Полуденне побачення зі Святою Софією

У День журналіста колектив парламентського журналу «Віче» відвідав Національний заповідник «Софія Київська»

За редакційною традицією, щороку своє професійне свято відзначаємо одноденною експедицією пам’ятними місцями, музеями, унікальними ландшафтними територіями. Цього разу, відгукнувшись на наше бажання торкнутися історії київської святині, керівництво заповідника в особі його генерального директора Нелі Куковальської душевно привітало нас екскурсією.

...Зичний голос головного дзвона розкочується небом, засвідчуючи свою домінантність над ричанням авто, кряканням клаксонів, усім тим неспокоєм, в якому купається нервова столиця. Рівно опівдні ми, задерши носи догори, стоїмо під 76­метровою, чотириярусною, вбраною у мереживну ліпнину дзвіницею. Почуваючись школярами­екскурсантами, під орудою нашої колеги – прес­секретаря заповідника Ярослави Параки виходимо на його священну землю (площа 5 га) і потрапляємо прямісінько до рук гіда Анни Коржик.

Одразу опиняємось у полоні її професіоналізму та чарівності. Виразні, тембрально яскраві фрази Анни відлунюються склепіннями Софійського cобору (стартує наша експедиція під знаменитими золотими банями головного храму). Мабуть, саме такі неземні співвітчизниці за доби її тезки Анни Ярославівни підкорювали собі іноземних монархів.

Звісно, учасники «вічанського» міні­туру бували тут не раз. Кожен так чи інакше озброєний знаннями про Святу Софію. Проте наша нинішня мета –піддатись шепоту століть, сканувати послання епох на клаптиках збереженої в первісному вигляді кладці і, врешті, дізнатися й замислитися про таке, про що ніколи раніше не думали.

– Коли саме зведено собор? Про це різні хроніки свідчать по­різному. У Новгородському літописі значиться 1017 рік, в Повісті временних літ – 1037­й: обидві дати належать до часів владарювання Ярослава Мудрого. А згідно з новими дослідженнями, храм закладено раніше, за доби правління батька Ярослава – Володимира Великого. – Анна Коржик розповідає й паралельно показує два макети хра­­­му – первинний та нинішній. – В історії собору траплялися періоди піднесень, занепадів, він пережив багато пограбувань і пожеж. І таки зберігся. Тепер має бароковий вигляд: у XVIII столітті храм відродили коштом Івана Мазепи.

Просуваємось до центру собору: хрестокупольного, як уточнює гід. 260 квадратних метрів мозаїк разом із трьома тисячами квадратних метрів фресок за багатством сюжетів, образів, змістів скидаються на грандіозну настінну виставу за участю божественних і світських діючих осіб. До речі, кажуть, що так багато мозаїк XI століття не збереглося в жодному храмі світу.

Анна занурює нас у тонкощі прадавньої технології поводження зі смальтою, творення зображень із маленьких кольорових кубиків.

– Найменші з них дорівнюють двом кубічним міліметрам, найбільші – 1,5 см. Спочатку на великій висоті неодноразово нашаровували штукатурку, аби вирівняти кладку. Малювали контур, мінеральною фарбою наносили зображення. А потім по кубику вдавлювали мозаїку. Це надзвичайно копітка праця, – співучо продовжує Анна. – Зображення відповідають суворим канонам. У середині бачимо Пантократора – Христа Вседержителя. Правою рукою він благословляє, лівою тримає закрите Євангеліє. Це оригінальна мозаїка першої половини XI століття. Навколо Пантократора – 4 архангели. Якщо уважно придивитися, один із них – той, що у блакитному вбранні, – не такий яскравий, як решта: він теж із того самого, XI століття. Над іншими трьома працював Михайло Врубель, який свого часу був задіяний на реставрації собору.

12 апостолів, 4 євангелісти, які розташувалися по сусідству, аж ніяк не статичні. Усі вони ніби пливуть у невловимому хороводі. А ось і хрестоматійна Оранта.

— На Богоматері синя туніка, пурпуровий плащ із золотими складками, червоне взуття. Довжина зображення тисячолітньої давнини – понад 5,5 метра! –захоплено ділиться фактами Анна. – Над Орантою – напис давньогрецькою із 45­го псалма: «Воно не похитнеться, Бог усередині його, Бог йому допоможе із самого ранку». У згаданому псалмі йдеться про Єрусалим, який захищає Господь. Проте мешканці нашого рідного міста, звісно, думали, що мова саме про нього, і вірили: доки стоятиме Оранта, доти стоятиме й Київ. Її ще називали нерушимою стіною. І вважали, що саме Оранта боронить наше місто. Цікаво, що хоч які були періоди в київській історії, а Софійський собор вистояв. І унікальне зображення – також.

Уражаємось нечуваною розкішшю відтінків мозаїки! При тому, що базова кольорова гама досить стримана, в настінних творах їх 177 (!). Лишень червоний має 19 відтінків, синій – 21, зелений – 34. Магія золотого досягалася накладанням на смальту тоненьких пластинок сухозлотиці.

На одній із фресок гусячою вервечкою крокують члени родини Ярослава Мудрого, зокрема його дочки – майбутні європейські королівни (принаймні в цьому переконані деякі науковці).

Трохи крутих сходинок – і ми затамовуємо подих: виявляється, графіті, яке донині вважали новацією нашого часу, зародилося в глибинних надрах минувшини. Цікаво, чи знають сучасні вуличні художники, котрі спотворюють своїми «шедеврами» архітектурні об'єкти, що творчість їхніх колег із Київської Русі також сприймалася сучасниками критично? Загалом дослідники нараховують 7 тисяч графіті, 2 тисячі з яких досліджено. Переважно це молитви, волання про допомогу. Є клятви й побажання. Дуже цінні для істориків датовані тексти, які зафіксували для нащадків ту чи іншу подію.

Тиша дзвенить – це сказано і про Софійський собор також. Ця пронизлива тиша перегукується зі споконвічною славою храму як родової усипальниці князів. Наближаємося до саркофага, подібного до будиночка з двосхилим дахом, в якому було поховано Ярослава Мудрого. І якого там, на жаль, немає.

– Шеститонний мармуровий саркофаг родом із Візантії прикрашений високохудожнім різьбленням. Хрести, кипариси, пальмове листя – ранньохристиянська символіка, – пояснює Анна. – У 1930­ті роки саркофаг відкрили та знайшли там перемішані кістки двох скелетів: жіночого та чоловічого. Виявили, що чоловік був на зріст 172–175 см. Від народження кульгавий. Помер у віці 65–75 років. Ярослав Мудрий, який відповідав цим характеристикам, помер на 76­му році життя. Жіночий скелет – пізнішого періоду, а кому належав, невідомо. Під час Другої світової останки чоловіка були вивезені за кордон. І де їх тепер шукати, ніхто не знає.

Після обстеження всіх доступних закапелків Софійського собору виходимо на подвір’я. На тлі гордівливої споруди організовуємо фотосесією разом із гостинною Нелею Куковальською.

Кілька кроків убік – і ми під впливом краси ніби висічених із білосніжного марципана троянд на ймення «Анна Ярославівна». Крізь пишну рослинність визирають Брама Заборовського, Будинок митрополита, Братський корпус, Бурса, Трапезна, Південна в'їзна вежа, Консисторія – невід'ємні частки історичної пам’ятки планетарної значущості, 1990­го внесеної до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. До речі, складниками Національного заповідника «Софія Київська» є також музей «Золоті ворота», Кирилівська та Андріївська церкви у Києві, Судацька фортеця.

Замикаємо коло: ми знову під дзвіницею – урочистим знаком оклику нашої святкової подорожі. Та як тут не видертися нагору? «Вічанський» десант тяжко дихає, але вперто лізе сходами, які, ймовірно, сконструювали для акробатів. І хай від незвичного відчуття польоту трусяться коліна, на вершині отримуємо заслужену сатисфакцію. Панорама, що відкривається, ніби побачена чужими очима з гелікоптера. Лише тут, у піднебессі, так явно відчуваєш подих століть, що пульсує в стінах Святої Софії, по­іншому сприймаєш досконалість її кам’яних форм. Усвідомлюєш величність собору й навколохрамового ансамблю. І – пишаєшся!

Автор: Ольга КРАСОВСЬКА