передплата Українською | In English

№17, вересень 2015

Теодозія ЗАРІВНА: «Обережна надія – лейтмотив мого сьогодення»Теодозія ЗАРІВНА: «Обережна надія – лейтмотив мого сьогодення»

Поділитися:

Додому в село Ридодуби на Тернопільщину Теодозія Зарівна їздить часто: там у неї найближча рідня, там знана поетеса й авторка багатьох прозових творів – своя людина. Столичну гостю можна побачити і в полі, і на городі, і серед сусідів. «Я й до сьогодні в курсі всіх ридодубських проблем і перемог. Тим паче що цей ландшафт – один із моїх постійних у прозі. Тому його треба знати, любити й відновлювати в пам’яті», – зізнається Теодозія Петрівна, яка нещодавно очолила редакцію столичного часопису «Київ».

«Ти – поетеса? Ти ж нормальна жінка!»

– Письменники, на відміну від артистів, не люблять афішувати приватне життя. Що ви хотіли б розповісти про цю таємницю таємниць? Хто вибрав для вас таке поетичне, таке загадкове ім’я – Теодозія?

– Немає жодних таємниць. Колись моя сусідка після кількох років дружного співіснування була неймовірно вражена, коли довідалася, що я письменниця, й вигукнула: «Ти – поетеса? Ти ж нормальна жінка!». Звичайно, часи, коли я шила, в’язала, консервувала, потроху відходять, але не назовсім.

А щодо імені, то його вибрав тато. Підозрюю, що не без впливу зовнішнього середовища, можливо, була на обрії якась Теодозія, гарна й дотепна, а мій тато завжди вмів поцінувати красу. Він був великим романтиком з неординарною зовнішністю, а в селі романтикові жити завжди непросто. Одна з його кличок, якими в усі часи нагород­жували ближнього односельчани, була така: Пушкін. Він носив бакенбарди, мав чорне хвилясте волосся, сині очі, неодмінний капелюх і гарне довге пальто. Прекрасно танцював, рівно й легко, і міг спіткнутися хіба що об рясні жіночі серця. Якби він ще мав менше випробувань і бодай трохи спокійніше ставлення до світу, то жив би донині.

– Що означає, за вашими словами, «вперте вростання в життя», відтак – «досвід вдосконалення зору»?

– Процитовано мої поетичні суд­ження, а вони мають дещо зміщену оптику. Життя, як правило, часто відторгає від себе людину щоденними випробуваннями, тому просто жити – це постійно мати чималу вітальну силу, тим паче в останні часи, коли не до писання, коли ставало страшно і за власне життя, і за життя близьких. Тож на «просто життя», вперте у нього вростання, йде левова частка людських зусиль. А досвід вдосконалення зору – це мистецтво бачити справжні мотиви вчинків людей, приховані сторони їхніх біографій, прикриті недосконалими декораціями, нарешті, з літами розуміти велику виставу, яку різноманітні гравці влаштовують кожної миті навколо нас. Мені – колишньому театральному працівникові – інколи це особливо добре видно.

– Як співвідноситься ваш творчий простір із життєвим?

– Гадаю, він іде паралельно. Навіть якщо ти не пишеш, підсвідомість працює. І тільки­но в життєвому просторі з’являється шпарина й душа не перевантажена «впертим вростанням у життя», можна спробувати щось виловити на простий олівець (вірші я пишу простими олівцями, які привожу з різних поїздок, їх у мене чимала колекція) чи на мерехтливе поле комп’ютера (якщо це проза). Часом пишеться, часом не пишеться, тоді я стараюся принаймні багато читати. Теж корисно. Ця звичка в мене залишилася після закінчення філфаку Львівського університету – там вимагали знання першоджерел.

– Чим відрізняється логіка ваших творів від логіки повсякдення?

– Мабуть, нічим. Є колеги, котрі окремо пишуть, а окремо живуть, і закони, які вони сповідують, стосуються лише героїв їхніх творів. Мені легше. Я живу за тими самими законами, що й мої герої. У нас зовсім не говориться про моральність письменника. Я не стільки про те, що у творах автор може моделювати персонаж, котрий перемагає зло та демонструє щедрість і великодушність, а в житті – розтоптати колегу, який раптом опинився на його шляху; що можна не заплатити видавничих гонорарів чи виручених за продаж книжок коштів (прикладів нині чимало) тощо – і це звична практика. Я більше про те, що автор може витворяти з людьми у своїх романах. Розумію, що від Шекспіра й до сьогодні пишуть про кров і злочини. Але все ж залишається дуже відкритим питання, до якої межі можна просунутися в текстах заради слави чи чогось іншого, а де прохід уже заборонено. І що є доб­рим у творі, а що чинить уже зворотний вплив. Це не така проста механіка, і я завжди про це думаю.

Проза – тяжка фізична праця, а вірші – свято

– Ви працюєте в різних жанрах. Який із них найсуголосніший вашій душі?

– Мушу сказати, що поезія й проза – майже рівні для мене. Хоча проза потребує значно більше часу. Я не можу писати романи швидко, бо здебільшого читаю чимало історичної літератури – роман складно написати, не знаючи історії. А історичне тло – це немала праця. Тому віршів зараз трохи менше. Але інколи я переключаюся на них, ніби відпочиваючи від прози. Хоча назвати це відпочинком навряд чи можна. Якщо ж нічого не пишеться, час від часу перекладаю – подвійна користь: і вдосконалюю знання чужої мови, і світову поезію вивчаю.

І проза, і поезія, як для мене, – своєрідний спосіб мислення. Коли і як він спрацьовує, тоді те й виходить. Проза – тяжка фізична праця. Якщо роман написаний і лишається його почистити, це неможливо витримати. Ти вже не можеш дивитися на той текст. Навіть серце бунтує проти нерухомості за комп’ютером, не кажучи про зовнішність: письменник старіє одразу на кілька років. А вірш – це свято. Я колись образилася на відомого прозаїка, який написав десятки романів і називав вір­ші віршиками. Але я тоді не писала прози й не знала, що воно таке. Інколи запитую себе, навіщо я все це роблю. І нащо це роблять чимало інших, не маючи розголосу, якого вартували б їхні твори, не отримуючи жодного заробітку. І розумної відповіді у мене немає.

– У збірці «Провінційні розмови» ви двічі згадуєте Бродського. Який вплив справив на вас цей лірик?

– Я люблю його твори. Якщо з шинелі Гоголя вийшла російська література, то синтаксис сучасної східнослов’янської поезії значною мірою – із твідового пальта Бродського. У нас в Україні є чимало його шанувальників серед поетів, і це видно з форми їхнього вірша. Але Бродський також надзвичайно сильний в есеїстиці. І вплив його прочитується в багатьох українських авторів. Хоча, читаючи есеї Вістана Х’ю Одена, я розумію, як багато Бродський узяв від свого кумира. І так само, мені здається, на нього вплинув у поезії Дерек Волкотт. Хоч і Мандельштам, і Ахматова, і Цвєтаєва, і певною мірою всі ті поети, яких він згадував у лекціях і есеях: Фрост, Рільке, Кавафіс, Гарді (й про кого до Бродського писав Оден)... А ще мені дуже близький антиімперський дух його віршів, його блискуче вміння римувати, володіння метафорою, його жорсткий і безжальний спосіб висловлення – так, наче він зводив з усіма рахунки: з державою, з коханою, з погодою, з обивателем, з життям... Його літературне пальто приміряє не один письменник. І завжди з користю. Хоча той самий Бродський казав приблизно таке: не хочу прожити чуже життя за котримсь із кумирів, хочу своє.

– Перечитуєте рецензії на свої твори? Чию думку про них цінуєте? Яким уявляєте свого читача?

– Так, обов’язково. Сьогодні, коли за рецензію практично ніхто не платить, а стороння людина, інколи жодного разу в житті тебе не побачивши, раптом витрачає на твою книжку час, зусилля розуму й душі, це допомагає. Особливо дорогі думки, котрих не сподіваєшся і котрі відкривають те, про що ти тільки здогадувався, а також ті, що тебе у твоїй певною мірою абсурдній праці підтримують. А ще коли аналізують молоді, виявляючи розуміння й солідарність. Бо я ж пишу для старших, для тих, хто ставить собі ті самі запитання, що і я, запитання віч­ні, кого хвилює не епатаж, а думки й почуття. До речі, мені здається, що почуття може відтворити не кожен письменник. Це особливе вміння. А ще для прози треба мати досвід: кабінетні вигадки здалеку видно. Тому читання деяких сучасних книжок інколи схоже на жування пінопласту.

– Ви маєте рецепт того, як сьогодні стати затребуваним автором?

– Я цей рецепт знаю, але використовувати або ж не можу з принципу, або не маю важелів чи зайвих коштів. У нас, на жаль, література теж якоюсь мірою корумпована. І це заважає. А ще вплив бізнесу, коли цікаве в ній тільки те, що дає прибуток. А це не завжди тотожне якості. Інколи книжка, про яку говорять, – на рівні анекдоту. Але на неї затрачені рекламні й видавничі кошти, їх треба повернути – і коло крутиться. Є чимало прикладів піару, коли використовуються дозволені й недозволені, а часом і доволі огидні методи. І для цього треба мати теж великий талант і велику відвагу. Але фінансовий бік літератури у світі визначальний. І на це немає ради. Головне, щоб те, за що інколи так люто борються, ставало справжньою літературою, а не пшиком.

Але допоки бізнес найголовніший, а державний інтерес поховано під інтересом приватним, так і буде: потік масової літератури, а поміж ним — поодинокі видання, які може й роблять погоду в літературі чи науці, але не роблять погоди в суспільстві.

– Коли вам цікаво, а коли нецікаво спілкуватися з колегами? Як вам вдається не наживати ворогів?

– Мені взагалі цікаво спілкуватися з людьми, це обов’язкова частина моєї професії. Письменник – самітник тільки за столом. А коли книжка готова, треба мати дар її довести до читача, а це значить багато за що платити. На цьому й уривається просування для багатьох – через неспроможність або небажання платити. А щодо ворогів, то це радше «не так тії вороги, як добрії люди», висловлюючись за Шевченком. А що їх, «добрих людей», не так і багато, то, мабуть, причина в тому, що я практично все вибачаю. І не тому, що так вигідніше і що це риса нашого роду, просто не моя справа карати, над нами є вища бухгалтерія – хай вона всіма кривдами й переймається. Хоча колись Роман Андріяшик у телевізійному інтерв’ю для моєї програми казав, що треба пам’ятати всі образи, яких тобі завдали. І що про це сказано у Біблії. Я не настільки добре знаю Святе Письмо, хоча Біблію у перекладі Куліша, Пулюя і Нечуя­Левицького скопіювала до електронної книжки і з насолодою потроху відчитую, проте схильна зрозуміти незабутнього майстра слова. Бо інколи жодної хваленої лексики не вистачає з приводу всіх цих фінансових традицій у нашій державі.

А ще в дзен­буддизмі є така думка: «На шляху духа не числяться минулі заслуги». Тому, пам’ятаючи, що нинішніх заслуг багато не буває, як усілякий чорнороб, ніколи високо не задираю голову.

Де мешкатиме Чугайстер?

– З чого радієте сьогодні, а за чим сумуєте?

– Останнім часом радість у нас одна, як співалося в пісні, і сум у нас спільний, і тривоги у нас великі. Якщо буде мир і держава, все решта складеться. І, по суті, виявляється, що все решта – милі дрібниці. А щодо літератури, то Вістан Х’ю Оден писав приблизно так: не слід надмір серйозно ставитися письменникові до власної особи, щоб не старатися зробити неймовірні речі. Я не дуже серйозно ставлюся до власної письменницької місії, але пам’ятаю девіз американських морських котиків: навіть якщо ти не здобудеш висот, яких прагнеш, то принаймні не впадеш нижче від власного професіоналізму.

– Де мешкає отой Чугайстер, що опікується нами?

– Я розумію, що це непряма цитата з мого вірша. Якщо все складеться добре, то він живе в Чорному лісі, який починається недалеко від мого дому на Чортківщині, а якщо – не дуже, то він емігрував до Італії.

– Який акваланг вибираєте, коли доводиться занурюватися в море суєти суєт? Чи для вас її не існує?

– Існує ще й як. Але завжди, коли я нічого не можу змінити, мені допомагає смирення, яке мовби падає забралом, хочу я того чи не хочу. Мабуть, це вже на рівні рятівного рефлексу. Воно урівноважує мої амбіції й чудово лікує від криз. А є ще одна точка опертя в моїй приватній географії – шматок землі в придеснянському лісі. День без слів серед дерев і квітів дорівнює годині над Женевським озером. І я це дуже ціную.

– В одному з ваших віршів є такі рядки: «Вибираю насіння на ринку:// петунія, крокус, гайлардія…». Які квіти ви ще плекаєте?

– Цей список дуже довгий, але дуже знайомий: всі квіти, які пам’ятаються з дитинства: чорнобривці, айстри, нагідки, півонії, настурції, тюльпани, бузок, гладіолуси, пахучий полин (спеціально привезла з Ридодубів, бо насіння його не продається). Вони невибагливі й створюють відчуття душевного комфорту, певної ілюзії давнього батьківського незнищенного дому та захищеності, які мені після багатьох перипетій уже минулого життя так потрібні. З певного часу не читаю гороскопів, побою­юся всіляких гадань і якомога менше вбираю в якісь слова майбутнє. Зі словами, мені здається, слід бути дуже обережним і письменникам, і читачам. Тиха й обережна надія – такий лейтмотив мого сьогоднішнього дня.

Розмову вів Микола СЛАВИНСЬКИЙ.

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Київська «Свобода» вимагає не допустити продажу землі Сьогодні, 14 листопада

Екстрадицію Фірташа до США затягують його адвокати — глава МЗС Австрії Сьогодні, 14 листопада

Україна в 2020 році позичить на зовнішніх ринках 4,9 мільярда доларів Сьогодні, 14 листопада

Возмущенные ученые под крики «гроші дай» штурмуют центр Киева Сьогодні, 14 листопада

Пристайко не виключає вихід України з Мінських домовленостей Сьогодні, 14 листопада

Парламент Молдови призначає новий уряд Іона Кіку Сьогодні, 14 листопада

Президент підписав закон про аудит безпеки доріг Сьогодні, 14 листопада

"Формула Штайнмаєра" може бути пасткою, але Україна ще може виграти – євродепутат Вчора, 13 листопада

У Конгресі почалися відкриті слухання у справі імпічменту Трампа Вчора, 13 листопада

Додон запропонував своєму раднику очолити уряд Молдови Вчора, 13 листопада