Декларації про державний суверенітет України — 25!

16 липня 1990 року Верховна Рада тоді ще УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України.

Ця подія в нашій новітній історії, без перебільшення, вважається відправною точкою легітимізації правового статусу новоутворюваної суверенної національної держави, хоча й ще формально­юридично в межах кордонів республіки як частини СРСР.

Можна скільки завгодно звинувачувати тодішню політичну еліту в надмірній обережності під час підготовки тексту декларації, бо формально останнім реченням у тексті передбачалось укладання союзного договору, а отже, й зберігалася ймовірність союзної держави.

І можна навіть закидати нерішучість, адже Верховна Рада УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України лише після того, як схожі за назвою акти вже були ухвалені в інших союзних республіках, зокрема РРФСР і Молдавській РСР.

Та навряд чи в когось знайдуться контраргументи, що (враховуючи всі політичні реалії і настрої на той момент ще радянського суспільства) ухвалений чверть століття тому документ все одно було виписано сміливіше, радикальніше, аніж ті, які наважились ухвалити квазіпарламенти всіх тоді ще також союзних республік.

Проголошене самовизначення національної державності українського народу набуло формальної об’єктивації в засадничих і фактично конституційних положеннях Декларації про державний суверенітет України. Нею утверджувалися: незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах; поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову з єдиним її джерелом —українським народом; власні Збройні Сили та органи державної безпеки; недоторканність кордонів та самостійність в утворенні адміністративно­територіальних одиниць; самостійність економічного статусу (фінансової, митної, податкової систем) і виключне право українського народу на національне багатство в межах Української РСР.

Поза всяким сумнівом, нинішній конституційний лад України закладено саме цим передконституційним документом, який значною мірою вже виконав свою історичну місію.

24 серпня 1991 року на виконання саме Декларації про державний суверенітет було ухвалено Акт проголошення незалежності України. А Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року, затвердивши Акт проголошення незалежності України, фактично її легітимізував.

Окрім того, за правовою позицією Конституційного Суду Конституція України є актом установчої влади українського народу, який ухвалила Верховна Рада України, керуючись Актом проголошення незалежності України, а отже, опосередковано й Декларацією про державний суверенітет.

Відповідно до Перехідних положень Конституції України закони та інші правові акти, ухвалені до набуття чинності цією Конституцією, є чинними в частинах, що їй не суперечать. Тож серед учених­конституціоналістів наразі переважає позиція, що є достатні правові підстави вважати Декларацію про державний суверенітет України документом, який не втратив своєї юридичної сили та продовжує діяти не лише як акт особливого політико­правового значення, а й (відповідно до пункту 1 Перехідних положень Конституції України) як і будь­який інший акт національного законодавства.

Автор: Єгор Рахновецький