Чи потрібно реформувати кримінально-виконавчу інспекцію у службу пробації?

Закріплені в Конституції України правові основи розвитку громадянського суспільства створюють реальні умови для боротьби з негативними соціальними явищами, серед яких одним із найнебезпечніших для країни є злочинність. У всьому світі визнано, що криміналізація суспільства становить серйозну загрозу національній безпеці країни. Не є винятком і Україна – державні інституції мають посилити увагу до цієї проблеми.

Чинники, які істотно впливають на проблему злочинності, різні, але головними серед них, на нашу думку, є такі:

– удосконалення чинного кримінального законодавства у зв'язку з тим, що його норми створюють певні умови для криміналізації в державі. Так, порівняно з Кримінальним кодексом 1961 року питома вага застосування кримінальних покарань у вигляді позбавлення волі в новому Кримінальному кодексі 2001 року збільшилася у півтора разу;

– поліпшення роботи правоохоронних органів із запобігання вчинення злочинів. На нашу думку, під яким гаслом не відбувалося б реформування правоохоронних органів, нічого не зміниться доти, доки їхні працівники не служитимуть суспільству загалом, а будуть заручниками командно-адміністративної системи, де людина нічого не варта, хоча ст. 3 Конституції України і проголосила її найвищою соціальною цінністю;

– діяльність органів та установ виконання кримінальних покарань. Прикро, але факт, що в суспільство щорічно з установ виконання покарань повертаються люди, громадяни нашої країни, з психічними розладами, хворі на туберкульоз, СНІД, без роботи, житла і, що характерно, суспільство на них не чекає – вони йому не потрібні. Більшість із них знову потрапляють до злочинного середовища, частина – до місць позбавлення волі, інші стають безпритульними, і лише невеликий відсоток покараних поривають зі своїм минулим і стають громадянами суспільства, але вже з певним досвідом, як жити в ньому.

Слід зазначити, що ця стаття в жодному разі не претендує на якусь вичерпність у висвітленні й розв'язанні проблеми. Однак основна її мета – привернути увагу депутатів Верховної Ради, членів Кабінету Міністрів України, громадськості до проблем боротьби зі злочинністю. Крім того, ми не ставили перед собою завдання розглянути всі ці проблеми докладно.

Однак вважаємо за необхідне висловити власне бачення питання, чи потрібно сьогодні реформувати кримінально-виконавчу інспекцію (КВІ) Державного департаменту України з питань виконання покарань (ДДУ ПВП) у службу пробації, що дасть можливість, на нашу думку, поінформувати суспільство про майбутнє нововведення.

Початок діяльності служби, яка виконувала кримінальні покарання без ізоляції від суспільства в Україні, ми розглядаємо з часів радянської влади. Змінювався суспільний устрій країни, вдосконалювалося й реформувалося чинне законодавство, яке, у свою чергу, змінювало статус служби від бюро примусових робіт, інспекції виправних робіт та працевлаштування до сучасної законодавчо визначеної у статті 13 Кримінально-виконавчого кодексу України кримінально-виконавчої інспекції. Відповідно до цієї статті на КВІ покладено завдання виконувати покарання у вигляді позбавлення права обіймати визначені посади або займатися певною діяльністю, громадських та виправних робіт, а також здійснення контролю за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, а також звільнених від відбування покарань вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років. Установлено періодичність та дні проведення реєстрації засуджених до покарань у вигляді громадських і виправних робіт, а також осіб, звільнених від відбування покарань з випробуванням. Відповідно до статті 57 КВК України осіб, засуджених до обмеження волі, направляють до місця відбування покарання. Відповідно до п. 4 прикінцевих положень КВК України КВІ здійснюватиме облік осіб, умовно-достроково звільнених від відбування покарань, та контроль за їхньою поведінкою.

Що змінилося після прийняття нового Кримінально-виконавчого кодексу України? Звісно, певні позитивні зрушення є, але не зроблено головне.

По-перше, не прийнято положення про кримінально-виконавчу інспекцію, як це визначено у статті 10 Закону України «Про державну кримінально-виконавчу службу України» від 23 червня 2005 року.

По-друге, вона не стала юридичною особою як повноправна служба виконання покарань. З огляду на це можна дійти висновку, що КВІ має бути або вдосконалена, або реформована в іншу службу. Відомий у країні вчений Олександр Беца, проаналізувавши стан виконання покарань у країнах світової спільноти, перший висловив думку про можливість створення служби пробації в Україні.

Головною відмінністю цієї служби від кримінально-виконавчої інспекції є виконання її персоналом функцій, які законодавчо нині в Україні не закріплено. Умовно їх можна поділити так: досудові функції – проведення офіцерами пробації соціального дослідження про правопорушника, складання стосовно нього досудового звіту та присутність офіцера пробації на судовому засіданні; функції інтенсивної пробації – підготовка й проведення офіцерами пробації різноманітних програм та тренінгів для осіб, які скоїли злочин; функція соціального контролю – проведення офіцерами пробації соціальної роботи, яка передбачає різнопланові форми, та інші.

Сьогодні ДДУ ПВП ініціював проведення в АР Крим, Одеській області, у містах Севастополі, Чернігові, Чернівцях, Івано-Франківську та Білій Церкві експерименту із впровадження в діяльність кримінально-виконавчої інспекції такої функції пробації, як досудова підготовка матеріалів про особу правопорушника та написання досудового звіту. Це дасть можливість розробити механізм введення в Україні зазначеної функції і накопичити певний досвід, створити підґрунтя для внесення змін і доповнень до Кримінального, Кримінально-процесуального та Кримінально-виконавчого законодавства.

Крім того, питання про створення служби пробації було обговорено на засіданнях «круглого столу» в Чернігові, Києві, Харкові, Запоріжжі і вони викликали жваву творчу дискусію. На жаль, серед учених, практиків, громадськості немає єдиної думки щодо створення в Україні такої служби.

Підтримуючи загалом ідею створення служби пробації, пропоную дві формули вирішення питання.

Перша є найпростішою, але вона може задовольнити і прихильників її створення, і противників – залишити законодавчо визначену назву «кримінально-виконавча інспекція», але надати її функціям нового змісту шляхом поетапного внесення змін і доповнень до чинного законодавства.

Друга формула полягає у внесенні змін і доповнень до статті 13 Кримінально-виконавчого кодексу і статті 10 Закону України про державну кримінально-виконавчу службу – замінити слова «кримінально-виконавча інспекція» і розпочати роботу зі створення нової служби, яка мала б самостійний статус або була підпорядкована чи Державному департаменту України з питань виконання покарань, чи Міністерству внутрішніх справ, чи Міністерству юстиції і забезпечила б виконання всіх видів кримінальних покарань, не пов'язаних із позбавленням волі, перелік яких закріплено у ІІ розділі Кримінально-виконавчого кодексу України.

На нашу думку, цей шлях найскладніший, тому що потребує законодавчого врегулювання, матеріально-технічного, фінансового та кадрового забезпечення. Для розв'язання цієї проблеми пропонуємо при Кабінеті Міністрів України створити робочу групу, до якої увійшли б провідні вчені в галузі кримінально-виконавчого права, працівники-практики ДДУ ПВП, суду, прокуратури, міліції та представники громадськості. За результатами її роботи розробити концепцію створення служби пробації, програму її поетапного впровадження, здійснити моніторинг громадської думки і тільки тоді прийняти рішення про винесення цього питання на розгляд Верховної Ради. Інакше створення служби пробації матиме половинчастий, вузький, відомчий характер.

Джерела

1. Конституція України. – К., 1996.

2. Кримінально-виконавчий кодекс України. Офіційне видання. – К.: Атіка, 2004. – 96 с.

3. Беца О.В. До питання про створення служби пробації в Україні // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. – 2002. – № 7. – С. 34–41.

4. Богатирьов І.Г. Теорія і практика виконання кримінально-виконавчою інспекцією покарань, не пов'язаних із позбавленням волі. – К.: Атіка, 2005. – 312 с.

Автор: Іван БОГАТИРЬОВ