Як наблизити цей день

Крим буде в складі України. У цьому переконаний голова фонду «Майдан закордонних справ», екс-генконсул України в Стамбулі Богдан ЯРЕМЕНКО. Про невідкладні завдання перед парламентом, урядом і суспільством керівник громадської організації, яка в грудні минулого року презентувала «Стратегію повернення Криму», розповів у інтерв’ю журналу «Віче».

– Що треба зробити, щоб повернути Крим?

– План дій має бути комплекс­ним і містити тактичні й стратегічні складові. Найперше – осмислення кримської проблематики, причин анексії. Треба проаналізувати, чому ми втратили Крим, щоб коли повернемо, не припуститися тих самих помилок. Розроблена нами «Стратегія повернення Криму» є спробою запобігти прорахунків. Паралельно необхідно створювати органи менеджменту кримської кризи, насамперед орган центральної виконавчої влади, який водночас має виконувати й функції органу місцевої влади в Криму. Скажімо, та посадова особа, котра очолюватиме центральний орган виконавчої влади Криму, має виконувати й функції керівника Ради міністрів АРК.

Також треба створити на території материкової України кримський квазіпарламент, який обстоюватиме інтереси кримчан. Це потрібно з погляду конституційного процесу. Створення такої системи менеджменту з паралельним залученням громадських організацій, що нині беруть активну участь у вирішенні кримських питань, – перший етап правильного входження до процесу повернення Криму. Загалом слід визначити розраховану в часі програму, яка міститиме найрізноманітніші заходи.

Потрібно розвивати законодавчу базу. Адже наразі вона налічує два закони – про статус тимчасово окупованої території та про вільну економічну зону в Криму, до того ж останній потребує дуже серйозного доопрацювання.

Законодавчо необхідно вирішувати питання статусу переселенців, громадян України, які лишилися в Криму, врегулювати питання їхнього пересування в Україну, фінансових та інформаційних зв’язків з Україною тощо. Тобто є величезний комплекс питань, законодавчо не регламентованих, відповідно, немає можливості розв’язати нагальні проблеми кримчан, а якщо й є, то замість полегшення ситуація ускладнюється через існування митних та прикордонних постів там, де немає кордону, а є лінія фронту з РФ.

– Так, ми в цьому твердо переконані. Звісно, складно спрогнозувати часові межі цього процесу, однак реально Крим, який адміністративно й політично прив’язаний до континенту, не зможе існувати як острів.

– Намагаються. Та поки що безуспішно. Бо такий великий острів не є самодостатнім, він потребує солідних дотацій. Забезпечувати його розвиток, постачаючи все необхідне морем або повітрям, неможливо. Так довго тривати не може. Росії це коштуватиме стільки, скільки вона не зможе дозволити собі витратити, щоб забезпечити кримчан електро­енергією, водою, продовольством. Та й не планує вона цього. Схоже, в неї один план щодо Криму – створення надпотужної військової бази плюс кілька інфраструктурних проектів, за допомогою яких «відмиватимуть» гроші. Як, наприклад, міст. Крим Богом створений так, що не може жити без материка. За рік після анексії залежність Криму від України зросла: від 45–55% до 85–95%. Цим, до речі, і пояснюють, чому Крим у 1950­ті роки передали Україні. Дурниці, що це рішення Хрущова. Воно готувалося ще за Сталіна, було цілком продуманим й економічно виваженим. Саме тому Крим обов’язково повернеться. Тим паче є ще й політичні передумови, які полягають у міжнародних санкціях, невизнанні анексії Криму. Звісно, зав­дання щодо його повернення Україна має зафіксувати в законодавчих актах, стратегіях та доктринах.

– Це не зовсім так. Реалізуються певні елементи тактики застосування важелів впливу на ситуацію на півострові й Російську Федерацію. Зокрема, перервано транспортне сполучення, частково – постачання прісної води, частково – електроенергії.

Та поки що немає політичної волі та коштів виконувати рішення Верховної Ради про створення органів влади. А закон про зону вільної торгівлі є цілковито лобістським. Він захищає інтереси великого бізнесу й є, на моє переконання, аморальним, бо узаконює спосіб для українського бізнесу сплачувати податки Росії в Криму. Нині щодо цього точаться дискусії. У Раді створено міжфракційну групу «Крим». Але більше просунулись у справі повернення Криму парламентські комітети. Все відбувається доволі складно, однак не можна сказати, що нічого не відбувається. При цьому ми відчуваємо іноді серйозну протидію і з боку уряду, і з боку адміністрації Президента, і з боку бізнесу.

– Компенсації за його втрату треба добиватися. Але це жодним чином не впливає на наш намір повернути Крим. Самою анексією Україні завдано збиток! Ми щороку втрачаємо до двох мільярдів кубомет­рів газу, прибуток від тих державних підприємств, які в нас фактично вкрадені. Тож збитків завдано й звичайним громадянам, котрі, скажімо, втратили в Криму бізнес або нерухомість, й державі. Тому треба звертатися до суду, добиватися штрафних санкцій для російських компаній, що порушують закон. Водночас відчувається небажання це робити, зневіра у можливість цього. Приміром, українська дипломатія за рік на переговорах із РФ жодного разу не заявила такої позиції.

– Це дивно. Адже ті самі Мінські домовленості, в яких немає ні слова про Крим, формувалися не лише у Мінську. Початок переговорного процесу – це зустріч у Женеві… і потім багато інших зустрічей, де українська дипломатія так і не порушила кримського питання.

– Вона має завдання, визначені Конституцією, законами України й волею українського народу. А хто і що їй радить у Європі, США чи Росії… Дипломати можуть це брати до уваги, але діяти мають відповідно до мандата, який дає український закон. А закон зобов’язує наших дип­ломатів захищати цілісність держави. Можливо, не знають, як це робити, як до цього підійти. Є багато причин...

– На жаль, поки що цей прогноз активно справджується. Проте, думаю, що основну роль у поверненні Криму відіграватимуть не ті, хто там лишився, а ті, хто вживатиме відповідних дій на материку. Інша річ, що Україна не може ставитися до кримських татар як механізму розв’язання певних проблем, які має вирішити держава щодо територіальної цілісності. Ми повинні розглядати їх як громадян України, котрі потребують нашої допомоги. Не ми їхньої, а вони нашої! Адже Україна не змогла забезпечити дотримання прав і свобод своїх громадян, які нині зазнають національних і релігійних утисків з боку російського окупанта, котрий руйнує структури, відриває лідерів кримськотатарського народу від організацій, які вони очолюють, заважаючи вільному розвитку цього народу. Україна, на жаль, запізнюється з адекватною відповіддю.

Автор: Яна СТАДІЛЬНА