У бій ідуть тільки «старики»

Полтавець Григорій Антонович ЛЕЛЮХ є одним із тих, для кого знаменита стрічка Леоніда Бикова – не просто «кіно про війну». Це фільм про його фронтове життя. Адже всю війну ветеран пройшов авіамеханіком: Москва, Сталінград, бої за Україну й Білорусію, а далі – Польща, Німеччина… Має багато фронтових нагород, серед яких найціннішою вважає медаль «За бойові заслуги». Найбільшою нагородою стала для нього й стрічка Бикова.

– Коли ви вперше побачили фільм «У бій ідуть тільки «старики»?

– Та одразу! Тільки­но він вийшов на екрани. Я тоді працював на заводі, і от у цеху мені хтось із друзів сказав, що з’явився фільм «про таких, як ти». І коли я вперше подивився цю стрічку, то був просто приголомшений. Потім ще кілька разів ходив на сеанси в різних кінотеатрах Полтави, а затим уже й по телевізору намагався не пропустити. І щоразу чекаєш було Дня Перемоги ще й тому, що цей фільм обов’язково покажуть.

– Мене особисто – правдивість стосунків у колективі. І не тільки льотчика й механіка, а й загалом. У бій і справді першими йшли «старики». Бо молодих пілотів старші зав­жди оберігали, намагалися навчити всьому, що знали самі, перш ніж запустити «жовторотих» у бій. Бо вік льотчика на війні був одним із найкоротших, дехто гинув навіть у першому ж бою. Тому й ми, механіки, як могли допомагали молодим льотчикам опанувати техніку, бо від цього залежало дуже багато. У бою літак і льотчик – це як одне ціле! Був, щоправда, до цього ще й фільм «Хроніка пікіруючого бомбардувальника», де теж про нашого брата­механіка, але там усе­таки про «бомбардирів», а тут винищувачі…

Я після кожного перегляду ледь не плакав. Усе, як і було. Навіть механік у виконанні Смирнова чимось нагадував мене самого, хоч я в ті часи був худішим. І так само зі щемом у серці чекали льотчиків із польоту. І пісні ми співали, хоча й не так професійно… І в дівчат­льотчиць закохувалися!

– Самому, звісно, ні… Але ми літали. Адже коли перебазовувалися з аеродрому на аеродром, то льотчики передусім забирали з собою механіків. Навіть хтось із командирів міг добратися на місце потім, а механік потрібен завжди й одразу. Одного разу ледь не загинув… Але там була така історія. До нас прийшов новий командир полку, Герой Радянського Союзу (на жаль, не пам’ятаю вже його прізвища, Кальян, здається). І надійшли нові літаки. Він обрав собі машину й вирішив її «обкатати», тому взяв із собою й мене як досвідченого механіка, аби «послухав» літак у повітрі. І от у районі Сваляви ми натрапили на нафтову свердловину, що палала… Чомусь командир вирішив її оглянути, облетіти й знизився… І раптом – вибух! Літак кидонуло так, що я на деякий час навіть знепритомнів. Думав, що оглушило, а це, виявляється, заглух двигун… Але майор був досвідченим пілотом і зумів посадити літак «на живота» серед поля. Не випускаючи шасі! Потім ми пішли до сусіднього села, знайшли людей, вирили такі траншеї під крилами, аби випустити шасі, прорили подовжні рови й так кіньми витягли літак до дороги… Ну, а вже потім доставили його на найближчу залізничну станцію. Але ж треба було пояснити, що спричинило «небойові втрати» – тоді з цим було жорстко. Треба було оформляти спеціальний протокол. І от командир каже: ти, мовляв, напиши в протоколі, що аварія була зумовлена поломкою двигуна… «Е, ні, – кажу, –товаришу майор! Ви Герой Радянського Союзу, й вам не буде нічого, а мене за таке до стінки поставлять!». І поставили б!

– Правду кажучи, важко уявити будь­яку армію, де солдати в бойових умовах не «підтримували» б себе. Хоча на фронті була й своя специфіка. Але… Мій товариш, який усю війну пройшов кулеметником, розказував таку повчальну історію. Він потрапив на фронт, як то кажуть, безвусим хлопчиною й фактично лише на фронті вперше спробував «спиртягу». Але після першого ж бою відмовився. А трапилось ось що: одразу після вечері їх атакували німці, хлопець кинувся до кулемета й давай бити!.. І от казав: «Стріляю­стріляю, а їх не меншає! Ледве одбилися… Так багато було німців! Лише потім усе зрозумів – мені ж іще й… двоїлося! Після того випадку свою «сотку» віддавав іншим, тому, можливо, й залишився живий…».

– Бувало, але особливо чомусь запам’ятався епізод, не пов’язаний із фронтом. Якось мене відправили до Батайська (Ростовська область) здавати в ремонт літак. А коли повертався назад, довго довелося чекати поїзда. Було це саме напередодні Нового року, і тиловий Батайськ жив святковими клопотами: працювали магазини, ресторани, кінотеатри… Я довго тинявся ввечері довкола вокзалу й раптом запримітив, що в одному місці буквально біля колій вивантажили шампанське. Пляшки лежали просто на землі такими пірамідами, але до них приставили вартового. Деякий час я вивчав його маршрут, а коли вартовий відійшов до іншого кінця ешелону, підкрався й одну пляшку висмикнув… Але де вип’єш? Кругом ходять патрулі… Поруч був кінотеатр, я купив квиток на останній сеанс, зайшов задовго до початку до зали (де ще нікого не було) й розташувався в центральному проході: на одне крісло сів сам, до іншого приставив рушницю, на третє поклав рюкзак… Випив, закусив і змучений задрімав… Аж раптом прокидаюся від якогось шуму: виявляється, сеанс уже закінчився, люди розходилися, і хоч народу був повен зал, а я, певне, займав чиїсь місця, та солдата ніхто не посмів потривожити. Попереду мене на підлозі так само стояла недопита пляшка шампанського й кружка!

А от хто сильно випивав на передовій, ті здебільшого довго не прожили. Та й у тилу часто потрапляли під трибунал. У нашій ескадрильї був випадок… Відремонтували після бою літак, там із кулеметом було щось… І от на радощах, після «вечері», льотчику стукнуло в голову його перевірити. Механіка поруч не виявилося, а цей завів двигун і натиснув на гашетку… Лопаті одразу порозліталися (бо синхронізатор спрацьовує лише на певних оборотах), та ще й ледь не розстріляв літак, який заходив на посадку. Більше ми цього льотчика не бачили! Такі випадки – це наука й для тих, хто воює нині…

– Ще й як буває! Там комічних ситуацій ще більше, ніж у мирному житті. Без гумору, без сміху не виживеш. Просто не виживеш! Бо тоді після першого ж бою, після перших втрат треба було б просто… застрелитися!

От у нас був командир ескадрильї, який після польотів обов’язково перехиляв «залпом» цілий гранчак і закусював двома вареними яйцями. Але якось після тяжкого бою він прийшов у їдальню й зажадав дві склянки й два яйця. «А не забагато буде?» – запитала буфетниця. «Тоді одне яйце!» – відповів. Ця фраза стала крилатою в нашому полку.

Або ось іще трагікомічна, але дуже повчальна історія. Після Перемоги ми опинилися на одному з аеродромів десь неподалік Берліна. А поруч проходила траса. І от хтось помітив чоловіка, який рано­вранці їхав трасою на велосипеді з чемоданом, час від часу зупинявся, длубався в асфальті, щось записував у блокнот… «Диверсант!» – подумали наші. Схопили й уже думали розстріляти. На щастя, знайшовся перекладач, тож німець пояснив, що він… шляховий майстер і перевіряє стан дороги. «Які дороги! – здивувалися «смершівці». – Тут танки ще два дні тому їздили, а він про дороги!..». А німець і каже: мені, мовляв, до одного місця ваша війна, я 20 років на цій дільниці працюю й повинен перевірити її стан. З’ясували – так і є! Нам, на жаль, це й нині видається чимось дивним…

– Думаю, що без ленд­лізу ми навряд чи обійшлися б… Я вже не кажу про американську тушонку, яка була чи не головною стравою в нашому раціоні. Але візьмімо техніку. Навіть знамениті «Катюші» стали ефективними лише тоді, коли їх «посадили» на «Студебекери»! Скажу про авіацію. Наш полк під кінець війни фактично всуціль складали американські «Кобри» (на такому літаку, до речі, воював і легендарний ас Олександр Покришкін). Уважаю, що це був найкращий військовий літак часів війни. Особливо він подобався нам, механікам. Адже й обслуговувати його було одне задоволення: все продумано, зроблено акуратно, нічого ніде не тече… Відкриваєш моторний відсік, двигун ганчіркою протер і все! А наш і не протреш отак, бо там «заусенці»… Для пілота головною перевагою було те, що двигун розташовувався за кабіною, тому навіть коли літак загорявся, він міг тягнути до останнього, не полишаючи машини. А в «передньоприводних» варто було двигунові спалахнути, як вогонь і дим потрапляли в кабіну… І навіть при найменшому пошкодженні маслопровода, мастило одразу забивало лобове скло.

– Річ у тім, що для «Кобр» американці постачали й спеціальний бензин, який надходив у таких великих «консервних банках». Але щойно війна закінчилася, американці перестали постачати й пальне. Спробували літати на нашому бензині – не виходить! Димить, «чхає», навіть від землі насилу відривається… Але ж не віддавати літаки американцям! Не знаю, можливо, якусь частину й повернули, але я був свідком, коли десятки цих літаків звезли на аеродром у районі Стрия й там пройшлися по них… танками! Льотчики, які на цих машинах здійснили десятки бойових вильотів, буквально плакали…

Мені ця сцена чомусь так закарбувалася в пам’яті, що й досі не можу її забути… Як і багатьох із тих мужніх людей, для яких війна в небі була їхньою бойовою роботою. І яких так талановито показав у своєму фільмі Леонід Биков, вічна йому пам’ять! 　

Віталій СКОБЕЛЬСЬКИЙ.