передплата Українською | In English

№15, серпень 2015

Росія contra України

Історія «стратегічного» партнерства Росії – України за російським сценарієм доби незалежності вкладається у відомі хронологічні межі.

«Єльцинський» період розвитку Росії (1991–1999), в якому виокремлюють два хронологічні відрізки часу: 1991–1995 рр. і 1996–1999 рр. Перший характеризується динамікою пострадянського розлучення. Політика Росії щодо України розвивається на тлі однотипних для обох країн кризових процесів та внутрішніх проблем, розв’язання яких накладає відбиток на характер двосторонніх відносин.

Формування державних інститутів відбувається на тлі глибокої економічної кризи паралельно з глибокою трансформацією зовнішньополітичних і зовнішньоекономічних відносин, осмисленням історичної ситуації, що склалася після біполярності, пошуком і формуванням національної ідентичності в кожній країні. Складність процесів державотворення позначається й на розбудові російсько­українських взаємин, що потребує від обох сторін поступовості, осмислення, компромісності й, урешті, часу.

Політична й економічна нестабільність призводять до загострення двосторонніх відносин. Несподівано для українського середовища в російській політиці з’являються «пробні» кулі, спрямовані на перевірку України на міцність. Ідеться не тільки про територіальні зазіхання на Крим і Севастополь [2], а й ядерну спадщину, Чорноморський флот, борги й активи СРСР, гуманітарні проблеми тощо.

Під час загострення відносин Україна почувалася вразливою й незахищеною, намагалася віднайти захист у інших світових потуг і міжнародних організацій. Росія, навпаки, володіючи нафтовими й газовими ресурсами, демонструвала впевненість і зневагу до слабких конкурентів на світовому політичному й економічному ринках, до яких, звісно, зарахувала й Україну, споглядаючи за її політичними «іграми» – наближенням до НАТО і ЄС.

У 1991–1995 рр. окреслилися дві тенденції в політиці Росії. Перша – намагання перетворити Росію на провідну могутню економічно незалежну й самодостатню державу через упровадження ліберальної економічної й політичної моделі, сформувати демократичне суспільство тощо. Цей процес дуже тяжко давався Росії. Цьому курсові протистояли антиєльцинські сили, що сформувалися ще за часів керівництва СРСР М. Горбачовим. Саме вони намагалися повернути РФ до імперських засад, відновити Радянський Союз, денонсувати Біловезькі угоди, повернути Росії втрачені землі колишньої Російської імперії. Саме вони не визнавали незалежність України й блокували підписання Великого договору. Про це нагадують події у Вільнюсі, азіатських республіках, Грузії, Вірменії, а також в Україні.

В усіх республіках тривала гос­тра боротьба за владу між прорадянською елітою, яка впроваджувала критерії верховенства Росії на пострадянському просторі, й демократичними паростками, котрі тільки­но зароджувалися. Зазначмо, що Росія в цьому питанні значно вигравала, оскільки в Москві були зосереджені (не враховуючи економічний потенціал) найліпші, найталановитіші кадри з усіх республік і переважно з України.

Сформувалися відмінності між елітними політичними групами Росії й України. Значна частина російської еліти не відійшла від своєї зверхності, коли все українське піддається критиці й неприйняттю, подається у вигляді другорядності й меншовартості, а російське начебто має світове значення. Особливо гостро на порядку денному постала проблема історичної пам’яті: росіяни виступають у ролі старшого брата з «єдиної колиски трьох народів» – російського, українського й білоруського, чому, на превеликий жаль, підігрують і деякі українські вчені.

Другий відрізок часу першого етапу припадає на 1995–1999 рр. Із досягненням Росією відповідного рівня розвитку з певними ознаками долання кризових явищ після критичного 1998 року її владна й політична еліти перестали бути залежними від інших республік. Росія нагадала про свою першість і могутність, що вилилося в появу важливого документа російської зовнішньої політики – «Стратегічний курс Російської Федерації щодо країн – учасниць СНД» від 14 вересня 1995 року, затверджений указом російського президента [3]. Цей документ проголосив і закріпив інтереси Росії на пострадянському просторі загалом і зокрема через захист своїх «співвітчизників», до яких Росія зараховує всіх російськомовних осіб і тих, хто сповідує «російську ідею».

Нагадаємо також, що зміни в політиці Росії щодо України стали явними й загалом можливими тільки після того, як Україна передала власну тактичну й стратегічну ядерну зброю Росії. Такий поворот російської політики був несподіваним для України, яка розглядала Російську Федерацію як першого стратегічного й надійного партнера. Про критерії заявленого стратегічного партнерства між державами слід було забути.

Напряму не втручаючись у внутрішні справи української держави, Росія вибудовувала начебто «відсторонену» політику – на кшталт «спостерігай, але не дозволяй». Фактично Україна зробила в міжнародному вимірі саме стільки, скільки їй «дозволила» Росія. Українські економічні й зовнішньополітичні успіхи ще не дратували, однак водночас не давали спокійно жити російському політичному істеблішменту.

Тільки після виконання Україною російських умов щодо Чорноморського флоту, котре досягалося поступово й наполегливо, Росія 1997 року підписала Великий договір, яким офіційно визнала територіальну цілісність і суверенітет України, однак не ратифікувала документа, поки не закріпила власні інтереси в українському просторі: ратифікація угод по Чорноморському флоту, угода про «нульовий» варіант, членство України в Міжпарламентській асамблеї СНД, утворення ЄврАзЕС тощо [4, 5].

Економічний колапс (дефолт) Росії у 1998 році дещо відволік владні російські структури від вирішення «українського питання». І до початку 2000­х років можна спостерігати активізацію України на євроатлантичному й євроінтеграційному напрямах.

Другий етап розвитку політики Росії щодо України – «путінський» – складається з двох підетапів: перший – 2000–2008 рр. і другий – 2009–2013 рр. Перший пов’язуємо з початком нової стратегічної концепції політики Путіна/Медведєва [6]. У цьому історичному відрізку часу також виокремлюють два хронологічні періоди: 2000–2003 рр. і 2004–2008 рр.

Під час першого періоду спостерігається апробування сил новим російським президентом, руйнування «внутрішніх» правил гри в самій Росії, переформатування владних гілок, фінансових потоків, жорстка централізація влади. У зовнішній політиці – досягнення незаперечних успіхів як результату високих цін на нафту й газ: розмова зі світовими потугами на рівних правах, завоювання місця у «вісімці» й «двадцятці», перетворення Росії на одного з провідних гравців у світі й на першого гравця в СНД. Росія не втручається активно в українські справи, робить це з допомогою економічних і політичних важелів, що підтверджується курсом на можливе розчленування України шляхом утворення на її території незалежних республік.

Український Президент Л. Кучма знаходить необхідний тимчасовий компроміс із російським керівництвом, паралельно ухвалюючи державні документи щодо євроінтеграційного та євроатлантичного курсу України (2002–2003 рр.) [7]. В України з’являється можливість стати пов­ноправним членом Північноатлантичного альянсу, а також наблизитися до ЄС.

Однак епопея, розв’язана Росією навколо острова Коса Тузла, нагадує Україні про російські інтереси в українському просторі, які чітко визначені в російській сентенції, озвученій «рупором Кремля» В. Жириновським: от скинемо на вас одну ядерну бомбу й подивимося, хто в домі господар...

Як наслідок, Україна знову балансує між Росією та Заходом, обіцяючи першій Керч­Єнікальську протоку, а другому – не дратувати Росію… Український Президент ізольований через «справу кольчуг», провідні європейські країни ігнорують Україну, зосередившись на взаєморозумінні з Росією, оскільки вже на носі 2004 рік – рік прийняття в ЄС десяти нових учасників, більшість із яких є вихідцями з колишнього радянського блоку. Європа до останнього моменту не була певна, що їй вдасться так легко «вирвати» колишніх сателітів із прорадянської зони впливу.

Україна не має змоги самостійно пробити стіну свого замовчування та ізоляції. Концепція «ширшої Європи», запропонована Європейським Союзом, яка охопила також країни Середземномор’я, тобто Африки й Азії, не задовольняє Україну. Однак іншого на той час не пропонувалось, а термін чинності Угоди України – ЄС про партнерство й співробітництво добігав кінця (1998–2008).

Тим часом 2004 року ЄС унаслідок свого розширення географічно й стратегічно досяг кордонів України й почав виявляти більший інте­рес до її справ. Із посиленням цього інте­ресу (особливістю політики Росії щодо України часів Президента В. Ющенка) починається новий відлік часу – другий хронологічний період другого етапу: 2004–2008 рр.

Революції в пострадянських республіках, неконтрольовані російською стороною зміни влади розглядаються Росією як провали її зов­нішньої політики (за що карають перших російських чиновників, позбавляючи їх відповідних посад). Відносини з Україною переведено на прагматичні рейки, ведуться різнопланові торговельні та інформаційні війни, застосовуються економічні важелі газу та нафти, унаслідок чого Україна через великі борги поступово ізолюється від західних партнерів. Росія все замикає на себе й застосуванням економічних важелів енергоносіїв прив’язує також і Євросоюз.

РФ розгортає співпрацю з ЄС і НАТО (Рада Росія – НАТО), широко співпрацює з ЄС, активізує азіатський вектор зовнішньої політики, знайшовши спільну мову й підтримку з боку Китаю (2005 рік). Ситуацію добре ілюструє висловлювання В. Путіна про те, що Росія – «ведмідь, якого не можна заганяти в глухий кут...». Продовжуючи: ведмідь шаленіє, коли відчуває безвихідь.

Реалізується стратегія В. Путіна – курс на економічну самодостатність Росії, що означає розбудову в країні замкненого виробничого циклу й незалежність від імпортних поставок. У підсумку різко скорочується товарооборот з Україною та всіма іншими країнами СНД, скорочуються російські замовлення Україні, яких Росія вже не потребує. Ведеться курс на згортання російсько­української співпраці. Однак зростає товарообіг з іншими регіонами світу й насамперед з ЄС, з яким В. Путін пообіцяв у 2005 році довести зазначений щорічний показник до 50 млрд. доларів США.

Тактика й стратегія Росії щодо України, трактування подій в Україні та її зовнішньої політики визначається інтересами великого російського капіталу, тобто російським олігархатом, який править бал на владному олімпі Російської Федерації. Саме газонафтові капітали перших осіб російської влади є підґрунтям керування українськими справами, збереження впливу на український політикум, посилення російського капіталу на українському ринку. При цьому слід враховувати, що на офіційному рівні й для закордону РФ неодноразово підкреслювала свою безперечну відданість «стратегічному» партнерству, підписаним угодам і «глибоку повагу» до чинних, юридично оформлених і визнаних Росією кордонів України. Також слід брати до уваги й те, що переважна більшість основних стратегічних документів, на яких будується сучасна зовнішня політика Росії, а саме: «Концепція зов­нішньої політики РФ», «Концепція національної безпеки РФ», «Стратегія національної безпеки РФ» та «Військова доктрина РФ» тощо, містять чіткі орієнтації щодо російських інтересів в Україні.

Третій етап політики РФ щодо України (2009–2013) вирізняється остаточною підготовкою плацдарму для певного «стрибка» до святкування перемоги – перехід України в цілковите підпорядкування Російської Федерації або поглинання України Росією. Все для цього підготовлено: український Президент провадить політику «чего изволите?», український політикум куплений спільними підприємствами, значними хабарами й часткою російської власності. Все о’кей! Росія забула про балаканину щодо двох інтеграцій (євразійську й європейську) та чітко визначила одну – російську. Про що перехідний російський президент Д. Медведєв заявив: не можна сидіти одразу на двох стільцях (тобто розвивати обидва вектори зовнішньої політики – і європейський, і азійський), Україні треба визначитися.

З політичними орієнтирами України на той час проблем не було, що підтвердив і тодішній український Президент, проваливши підписання Угоди про асоціацію України – ЄС на Вільнюському саміті Європейського Союзу.

Проте Майдан розставив крапки над «і». Повернув Україні надію розвитку, самостійності, незалежності. Найскладнішими виявилися післямайданівські проблеми: час очищення, час відновлення, час повернення до себе.

 

Список використаних джерел

1. Чекаленко Л. Україна – Росія: проблемне питання «стратегічного» партнерства // Магістеріум: Політичні студії. – К.: НаУКМА, 2008. – Вип. 31. – С. 85–90.

2. Чекаленко Л. Конкретні історичні події щодо перепідпорядкування Криму УРСР // «Віче». – 2014. – № 5. – С. 11–15.

3. Указ Президента РФ № 940 от 14 сентября 1995 г.: Об утверждении стратегического курса РФ с государствами–участниками СНГ [Електрон­ний ресурс]. – Режим доступу: http://zakonbase.ru/content/nav/15088

4. Чекаленко Л. Ядерні гарантії Україні: лише на папері [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.viche.info/journal/4134

5. Чекаленко Л. Про «нульовий» варіант // Зовнішні справи. – 2015. – № 1. Політичні науки. – С. 56–57.

6. Стратегия национальной безопасности Российской Федерации до 2020 года. Утверждена Указом Президента Российской Федерации (Д. А. Медведев) № 537 от 12 мая 2009 г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.scrf.gov.ru/documents/99.html

6. Кучма Л. Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України у 2000 році» / Л. Д. Кучма // Україна за роки незалежності. 1991–2001. – 3­тє вид., переробл. та допов. – К.: Нора­Друк. – 2001. – С. 2 обкл.

Автор: Людмила ЧЕКАЛЕНКО

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Журнал Віче

Віче №15/2016 №15
серпень 2016
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Рахункова палата позитивно оцінила роботу корпоративного блоку Фонду держмайна Вчора, 17 листопада

Тупнула ніжкою Вікторія Сюмар: Не кажіть про „Віче”, бо буде скандал. Ср, 28 грудня 2016

Усіх застерігає Вікторія Сюмар Ср, 28 грудня 2016

Шлях до нації: словенська модель постсоціалістичного суспільного розвитку Ср, 28 грудня 2016

Привітання Голови Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування Сергія Власенка та членів Комітету з Днем місцевого самоврядування Вт, 13 грудня 2016

ВИЇЗНИЙ СЕМІНАР-ТРЕНІНГ «ІНТЕРНЕТНІ ЗМІ: специфіка, контент, просування. Чт, 08 грудня 2016

Ігор ШЕМОЧЕК: «Я дістав гранату й розігнув один вусик. Я тримав її на той випадок, якщо зустріну не тих...» Пн, 14 листопада 2016

Пр деякі попередні оцінки діяльності Адміністрації Президента США Д.Трампа Пн, 14 листопада 2016

Луганське обласне телебачення веде репортаж з Сєверодонецька… Наталя Дніпренко та Андрій Куликов під егідою Укртелерадіопресінституту провели лекції та майстер-класи для місцевих журналістів Пт, 04 листопада 2016

М18 – це активна молодь Вт, 01 листопада 2016