передплата Українською | In English

№15, серпень 2015

Українська модель модернізації: специфіка, сутність і сучасні тенденції розвитку

Специфічність української моделі модернізації зумовлена передусім особливостями цивілізаційного розвитку українського суспільства. По-перше, історично політична система України була олігархічною: вже починаючи з XIV–XV ст. кілька феодальних родин контролювали переважну більшість української території, ніхто не міг змагатися з їхньою владою. По-друге, Україна була складовою частиною сучасності, хоча завжди периферією. Ця специфічна позиція лежить в основі глибоко вкоріненої характеристики українського суспільства як суспільства неповної або псевдосучасності. «…Ми можемо констатувати проблеми, адже наша модернізація не має чіткого ціннісно-нормативного забезпечення, на кшталт того «духу капіталізму», який М. Вебер пов’язував із протестантизмом. Просвітництво в нас фактично не завершене» [5, с. 11]. По-третє, українська ідентичність є фрагментарною. З XVІ ст. відбувалися швидкі зміни в привілейованому класі української православної шляхти, в її середовищі зникає відчуття ідентифікації з власною традиційною культурою. Православна церква втрачала найбагатших і найосвіченіших вірних. Вища православна ієрархія обирає єдиний шлях виживання – модернізацію традиційної культури, для чого необхідно було об’єднатися із Заходом.

Починаючи з XVІ ст. величезні обсяги східноєвропейського (знач­ною мірою українського) зерна стали постачатися в Західну Європу, що дало можливість землевласникам отримувати прямий дохід від поставок зерна. Вони використали владу держави, щоб обмежити вплив купців і примусово використовувати селян, створюючи тим самим новий вид кабали. В цих умовах навіть комерціалізація життя не призвела до створення міст, незалежного класу капіталістів і держави, подібної до держав урбанізованої Європи [10, с. 209]. У зв’язку із завоюванням території України Російською й Османською імперіями відбувся експорт сюди російської моделі кріпацького права й землеволодіння. Водночас почалося викоренення українського сепаратизму, проводилася політика отримання від гетьманів максимуму економічних і людських ресурсів.

Російська імператриця Катерина ІІ завершила включення України до складу імперії, цілковито скасувала напівавтономію гетьманства [10, с. 208]. «Другий феодалізм» наприкінці XVI ст. зміцнив місцеву знать, завадив розвиткові незалежного підприємницького класу, прив’язав селян до землі саме в той період, коли приватне селянське землеволодіння інтенсивними темпами розвивалося на Заході. «Другий феодалізм» призвів до тісної інтеграції земельної аристократії й державного адміністративного апарату. Ця неофеодальна політична еліта була одним із вирішальних чинників здійснення модернізації згори [9, с. 171]. Згодом козацька старшина була прирівняна до російського дворянства й повністю асимільована. Утворення сучасної Польщі й Росії поставило Україну перед вибором: або вона стає частиною цих сучасних країн, або сама намагається перетворитися на таку країну.

Отже, найважливішим елементом в аналізі української моделі модернізації є поняття цивілізаційної ідентичності, співвідношення поняття ідентичності лояльності та ідентичності винятковості. Ця суперечність між двома видами ідентичностей присутня на кожному етапі українського історичного розвитку. Коли Україна стала невід’ємною частиною російського імперського модернізаційного проекту, панівною формою ідентичності була ідентичність лояльності. Т. Шевченко – перший український ідеолог, який створив проект національної модернізації на основі ідентичності винятковості. Окрім цього, слід зазначити, що базисна структура українського суспільства не змінювалася до кінця XIX ст., коли почалася індустріалізація.

Українське економічне життя характеризувалося невеликими селянськими господарствами, власники яких одержали звільнення з кріпацтва 1848 року в Австрії й 1861­го у Росії. Наприкінці XVIII ст. в Австрійській імперії були дві основні страти українського суспільства: хлопи й попи – селянська маса й клерикальна інтелігенція. За відсутності в Україні секулярної еліти й урбанізованого середнього класу українське суспільство в Австрійській імперії було представлено нечисленною клерикальною елітою й безліччю малограмотних селян.

Крім цього, формування української національної ідентичності було загальмовано імперською моделлю модернізації, що не дало можливості перейти від першої фази національної модернізації (зацікавлення обмеженої групи інтелектуалів народною мовою, традиціями й культурою) до фази національної мобілізації ширших соціальних груп і надання їхній діяльності політичного характеру, на відміну від Польщі, де шляхта ще на початку XIX ст. зазнала інтенсивної національної політичної мобілізації. Варто підкреслити низький рівень горизонтального й вертикального диференціювання, тобто низький ступінь диференціювання української політичної й економічної системи й перевагу персональних мереж над формальними. Характеристики, які зазвичай визначають неопатримоніалізм, як, наприклад, персональні зв’язки, патрон­клієнт відносини, широко присутні в Україні.

Неопатримоніалізм характеризується формальними демократичними структурами в комбінації з автократичною владою й політикою клієнтизму. На відміну від Центральної Європи, такі пострадянські суспільства, як українське, мають спадщину неопатримоніального соціалізму й зустрічаються з викликом побудови елементарної національної держави. Україна, крім того, має нетривалу традицію державності й самоідентифікації, переживає глибокий цивілізаційний розкол. «Хоч якими були б окремі люди дисциплінованими, ощадливими, обізнаними, підприємливими, розумними, моральними, проте без національної єдності, без національного поділу праці й без національної кооперації продуктивних сил нація не зможе досягти високого ступеня добробуту...» [7, с. 33].

Становлення незалежної України мало стосувалося власне національної солідарності, а було радше результатом прагматичного мінімального консенсусу. Слабкість традиції власної політичної влади при пануванні характерного для пострадянських країн принципу неопатримоніалізму спричинило розвиток українського суспільства на кланових, регіональних началах. Особливо важливе значення економічної складової в українській модернізації пояснюється незавершеністю економічних трансформацій і ваганнями України щодо власного цивілізаційного вибору, які визначають формування українського соціально­економічного ладу на десятиліття вперед. Незважаючи на створення нових секторів в українській економіці, зокрема у сфері виробництва споживчих товарів і послуг, розвиток сектору інформаційних технологій, появі яких сприяла глобалізація, рушійною силою економічного розвитку в Україні залишається експорт напівфабрикатів, при цьому в економіці панівне становище займають галузі ще радянської доби.

Для української системи господарства характерна загальна тенденція, коли «…внутрішні заощад­ж­ення в слаборозвинених країнах притримуються як запас або експортуються до розвинених країн… За відсутності суспільної інфраструктури – автомобільних доріг, залізниць, гаваней, доків, гребель та електростанцій – потенційно високого прибутку з капіталу в бідних країнах отримати не можна» [3, с. 245].

На початку ХХІ ст. основу економіки України становлять сільське господарство (характерне для традиційних суспільств) і важка промисловість (характерна для ранніх індустріальних суспільств), які спрямовані на виробництво сировини й напівфабрикатів. Це так зване просте виробництво, матеріальну базу якого було закладено ще в 30­х роках ХХ ст. радянською модернізацією (колективізацією та індустріалізацією). Можна констатувати, що в Україні досі панівною залишається модель господарства часів індустріального суспільства. Оскільки фундамент української економіки був закладений радянською модернізацією, її ключові економічні сектори були глибоко інтегровані з економіками інших радянських республік, особливо Росії [8, с. 29], а також цілковито ізольовані від зовнішнього світу.

Довгостроковими цілями України є модернізація й створення нових постіндустріальних секторів економіки на передових напрямах розвитку господарства. Але в короткостроковій перспективі Україна має виходити з наявного стану справ, а це означає, що взаємозв’язок між господарством й соціокультурною системою визначається радянською економічною й соціокультурною спадщиною. Традиційно, ще з радянських часів, провідною галуззю української економіки була важка індустрія, відповідно стратегічними індустріальними регіонами вважалися ті, де була найбільша концентрація важкої промисловості.

Після здобуття Україною незалежності постало питання про створення власного національного ринку. Саме на цьому рівні можна було знайти розв’язання об’єктивних і суб’єктивних суперечностей між регіонами України, які були частинами різних імперій.

Створення власної національної економіки в такий спосіб розв’язувало проблему економічного колоніалізму в Україні. Але, на відміну від балтійських республік, в Україні практично не було чутно заклику до того, щоб піти на короткочасні матеріальні жертви в ім’я національних інтересів. Проте нація має жертвувати вигодами в теперішньому, щоб забезпечити собі вигоду в майбутньому [7, с. 131]. Разом із тим ідея колоніальної експлуатації України стала засобом, необхідним для мобілізації прагматично налаштованого українського електорату. Ідея економічної експлуатації України відіграла вирішальну роль у грудні 1991 року, коли за незалежність проголосувало 90,3% українського населення. Прагматичний центристський електорат, нейтральний в етнолінгвістичному й політичному аспектах, становив не менш як половину всього населення України.

Тож головною характеристикою соціальної системи України була наявність двох типів ситуаційної більшості – залежно від того, в який бік гойднеться центристський електорат, хоча його аморфна національна самосвідомість означала, що він легкокерований. «Модернізаційні спільноти, на відміну від традиційних, виникають на основі ясного усвідомлення базових цінностей своїх учасників – власне свідоме прийняття цих цінностей і зумовлює членство в такій спільноті» [4, с. 82]. Прагматичний центристський електорат не визначається національною самосвідомістю. Йому не властива була прихильність до жодного з варіантів національної ідеї. У цього прагматичного центристського електорату було відсутнє бачення довгострокової перспективи розвит­ку України, основу його світогляду становив здоровий глузд, матеріальний добробут і бажання убезпечитися від наявних внутрішніх і зов­нішніх загроз [8, с. 36]. У перші роки незалежності України діяльність української промислової еліти визначалася лише одним бажанням – гарантувати своє благополуччя від мінливості ринкових реформ шляхом підтримки традиційних економічних відносин і збереження політичних відносин із державою відповідно до принципу субординації в обмін на дотацію. Якщо це означало незалежну українську державу, то таку політико­економічну модель українська промислова еліта приймала. Але в середині 90­х років. ХХ ст. була сформульована нова ідеологія української промислової еліти.

Основні принципи концепції національної економіки початку 90­х ро­­ків ХХ ст. були серйозно переглянуті. Нова українська промислова еліта висунула вимоги беззастережного захисту власних інтересів або пільг, які розподіляються відповідно до впливу індустріального лобі, така ідеологія ґрунтувалася на небажанні випускати з рук традиційні владні важелі керування економікою. Прагнення отримати доступ до влади, а не самостійно створювати матеріальні блага, спирається на тривалу історичну традицію влади як умови власності, загалом характерної для східних суспільств. Симбіоз держави й індустріального лобі «червоних директорів» потребував ідеології, яка легітимізувала б їхню владу. Цим пояснювалося створення нової ідеології. Відповідно до нової ідеології стверджувалося, що Україна не має економічної мотивації для «повернення в Європу» й не готова витрачати кошти на побудову ринкової економіки за типом країн Центральної Європи. Крім того, підкреслювалося, що українська державність не може бути самоціллю.

Отже, національний проект розвитку незалежної України був перекручений у своїх ідейних засадах. На початку епохи національного державного будівництва модель розвитку України відбивала інтереси української бюрократичної й культурної еліт. А вони віддавали пріоритет побудові національного економічного простору й погоджувалися на деякі витрати в ім’я національного суверенітету й незалежності; ці витрати, звісно, були дуже недооцінені, й цей модернізаційний проект так ніколи й не був реалізований [8, с. 44].

Унаслідок приходу до влади української промислової еліти й встановлення режиму «червоної директорії» виник новий соціальний консенсус, попри втрати в соціальній сфері через вторинну монополізацію економіки й швидке розмивання програми економічних реформ, відновлення схем надання податкових пільг і пільгових кредитів, всеохопне поширення схем одержання корупційних доходів. «Фундаментальною метою економічної політики було не створення передумов для подальшого соціального благополуччя нації, а перерозподіл ресурсів між окремими фінансово­промисловими групами й кланами, насамперед через державний бюджет» [6,
с. 412]. Національна бюрократична еліта прийняла більшість положень цієї концепції «червоних директорів», оскільки тепер національний суверенітет української держави видається значно міцнішим.

Національна культурна еліта теж поступово дійшла до укладання «фаустівської» угоди з індустріальною елітою. Українські фінансово­промислові групи на початку ХХІ ст. дійшли розуміння, що західний шлях розвитку капіталізму не є для них реальною перспективою й погодилася відігравати другорядну роль порівняно з російським капіталом.

У свідомості української еліти концепція модернізації України зробила майже повне коло. Із проекту побудови національної держави вона перетворилася на розуміння того, що європейські культурно­цивілізаційні цінності (наприклад, формально­правові норми ЄС стосовно конкуренції) являють собою пряму загрозу їхній звичній господарській практиці й, головне, самим джерелам їхньої влади й багатства. Натомість російська економічна етика неформальна, для неї не є цінністю формальний закон і контракт, пріоритет віддається неформальним угодам, заснованим на персональних відносинах, що в принципі збігається з українським економічним етосом. Визнання ж себе молодшим партнером російського капіталу залишало наявні політико­економічні відносини в Україні законсервованими.

Можна стверджувати, що індустріальна еліта співвідносила саму ідею національної модернізації з поняттям економічної вигоди, використовуючи своє положення молодшого партнера російського капіталу як механізм одержання додаткових матеріальних вигод. Українська індустріальна еліта всерйоз не розглядала питання проведення європейської інтеграції, а прагнула максимально зберегти риси пострадянської економічної системи.

Проте в рамках української індустріальної еліти відбувся певний розкол, зумовлений серйозними галузевими відмінностями: ті, хто орієнтувався у своїй економічній діяльності на Захід або міг одержати вигоду від поліпшення відносин з ЄС (сільськогосподарські експортери), відмовлялися приймати правила гри східноукраїнської індустріальної еліти, а разом із нею й російського капіталу в цілому. Різні сектори української економіки по­різному оцінювали як внутрішні модернізаційні процеси українського суспільства, так і зовнішні процеси глобалізації. Підприємства галузей, здатних конкурувати на відкритих міжнародних ринках (аграрно­промисловий комплекс), були зацікавлені в інтернаціоналізації та інтеграції України у світову економіку. Компанії галузей, які не могли витримати конкуренції чи зазнавали збитків від відкритості економіки (важка промисловість або застарілі оборонні підприємства), віддавали перевагу державному протекціонізму та інтеграції до російського господарського світу.

Конфлікт усередині української економічної еліти переріс у революцію, що привела до влади бізнес­еліту, орієнтовану на Європу. У сфері політики акцент був перенесений на долучення України до західних цінностей, пріоритетів та інститутів. «Труднощі реалізації ліберально­демократичного проекту в Україні сьогодні зумовлені не стільки її культурно­типологічними відмінностями від Заходу, скільки стадіальним відставанням від нього за непринциповості відмінностей, що збереглися» [11, с. 295]. Крім бажання дистанціювати українське суспільство від теорії й практики радянського минулого, ліберальна прозахідна політика диктується економічними цілями створення внутрішнього ринку. В геополітичному аспекті, констатує З. Бжезінський, «…вибір України на користь Європи наводить на думку рішення Росії щодо наступної фази її історії: або також стати частиною Європи, або стати євразійським вигнанцем – ані по­справжньому європейським, ані азійським, загрузлим у конфліктах із «ближнім зарубіжжям»» [2, с. 122].

Головне завдання сучасного етапу української модернізації – у створенні загальнонаціональної самосвідомості, в узагальненні й критичному переробленні світогляду, породженого в суспільстві об’єктивними соціальними процесами радянської епохи; у наданні суспільній свідомості чітко раціонального забарвлення, включаючи подолання регіоналізму, локальної сільської самосвідомості й пропаганду соціокультурної єдності суспільства; врахувати узагальнений і раціонально­осмислений соціальний досвід розвинених країн світу, особливо тих, які в короткий післявоєнний період здійснили модернізацію власної життєдіяльності, забезпечивши високий рівень життя людей, утвердили їхні права й свободи, демократичне врядування та самоврядування [1, с. 497]; потрібно трансформувати Україну в суспільство знань. «Оскільки ми тільки перетворюємося на історичну націю, розбудовуючи власну державу, то нам доводиться також розбудовувати й власну культуру, що спирається на національний етос, спільне благо…» [5, с. 10].

 

Джерела

1. Андрущенко В. П. Організоване суспільство. Проблема організації та суспільної самоорганізації в період радикальних трансформацій в Україні на рубежі століть: досвід соціально­філософського аналізу / В. П. Андрущенко. – К.: Атлант ЮЕмСі, 2001. – 498 с.

2. Бжезінський З. Велика шахівниця / З. Бжезінський. – Львів–Івано­Франківськ: Лілея­НВ, 2000. – 236 с.

3. Блауг М. Економічна теорія в ретроспективі / М. Блауг; пер. з англ. І. Дзюб. – К.: Основи, 2001. – 670 с.

4. Бойченко М. І. Системний підхід у соціальному пізнанні: ціннісний та функціональний аспекти: монографія / М. І. Бойченко. – К.: Промінь, 2011. – 320 с.

5. Єрмоленко А. Монологічна та дискурс­етична моделі відповідальності у суспільстві за доби реконструкції / А. Єрмоленко // Цінності громадянського суспільства і моральний вибір: український досвід. – К.: Етна­1, 2006. – С. 7–20.

6. Камінський Є. Є. Україна. США. Світ / Є. Є. Камінський. – К.: Центр вільної преси, 2012. – 492 с.

7. Лист Ф. Национальная система политической экономии / Ф. Лист. – М.: Европа, 2005. – С. 23–258.

8. Мечи и орала: экономика национальной безопасности Беларуси и Украины / Под ред. Р. Легволда и С. А. Уолландера. – M.: Интердиалект, 2004. – 315 с.

9. Селігман А. Б. Ідея громадянського суспільства / А. Б. Селігман; пер. з англ. О. Камінського. – К.: Дмитро Бураго, 2000. – 248 с.

10. Тилли Ч. Принуждение, капитал и европейские государства. 1990–1992 гг. / Ч. Тилли; пер. с англ. Менской Т. Б. – М.: Территория будущего, 2009. – 329 с.

11. Ящук Т. І. Трансформація історичної свідомості як умова консолідації української модерної нації / Т. І. Ящук // Конверський А. Є. Сучасна українська філософія: традиції, тенденції та інновації. Зб. наук. пр. / Київ. Нац. ун­т ім. Т. Шевченка [під. ред. А. Є. Конверський, Л. О. Шашкова]. – К.: Київський ун­т, 2011. – С. 285–302.

Автор: Ігор КУДРЯ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Журнал Віче

Віче №15/2016 №15
серпень 2016
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Львів отримає кошти на модернізацію громадського транспорту Сьогодні, 20 листопада

Рахункова палата позитивно оцінила роботу корпоративного блоку Фонду держмайна 17 листопада

Тупнула ніжкою Вікторія Сюмар: Не кажіть про „Віче”, бо буде скандал. Ср, 28 грудня 2016

Усіх застерігає Вікторія Сюмар Ср, 28 грудня 2016

Шлях до нації: словенська модель постсоціалістичного суспільного розвитку Ср, 28 грудня 2016

Привітання Голови Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування Сергія Власенка та членів Комітету з Днем місцевого самоврядування Вт, 13 грудня 2016

ВИЇЗНИЙ СЕМІНАР-ТРЕНІНГ «ІНТЕРНЕТНІ ЗМІ: специфіка, контент, просування. Чт, 08 грудня 2016

Ігор ШЕМОЧЕК: «Я дістав гранату й розігнув один вусик. Я тримав її на той випадок, якщо зустріну не тих...» Пн, 14 листопада 2016

Пр деякі попередні оцінки діяльності Адміністрації Президента США Д.Трампа Пн, 14 листопада 2016

Луганське обласне телебачення веде репортаж з Сєверодонецька… Наталя Дніпренко та Андрій Куликов під егідою Укртелерадіопресінституту провели лекції та майстер-класи для місцевих журналістів Пт, 04 листопада 2016