Російський вибір: стратегія з подвійним дном

Захопивши Крим, Росія втратила Україну. Можливо, назавжди, принаймні на декілька поколінь. І запізніле усвідомлення наслідків цієї авантюри якщо й не стало шоком, то спричинило справжній ступор у частини російських політологів. Так, провідний експерт Фонду прогресивної політики (Росія) Антон Гришанов констатує: «Среди долгосрочных эффектов, спровоцированных украинскими событиями, не последнее место занимает общая примитивизация дискуссии о задачах внешней политики РФ. Стремительность присоединения Крыма и нелинейное развитие донбасского конфликта породили запрос на эмоционально окрашенное трактование изменившейся российской стратегии. Попытки ее объективного анализа все чаще теряются в череде штампов, клише и лозунгов не только профессиональных демагогов местного разлива, но и отдельных лидеров европейского масштаба».

Плоди клішування

Антону Гришанову ніби й не до цуги бідкатися з приводу плодів російської просвіти на Заході. Адже відомо: що посієш, те й пожнеш. А засіває Росія густо: що не кажи, а ті 400 мільйонів доларів, виділених на 2015 рік лише такій зовнішньопропагандистській структурі, як Russia Today, говорять самі за себе. На цьому тлі мізерні 5 мільйонів доларів, які передбачено виділити для українського іномовлення, – крапля в морі. Але ми все­таки сподіваємося, що наш головний капітал – правда.

Саме на цьому наголошує голова Національної ради України з питань телебачення й радіомовлення Юрій Артеменко: «Є прості правила побудови інформації – це правда, об’єктивність, декілька думок поряд, можливість відділяти думки від інформації чи позиції автора, особисті судження від фактів. Це стандарти будь­якої журналістики. Урешті­решт правда запанує, тому що коли людям показують одне, а навколо себе вони бачать інше, вони починають позбавлятися нав’язаних їм поглядів».

У Росії, судячи з усього, інші принципи: нагромаджуй усе антиукраїнське, а там – щось спростується, але щось і залишиться. Тоді дивно: навіщо ж Гришанову бідкатися з приводу штампів і кліше окремих лідерів європейського масштабу, коли самі ж російські ЗМІ вишукують таких діячів, перекладають їхні статті чи організовують виступи – аби лише там прозвучали антиукраїнські заяви.

Візьмімо, приміром, таку шановану постать, як екс­президент Франції Валері Жискар д’Естен. Безперечно, він людина непересічна: в минулому наймолодший член уряду генерала де Голля, а в 1974­81 рр. – президент Франції. Але слід зважати й на те, що людині вже пішов дев’яностий рік і його пам’ять несе в собі відбиток усіх кліше й стереотипів минулих часів, та ще й інтерпретованих відповідно до поважного віку цієї людини. І от в остаточному підсумку ми отримуємо в російському виданні такі судження з його інтерв’ю: «Не забывайте, что Украина долго оставалась русской, Киев был столицей Руси. Когда по просьбе генерала де Голля, будучи министром финансов, я отправился в Советский Союз, то был принят Хрущевым в Киеве…».

Що можна винести з такого судження? Ну хіба що згадати Льва Толстого: «Все смешалось в доме Облонских». І тут важко чомусь зарадити, бо одна річ – Русь і геть інша – Росія. А те, що Хрущов приймав у Києві, аж ніяк не означало, що Київ – російська столиця. Очевидно, в екс­президента залишилися теплі спогади про високий рівень прийомів Хрущова (з усіма відпочинками й полюваннями), то на особі Микити Сергійовича в нього й зійшовся клином цілий радянський світ.

Узяти хоча б екзотичні судження Валері Жискар д’Естена про «історичну справедливість» повернення Криму у склад Росії: «Крым был завоеван при Екатерине II, главным образом усилиями князя Потемкина, когда Россия расширялась на юг в сторону Турции с намерением отвоевать Константинополь. Покорение Крыма было достаточно жестким. Оно произошло не в ущерб Украине, которой не существовало, а в ущерб местному суверену, который зависел от турок. С тех пор там проживали только русские. Когда Никита Хрущев захотел придать СССР больший вес в рамках только что появившейся Организации Объединенных Наций, он «изобрел» Украину и Белоруссию, чтобы добавить СССР еще два голоса, и наделил Украину новой властью над Крымом, что было беспрецедентно. Уже тогда я думал, что эта искусственная зависимость будет непрочной. Последние события были ожидаемы. Впрочем, возвращение Крыма России оказалось широко поддержано населением. И только когда проблемы перекинулись на восток Украины, об этом стали беспокоиться…».

Тут що не фраза, то одкровення. Історичний факт знищення Кримського Ханства екс­президента д’Естена геть не цікавить. Мовляв, що там з тими татарами панькатися. Головне в тому, що в Криму нібито проживали виключно росіяни (а кого ж тоді виселяли в травні 1944 року?). Екс­президент забув (ну що вдієш?! літа!), що Україна і Білорусь увійшли в ООН задовго до керівництва радянською країною Хрущовим. А сприйняття підтримки референдуму в Криму під дулами автоматів як вияв демократії й зовсім бентежить: що це сталося з французами?!

Тоді постає закономірне запитання: навіщо популяризувати сумнівні думки, кидаючи тим самим тінь на усталений образ відомого французького діяча? Тут так і напрошується російська приповідка: «Ради красного словца не пожалею и отца».

То заради якого такого слівця була затіяна ця сумної слави публікація? Головне полягає в тому, що хтось від імені Франції мав сказати слова, які розбігаються з офіційною позицією цієї країни щодо російської агресії проти України. І звучать ці слова з вуст Валері Жискар д’Естена так: «Украина в том виде, в каком она существует на данный момент, не способна функционировать демократическим образом. Поэтому необходимо, чтобы она реорганизовалась. Я хочу, чтобы французская дипломатия возглавила усилия европейцев, направленные на поиск политического решения на Украине. Складывается впечатление, что для Украины таким решением может стать многонациональная конфедерация по образцу швейцарских кантонов, объединяющая русскоязычную часть, польскую часть и центральную часть. Система, являющаяся одновременно федеративной и конфедеративной, финансируемая европейцами и поддерживаемая Организацией Объединенных Наций».

Чим ця позиція відрізняється від маячні Жириновського в його зверненні до польського уряду щодо розподілу України між Росією та Польщею? Але що взяти з Володимира Вольфовича?! То невже на таку роль погоджується й Валері Жискар д’Естен? Чи личить це діячеві європейського масштабу?

Що ж приховано під подвійним дном?

Згаданий вище Антон Гришанов вирішив вислужитися перед «смотрящим за Украиной» Владиславом Сурковим і запропонував проведення певної інвентаризації стратегії і тактики російської пропаганди. Вона зводиться до такого: насамперед засудити спроби демонізувати дипломатію Москви та спростувати чутки про її ірраціональне начало. Натомість Гришанов береться на сторінках журналу «Россия в глобальной политике» – органу Ради із зовнішньої і оборонної політики – висвітлити змістовий бік російської дипломатії, розкрити «истинные мотивы и прагматичные устремления Кремля на украинском направлении».

Ну що ж, дебют є. Яким буде фінал? Бо до останнього часу озвучувати справжні мотиви й прагматичні устремління Кремля було прерогативою виключно президента РФ Володимира Путіна, а репродукувати їх – глави МЗС Сергія Лаврова. Обох ми вже наслухались, особливо про те, що Росія, мовляв, виконує Мінські домовленості, а ось Україна ухиляється. Люди навчилися зіставляти слова і діла, і в результаті, на думку Гришанова, сталося несподіване, неймовірне й для Росії неприпустиме: «По прошествии четырех месяцев с момента заключения Минских соглашений рассуждения об их неизбежном крахе стали общим местом, и в основе этого взгляда лежит как раз неверие в способность Владимира Путина отказаться от конфронтационной модели поведения и предложить комплексное решение проблемы Донбасса».

Як можна було в Росії допустити таку ситуацію, не піддається осмисленню. Щоб жити в Росії й не вірити у здатність Володимира Путіна до комплексного розв’язання будь­яких проблем?! Це вже на грані зради Батьківщині. І тут, зрозуміла річ, відразу ж шукають слідів підривної роботи. Проти Путіна, мовляв, та його ідеолога Владислава Суркова нібито фактично об’єдналися представники «партії війни» в Україні та Росії. І от у цей вирішальний для Росії час недолуго розкручений у РФ образ Путіна як мачо на зовнішньополітичній арені доводить світ до артикульованого страху перед «русской угрозой». Висновок, що не кажи, претендує на сенсаційність: виходить, образ Путіна як «крутого мачо» вже не задовольняє, а з’явилася гостра потреба в образі Путіна як миротворця.

Біда лише в тому, що тінь на «світлий образ» Путіна кидають сепаратисти абортованої Новоросії: «Для вчерашних лидеров Новороссии, в свою очередь, практическая реализация Минских договоренностей равносильна отказу от мечты о собственной вожделенной демаргинализации. В основе их идеологии – стремление разменять российское влияние на всю Украину на существование обособленного оазиса донбасского сепаратизма, лишенного очерченных перспектив и возможностей для эффективного развития. Из Донбасса подобного рода деятели пытаются сделать стартовую площадку для построения собственных политических карьер или запуска теневых бизнес­схем, ради чего они вполне готовы пожертвовать будущим российско­украинских отношений».

Знову­таки постає закономірне запитання: а то ви раніше не бачили, на який криміналітет робите ставку? Виявляється, бачили й плекали. А Царьова навіть проголосили в Росії «людиною року». Яка честь для країни Пушкіна й Толстого! І куди цей виплеканий криміналітет тепер подіти?

Ось тут і випливає на денне світло «стратегія подвійного дна». Увесь цей набрід формують із умислом: «Встраивание в политическую конструкцию меняющейся Украины нынешних ДНР и ЛНР, с прошлого марта существовавших в особом идеологическом измерении, способно стать точкой отсчета для деформации всего ландшафта, созданного Майданом».

Відтак здатність Путіна відмовитися від конфронтаційної моделі поведінки й запропонувати комплексне розв’язання проблеми Донбасу полягає, на думку експерта Гришанова, в такому: «Заставить Киев – вопреки его желанию – проглотить инородное тело, которое он не сможет переварить, и спровоцировать тем самым необратимые изменения во всем организме. Реализация такого сценария, как минимум, приведет к обретению Украиной собственного Ольстера, без нахождения компромиссов с которым даже гипотетические надежды на построение безоблачного будущего окажутся неоправданными. Как максимум – вновь превратить Донецк в центр притяжения для всего пророссийского спектра украинского политикума. Десять лет назад Донбасс уже выступал в этом качестве, став платформой для избрания Януковича на президентский пост. Ныне – имеет все шансы помочь российской дипломатии перейти от навязанной ей оборонительной модели к хотя бы частичному возвращению утраченных позиций на принципиально важном направлении».

На які ж сили розраховують у Росії, що мали б надати гламурної подоби криміналітету Донбасу? Які персоналії мають вирости на ґрунті, освоєному свого часу Януковичем і зараженому бацилами сепаратизму? Виявляється, що жовтневі вибори 2014 року у Верховну Раду України обнадіяли Росію у явленні новітніх спасителів України, бо вони «продемонстрировали электоральный потенциал конструктивно [до кого?] настроенных сил юго­востока страны, в первую очередь «Оппозиционного блока», созданного бывшими «регионалами». Уровень их влияния может значительно увеличиться с проведением обещанной Порошенко децентрализации и конституционной реформы». Ось ці «голубки миру» й чекають на свій час, щоб перебрати естафету в різноманітних «моторол і бєсов».

Не дочекаються! Як запевнив Президент України під час виступу у Верховній Раді України 4 червня, децентралізація не має нічого спільного з федералізацією. Україна була, є і буде унітарною державою. Ще рік тому ворог планував, що за рік Україна зникне з політичної карти Європи. В Кремлі розраховували, що посіяні російськими спецслужбами бацили сепаратизму розколють нас як народ. Не вийшло. Навіть у тимчасово окупованих районах Луганської і Донецької областей сепаратисти утримуються при владі лише завдяки російським багнетам. Тверде рішення українців звернути з історичних околиць на сучасний європейський автобан незмінне. Не останню роль у цьому відіграло й те, що наші друзі в Європі та Америці з нашої подачі міцно тримають єдину консолідовану позицію, в якій Росія так і не зуміла зробити пролому. А нова Стратегія національної безпеки України, всупереч усім лжепророцтвам і домислам, ставить за мету членство в НАТО. І, навпаки, що стосується прожекту «Новоросія», то його автори й промоутери на зламі весни–літа 2015 року власноруч поставили над ним велику могильну плиту.

На порядку денному – потреба активізувати процес деолігархізації, дерегуляції й децентралізації. І хай допоможе нам Бог!

Автор: Василь ТКАЧЕНКО