передплата Українською | In English

№2, січень 2007

Як захищаються США

Поділитися:

П'ятнадцять років поспіль в незалежній Україні точаться суперечки щодо національної ідеї, національних інтересів і шляхів їх забезпечення. Відправною точкою в більшості дискусій є питання національної безпеки, тобто максимальної реалізації і національної ідеї, і національних інтересів, зменшення загроз самому існуванню цих феноменів.

Утім, серйозно аналізуючи теоретичні й філософські засади цих аспектів державного будівництва, мало хто приділяє достатню увагу адміністративним нюансам – проблемам створення ефективної системи управління національною безпекою. Навіть термін «управління національною безпекою» є незвичним для українського наукового та правового поля, поступаючись «забезпеченню національної безпеки» та «системі національної безпеки» (саме такі формулювання знайдемо в Законі «Про основи національної безпеки» та в Концепції національної безпеки України).

Однак зростання кількості потенційних загроз за подальшого залучення України до глобалізаційних процесів примушує серйозніше проаналізувати цю проблему та звернутися до досвіду інших країн. Зокрема, чи не найглибший інтерес дослідників викликає досвід побудови системи управління національною безпекою в Сполучених Штатах Америки. Саме тут побудовано найчіткішу схему захисту національних інтересів, яка дозволяє реалізовувати різноманітні сценарії та підходи. Цікавим є цей досвід і тому, що за останні десятиліття у США було побудовано декілька моделей системи управління національною безпекою, виокремлено підходи та розроблено рекомендації для впровадження цієї практики в інших країнах.

У центрі системи управління національною безпекою США стоїть модель Ради національної безпеки (РНБ) під головуванням президента, керівництвом радника президента з питань національної безпеки (секретаря) та мережі структур, що безпосередньо залучені до процесу реалізації рішень. Однак саме РНБ є координуючим та контролюючим органом, куди інкорпоровані представники всіх відповідальних агенцій та установ. Саме РНБ пропонує президентові варіанти рішень, які пізніше лягають в основу політики в галузі національної безпеки. РНБ є принциповим центром системи управління національною безпекою, котрий приводить у дію всіх інші механізми. Тому логічною є необхідність вивчення феномену американської Ради національної безпеки, її діяльнісного поля та позицій.

Сам термін «Рада національної безпеки» багатозначний. Для когось – це законодавчо закріплені постійні та тимчасові члени РНБ. Для когось – люди, котрі збираються на засідання РНБ – тобто ширша група представників департаментів. А ще для когось – організація, яка об'єднує різні погляди й позиції американського уряду [2]. Очевидно, це можна пояснити різними функціями РНБ: посилення ролі президента (група його прихильників), допоміжний і ефективний кабінет (зібрання представників уряду), центр з координації та контролю системи національної безпеки (апарат, експерти, мозкові центри). У єдності цих трьох функцій і полягає феномен всеохоплення національних інтересів і завдань, їх опрацювання й реалізації.

Американські дослідники дуже мало вивчають теоретичні основи національної безпеки й концентрують увагу на практичних аспектах управління. По суті, більшість із них погоджується з тим, що національна безпека США – це впевненість переважної частини населення країни в її військовій могутності та проведення ефективної політики, аби запобігти використанню сили ворогами США [3, с. 13]. Утім, щороку президент США конкретизує це поняття в своїй Стратегії національної безпеки, яку він подає до Конгресу і яка визначає на рік оперативні й стратегічні цілі для уряду [5, с. 3].

Саме Стратегія є конкретизацією прямих завдань РНБ США. Згідно з законом це – оцінка обов'язків і ризиків США залежно від їхньої актуальної та потенційної військової сили, а також оцінка політики в сфері національної безпеки різних структур уряду з метою розробки відповідних рекомендацій президентові.

Утім, не варто й переоцінювати роль РНБ. Як відзначає відомий американський дослідник, професор Роберт Нойштадт, відсутність РНБ жодним чином не завадила реалізації президентом Труменом грандіозного «плану Маршалла» з допомоги країнам Європи. Натомість, уже існуючи, цей інститут не підтримав цього самого президента під час війни в Кореї [6, с. 186]. Саме тому впродовж усього існування РНБ мали місце спроби внесення коректив у його роботу, а значення надавалося всій системі управління національною безпекою, в якій особливе місце посідають і президент, і його радник з питань національної безпеки. Остання фігура є тим паче цікавою, оскільки в Україні існує аналог цієї посади – Секретар РНБОУ.

Радник з питань національної безпеки є одним з найважливіших елементів американської системи національної безпеки: 1) завдяки персональному зв'язку з президентом (без узгоджень з парламентом); 2) офіс РНБ розташований у Білому домі, тому є прямий доступ до президента; 3) апарат РНБ оптимальний за складом, рідко коли перевищує 50 осіб [3, с. 118]. Робота радника з питань національної безпеки полягає в тому, щоб надати максимально повну інформацію президентові й переконатися, що жоден департамент не приховує інформацію [1, с. 95].

Зокрема, президент Форд описував значення радника так: «Я приймав рішення... Я – головнокомандувач. Генрі (Кіссінджер, на той час держсекретар) давав мені рекомендації. А коли мені були потрібні додаткові дані, я йшов до Брента (Скоукрофт, радник з питань національної безпеки)» [2, с. 154]. Незважаючи на те, що систему національної безпеки було переглянуто після Другої світової війни, аби не допустити великої концентрації влади навколо президента і незважаючи на те, що конституція надала конгресу право ратифікувати договори й оголошувати війну, попри те, що лише Конгрес затверджує бюджет, прагнучи збільшити свою роль у всіх федеральних справах, однаково радник з питань національної безпеки залишається однією з найвпливовіших посад у федеральній структурі та не підконтрольний Конгресу.

Для України питання комунікації між радником і президентом є менш актуальними. Як вважає Ірина Дудко, лідерські якості, освіта та характер політичної волі унеможливлюють пошуки в Україні експертів відповідного рівня зі своєю командою та відсутністю політичних амбіцій. Радники в США не воліють стати прем'єр-міністрами, спікерами тощо [4, с. 153]. Значно важливішим є аналіз організаційної структури РНБ і співпраці всередині цього інституту.

Тому варто прислухатися до слів Збігнєва Бжезінського, котрий свого часу підвів теоретичну базу під систему управління національною безпекою. Він радив новообраному президенту Джиммі Картеру: «Є три альтернативні види міжнародного лідерства: по-перше, пряме й домінантне президентське лідерство, де сильний президент (як Ніксон) отримує допомогу від сильного радника (Кіссінджер), заганяючи в тінь держсекретаря; по-друге, модель домінуючого держсекретаря, наприклад Даллес під Ейзенхауером, з порівняно пасивним президентом і радником, який не втручається; по-третє, може бути збалансованіша команда, котра поєднує сильного президента (як Кеннеді), сильного держсекретаря (Раск) і відповідно енергійного й відповідального радника (Банді)... Командний підхід – працює найкраще» [2, с. 165].

Ще раз наголошуємо – під командним підходом, передусім, мається на увазі поєднання президента, радника та держсекретаря, або, як мінімум, двох із них. Стосовно ж апарату, комітетів, підкомітетів РНБ, то вони постають як ланки однієї команди Білого дому. Саме їх координація залежить від порозуміння на найвищому рівні. Утім, дослідники підкреслюють: у цю систему часто втручався психологічний фактор у вигляді боротьби між управлінцями й експертами. Коли перші прагнули просто обробляти інформацію, що надходила від агенцій, та передавати її президентові, то другі воліли аналізувати цю інформацію, передаючи президентові готові рішення, які він має ухвалювати [1].

Утім, нині, завдяки положенням закону, які дозволяють за необхідності набирати штат співробітників, створено можливість для організації гнучкої системи органів РНБ, де представлені як «кар'єрні бюрократи», так і експерти. Формування їх розгорталося за трьома напрямами: створення постійного штату, різних міжвідомчих комісій, комітетів і органів зі справ РНБ в складі інших структур. Гнучка система РНБ дозволила кожному президенту перебудовувати її під свої завдання й бачення, створювати близьку йому систему комунікації. Цікаво, що на сьогодні ця система передбачає: 1) безумовного лідера – президента, котрий ухвалює рішення; 2) дві конкурентні посади – радника з питань національної безпеки та держсекретаря, співпраця між якими дає загалом позитивний результат, а конкуренція – дозволяє системі саморегулюватися, досягати найкращого результату; 3) постійні члени РНБ – міністри, директор ЦРУ, інші посадовці, котрі мають право пропонувати рішення президентові; 4) підкомітети, групи, експерти – власне структура, що видає якісний аналітичний продукт і готові рішення.

Ці елементи системи завжди залишаються незмінними, а можливість коригувати їх в той чи інший бік є серйозним плюсом американської системи. Він дозволяє говорити про справжній центр координації зусиль і контролю в сфері управління національною безпекою. РНБ постає не бюрократизованим інститутом, котрий на конвеєрі видає готові рішення для президента, а цілісною системою, вписаною в логіку подій, стратегію державного розвитку. І ця система піддається громадському контролю: лише за шістдесят років вона п'ять разів зазнавала серйозних змін через сенатські слухання й експертні висновки. Відкритість, гнучкість і конкурентність – три основні принципи системи управління національною безпекою в США.


Джерела

1. Menges Constantine. Inside the National Security Council: the True Story of the Making and Unmaking of Reagan's Foreign Policy. – New York: Touchstone, 1989. – 418 p.

2. Rothkopf David. Running the World. The Inside Story of the National Security Council and the Architects of American Power. – New York: Public Affairs, 2005. – 556 p.

3. Sarkesian Sam. U.S. national security: policymakers, processes and politics. – London: Lynne Rienner Publishers, 2002. – 332 p.

4. Дудко Ірина. Рада національної безпеки в системі зовнішньої політики США // Політичний менеджмент. – 2006. – № 2 (17). – С. 156–166.

5. Кондратьєв Я.Ю., Ліпкан В.А. Концепція національної безпеки України: теоретико-правові аспекти зарубіжного досвіду. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2003. – 20 с.

6. Нойштадт Р. Президентская власть и нынешние президенты. – М.: Ad Marginem, 1997. – 464 c.

Автор: Артем БІДЕНКО

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Орбан прагне створити анклав на Закарпатті - МЗС України Сьогодні, 20 липня

Європейський центробанк опустить ставку нижче нуля і включить друкарський верстат — Bloomberg Сьогодні, 20 липня

ЄСПЛ перейшов до стадії ухвалення рішення у справі Седлецької Сьогодні, 20 липня

Проти судді, яка зупинила ліцензію SkyUp, відкрили справу Сьогодні, 20 липня

Зеленський запропонував використовувати новітні технології при будівництві доріг Вчора, 19 липня

Прем'єр Косова подав у відставку: його викликав суд в Гаазі Вчора, 19 липня

"Держава в смартфоні": Зеленський закликав українців пройти опитування Вчора, 19 липня

Яка українська горілка увійшла в ТОП-3 серед визнаних світових лідерів Вчора, 19 липня

Мороз про нинішні вибори: Громадянам пропонують обирати серед партій, яких не існує Вчора, 19 липня

Скорик: Сподіваюся, що нова Рада буде кращою, ніж нинішнє «політичне сміття» Вчора, 19 липня