб. Напевно, кільком сотням осіб це вигідно. Але як бути з усім народом, який грабують узурпатори різного калібру? І чи погодиться він терпіти?

Восени минулого року в нас на Луганщині відзначили другу річницю сєверодонецького з'їзду. Того, що зібрав майже п'ять тисяч депутатів різних рівнів практично з усіх регіонів держави. Сьогодні навіть його противники визнають: він уперше тоді засвідчив консолідовану думку місцевого самоврядування, наочно продемонстрував, що ми можемо й повинні подолати ту досить ганебну суспільну інертність, що дісталася у спадок з часів так званого «одобрямса». Адже саме тоді казали, що суспільна думка – це думка, яка нікого не цікавить. Позаяк усе вирішується на владному олімпі й саме там зароджується «мода на думку», то навіщо намагатися створювати щось своє?

Але з осені 2004-го країна справді почала ставати іншою. «Гвинтики» державної машини почали усвідомлювати власну значущість не лише на Майдані, який надав можливість вигукнути все, що було на душі, а й у таких акціях, як сєверодонецький з'їзд. Тоді було сказано, що доля країни не може вирішуватися в одному місті. Навіть якщо це столиця. Від цього добра не буде. Тому регіони й мають намір повернути свої права, тому й потрібна їм реформа.

Власне, сьогодні тривають ті самі процеси. І, визнаємо чесно, всі розмови про те, що політична реформа не виправдала себе, що країна втрачає керованість, бо найвищі посадові особи не можуть порозумітися, що перспективи безрадісні, мають винятково київське походження. Серед моїх колег – голів обласних і районних рад є люди різних політичних поглядів, але я не знаю жодного, хто вважав би, що потрібно негайно відмовитися від реформи і взагалі припинити мріяти про її розвиток! Навпаки, кожен – за створення виконавчих органів рад, за те, щоб регіони отримали самостійність, мали можливість розвиватися згідно з власним розумінням доцільності. Простіше кажучи, за те, щоб у нас була перспектива!

«Я милого узнаю по походке...»

Чи означає це, що регіони збираються ігнорувати столицю? Звісно, ні! Інша річ, що кожний рівень влади повинен займатися проблемами свого рівня. За столицею – зовнішня політика, національна безпека й багато чого іншого, що не вирішується і не мусить вирішуватися в областях. Областям же – господарювати без дріб'язкової опіки, піклуючись про добробут власного населення. А сполучними ланками, що перетворюють окремі фрагменти на єдиний механізм, мають бути представники народу, яким він висловив особливу довіру.

Теоретично з роллю депутатів ніхто не сперечається. Однак нинішня практика вже показала: сьогодні не діє формулювання «кому багато дано, з того багато й спитають». Зі «слуг народу» народ спитати не може, адже до влади вони приходять за партійними списками.

Проблема не з нових. Коли у Верховній Раді минулого скликання активно «протягали» нове виборче законодавство, багато хто попереджав: іще пошкодуємо. І ось виборці стикнулися з лихом, якого досі не знали: поскаржитися практично немає кому! І не лише на парламентському рівні, а й в областях-районах не до кожного депутата достукаєшся. Якщо раніше йшли до мажоритарників, більшість з яких усе-таки вели прийоми й вислуховували громадян, то сьогодні до кого йти? В «обкоми-райкоми» різних політичних сил? До тих, чиї прізвища на слуху? Кого вдалося застати чи випадково зустріти? Але все це не система і зовсім не той рівень відповідальності, про який можна говорити якщо не з гордістю, то бодай із усвідомленням його важливості.

Повною мірою з цим стикнулася й Луганщина. Покривлю душею, якщо запевнятиму, що всі наші земляки, які потрапили до Верховної Ради, палають бажанням спілкуватися зі своїми виборцями. Та й депутати обласної ради не без гріха... Обласна організація Партії регіонів (а саме «біло-блакитні» здобули в нас досить переконливу перемогу, і в обласній раді їх рівно 100 із 120) зробила правильний хід: закріпила своїх депутатів за містами та районами. Однак контроль за виконанням покладених обов'язків вважати повним і дійовим вочевидь передчасно. У старій популярній пісні були слова: «Я милого узнаю по походке». Та що робити, коли не завертає депутат на потрібну вулицю?

Утім, населення це засмучує не так, як малодоступність більшості наших представників у Верховній Раді. До Луганська в будь-якому разі ближче, ніж до Києва! Активну й повноцінну роботу ведуть, мабуть, тільки недавні керівники області Віктор Тихонов та Олександр Єфремов, у яких все, «як раніше»: і депутатські дні, і виїзди в трудові колективи, і прийом громадян, що потребують допомоги. Насамперед до них звертаються й керівники різного рангу, яким необхідне елементарне лобіювання інтересів територій і підприємств. І їм ніколи не відмовляють. Але...

Але хотілося б усе-таки мати систему, нормальне правило, а не винятки з нього, які лише ненормальність нинішньої ситуації підтверджують!

Що далі в азбуці?

Найпростіше повернутися до попередньої, змішаної, системи виборів, визнавши в такий спосіб помилку. Однак не певен, що найпростіший хід – водночас і найліпший, бо, нормалізуючи відносини в одному, він порушує баланс в іншому. У нас знову почнуть плодитися карликові партії, які живляться лише персональними депутатськими амбіціями «лідера»!

Тому я прихильник ідей, що їх нещодавно висловив екс-голова нашої обласної ради, а нині народний депутат України Віктор Тихонов. Він стверджує: аби зберегти залишки поваги народу до влади, що відривається від нього дедалі більше (а згодом цю повагу й примножити!), слід повернутися і до результатів квітневого 2000 року референдуму, і до ідеї двопалатного парламенту. Процитую: «Ця друга палата, яку можна назвати, наприклад, Палатою регіонів або Народними зборами, повинна представляти інтереси регіонів: АР Крим, областей, міст Києва і Севастополя. І мати належні функції для здійснення реального впливу на законодавчий процес і загальнодержавну політику! Такий підхід знаходить підтвердження в статті 5 Конституції України («Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування»).

Представляти інтереси регіонів у другій палаті парламенту повинні особи, що постійно мешкають і працюють на місцях та за специфікою своєї діяльності мають істотний вплив на регіональне життя і реально відповідають за соціально-економічні процеси. Про жодну «професійну депутатську діяльність» тут не може бути й мови!

 Не приховуватиму: думки ці небезперечні й потребують найретельнішого аналізу. Розмовляючи з багатьма колегами, цікавився їхньою позицією з цього приводу. Що закономірно: двопалатність категорично мало хто заперечує! А якщо й заперечує, то аргументація на кшталт: «Так бути не може, тому що не може...». А за реалістичнішого підходу визнає: друга палата може забезпечити рівне представництво регіонів у законодавчому органі країни. І формувати її повинні органи місцевого самоврядування відповідних регіонів. Вона створюватиме комітети, обиратиме їхніх голів, але – жодних фракцій! Доцільно передбачити, щоб повноваження члена цієї палати могли бути припинені в разі його відкликання за спеціальною процедурою. Це зробить кожного, кого обрали люди, відповідальнішим перед ними. Просто зникне ілюзія безконтрольності «на всю каденцію»!

Напевно, декого такі перспективи й злякати можуть. Але час, схоже, обрав саме нас, щоб подолати інертність і зробити рішучі кроки для розвитку демократії в Україні.

Автор: Валерій ГОЛЕНКО