№7, квітень 2015

Про деякі особливості національного військового будівництва…

В умовах іноземної воєнної інтервенції та окупації частини української території єдиним чинником, що забезпечує державну незалежність і територіальну цілісність нашої держави,
є Збройні Сили України. Останні події в зоні АТО з усією очевидністю засвідчили, що цинічного й нахабного агресора не в змозі зупинити (не кажучи вже про визволення тимчасово окупованих територій) жодні дипломатичні зусилля. Таке завдання можна вирішити лише за наявності сильної сучасної армії. Тим паче якщо агресором є путінська Росія, ця величезна войовнича країна з імперськими амбіціями, реваншистськими планами та непередбачуваною поведінкою, що претендує на право перегляду нинішніх кордонів і світового правопорядку.

Претензії. Загострення. Пік

Нагадаємо, що перші територіальні претензії на Крим і Сева­стополь з боку Росії виникли вже 1992 року після прийняття Держдумою РФ відповідно постанови та заяви. Це трапилося задовго до того, як кремлівський трон успадкував від свого запійного попередника підполковник плаща та кинджала. Україна була змушена звернутися до Ради Безпеки ООН, котра 26 липня 1993 року вказала Росії на неприпустимість таких територіальних претензій. Після обміну дипломатичними нотами відбулося вибачення (МЗС РФ) і визнання допущених помилок (президент РФ), що дало змогу поступово знизити градус напруженості. Одночасно Київ скасував посаду президента кримської автономії, а російський ставленик Ю. Мєшков, який її обіймав, зник.

Чергове загострення відносин припало на 2003 рік, наче за іронією долі урочисто проголошений Роком Росії в Україні. Воно стосувалося подій навколо невеликого українського острівця Тузла в Керченській протоці, на який претендувала Росія. Тоді російська сторона розгорнула цілодобові роботи з відсипання дамби, аби з'єднати однойменну косу, що належала їй, з українським островом з метою штучного створення підстави для перегляду статусу фарватеру в Керченській протоці. Як наслідок Україна могла втратити значні фінансові надходження в бюджет за прохід іноземних суден. Обидві сторони вдалися до демонстрації сили, причому Путін демонстративно не виходив на зв'язок із Президентом України.

Перемовини глав зовнішньополітичних відомств двох країн з цього питання завершилися ухваленням 30 жовтня 2003 року в Києві спільної заяви та рішенням створити спільну робочу групу щодо Тузли.

Нове загострення відносин відбулося в серпні 2008 року через воєнну агресію РФ проти Грузії, у якій також брали участь (на порушення положень Міждержавного договору про умови базування в Сева­стополі) бойові кораблі Чорноморського флоту.

Узимку 2008–2009 рр. стався газовий конфлікт, що завдав неабияких збитків обом країнам і вважався до кримських подій 2014 року чи не піком напруженості у двосторонніх відносинах.

Війна на Донбасі висунула нині як першочергове завдання підвищення бойової моці збройних сил, аби вони були здатні не лише запобігти просуванню промосковських бандформувань сепаратистів у глиб української території, а й знешкодити їх і відновити контроль над державним кордоном із Російською Федерацією. Та оскільки цьому перешкоджає сьогодні фактичне пряме воєнне втручання сусідньої держави (згадаймо, наприклад, той­таки Іловайськ), у нас немає іншого виходу, окрім як нарощувати бойовий потенціал армії до рівня, достатнього також для завдання паралізуючого удару по регулярних російських частинах. Тільки «вмивання кров'ю» (тобто власні неприйнятно високі втрати агресора) може його зупинити, адже нічого, крім мови сили, бандитська шпана в цій самій сусідній державі не розуміє.

Багатомільйонні витрати

Завдання підвищення бойової моці має вирішуватися комплексно з урахуванням поточних потреб військ в озброєнні й військовій техніці, наявності відповідних розробок вітчизняного ВПК та економічних можливостей нашої країни. Сучасна армія – доволі дороге задоволення. Це складний і взаємозалежний механізм, що потребує для підтримання на належному рівні значних витрат, не кажучи вже про вирішення комплексу науково­технічних і виробничих питань створення та виробництва сучасних високотехнологічних видів озброєння й бойової техніки, організації підготовки особового складу. Це без урахування поточних витрат військового відомства на утримання військ тощо.

Аналіз бойового застосування частин ЗСУ в зоні АТО виявив потребу забезпечення їх новими видами високоточної зброї (особливо здатними гарантовано знищувати на великій відстані ворожу бронетехніку), ракетно­артилерійськими системами, мобільними засобами розвідки та прихованого зв'язку, приладами нічного бачення й засобами індивідуального захисту особового складу.

До того ж участь армії у війні означає ще й щоденні багатомільйонні витрати. Так, у січні 2015 року вони оцінювалися (залежно від інтенсивності бойових дій) у суму від 70 до 100 млн. гривень на добу.

На жаль, окрім героїзму та військової доблесті, проявлених нашими воїнами й добровольцями на полі бою, нинішнім силовим структурам, зокрема армійським, як з’ясувалося, властива ціла низка об'єктивних якісних недоліків. Так, від самого початку проведення АТО спостерігалися: недостатньо високий рівень бойової підготовки призваних із запасу, включаючи офіцерів; недостатнє оснащення сучасними видами озброєння, засобами зв'язку та прихованого спостереження, нічного бачення; слабка дисципліна; недооцінка против­ника, а в деяких випадках навіть нехтування розвідки. Застаріла техніка ще дозволяла вирішувати бойові завдання на першому етапі війни. Але з початком фактичної російської воєнної інтервенції війна на Донбасі якісно змінилася та почала набувати дистанційного й сучаснішого характеру. Різко підсилилося застосування сучасних засобів розвідки та ураження, у військах значно зріс попит не лише на нову військову техніку та озброєння, а й на кваліфікованих військових фахівців. Неабияк знадобилося вміння воювати в нових умовах, вдень і вночі, з використанням нових тактичних прийомів і видів озброєння. На жаль, розуміння цього приходило з кров'ю значних втрат. І досвід, здобутий у серпневих боях проти кадрових частин російської армії, став для наших воїнів по­справжньому бойовим і безцінним.

Саме тоді противник різко збільшив використання безпілотних літальних апаратів, які майже без­упинно здійснювали розвідку нашої оборони й коригування вогню. Навіть сьогодні, на жаль, він у цьому якісно переважає нас, хоча й почалися позитивні зміни в забезпеченні технікою та озброєнням.

Майбутнє в наших руках

Попри обіцянки, жодна країна поки що не надала Україні сучасної летальної зброї. Очікувати на її швидке отримання навіть від США теж було б безвідповідальним самообманом. Кожна з країн має з РФ власні стосунки. Й це для них, вочевидь, є важливішим. Реально розраховувати нам доводиться тільки на власні сили. Тому не випадково Прем'єр­міністр України А. Яценюк назвав поточний державний бюджет оборонним, маючи на увазі безпрецедентні витрати на армію. За умови грамотного розподілу коштів «Укр­оборонпром» цілком спроможний самостійно (або ж за частковою участю західних фірм) оснастити Збройні Сили України найсучаснішими видами озброєння та бойової техніки, включаючи бронетехніку, реактивні системи залпового вогню, артилерію, боєприпаси тощо. Почасти це вже виконується, але не забуваймо, що навіть за достатнього фінансування оборонних розробок виробничий цикл створення складних сучасних видів озброєння та бронетехніки триває не один місяць. Крім того, потрібен час для навчання особового складу та відпрацювання нової зброї у складі стройових частин. Адже не менш важливим за наявність високоякісних найсучасніших видів озброєння є його грамотне використання на полі бою. У цьому сенсі найважливішим є виховання еліти збройних сил країни – її офіцерського корпусу. Без перебільшення, останній можна назвати золотим фондом ЗСУ. Особливу цінність становлять офіцери, які здобули досвід у реальних бойових умовах. І державі саме час звернути на це увагу, бо майбутні полководці виростають із сьогоднішніх лейтенантів. Від успішності становлення й тактичної грамотності офіцерів багато в чому залежить майбутнє нашого війська. Незалежно від того, чи буде Україна в недалекому майбутньому орієнтуватися за прикладом європейських сусідів на контрактну армію або вже цього року віддасть перевагу практиці загальної військової повинності, роль офіцерів у цьому процесі важко переоцінити.

Докорінно треба переглянути їхній соціальний статус, соціальні гарантії та матеріальне забезпечення. Принаймні держава, службі якій кадрові військові присвячують життя, просто зобов'язана створити умови для привабливості й престижності цієї професії. Щоб кожний лейтенант, який прийшов у стройову частину або на корабель після завершення навчання, думав насамперед про повсякденне підтримання боє­здатності довіреного йому підрозділу, а не шукав, де на свою скромну офіцерську платню зняти квартиру для родини і як її утримувати.

Потрібно створити ефективну систему державних гарантій для рядового та старшинського складу, що служить за контрактом, як це прийнято в низці країн НАТО, й передовсім у США. Маються на увазі пільги щодо одержання доступного житла, вступу на вибір до будь­яких вищих навчальних закладів і навчання в них за рахунок держави (МО). Усе це має в кінцевому підсумку стимулювати військових строкової служби до продовження кар'єри за контрактом, уключаючи можливість одержання офіцерського звання.

І хоча на все це, а також на виробництво сучасного озброєння та підготовку кадрів потрібен час, іншого виходу в нас немає – агресор намагатиметься всіляко нам перешкоджати в цьому й уже перешкоджає в будь­який спосіб: від торговельних обмежень до організації провокацій на фронті та мінної війни в регіонах України, розташованих за межами зони АТО.

Помилки треба виправляти

Сумний досвід того, як не треба створювати й утримувати армію, ми здобули в Криму в березні минулого року. Але навіть у тих умовах, будучи блокованими на власній території, військові трималися цілий місяць (!), тоді як агресор розраховував зломити їхній опір за три доби. Від самого початку не все було однозначно, а випадки переходу на бік агресора спершу траплялися нечасто. Це вже після проведення незаконного «референдуму» в частинах і на кораблях почалися фактичне розшарування військовослужбовців, дезертирство й перехід (переважно кримчан) на бік окупантів.

На материк змогли вивести менш як третину особового складу, зате вір­ність присязі зберегли найкращі, ті, хто сьогодні воює в зоні АТО. За спогадами колишнього командира авіаційної бригади в Бельбеку, вже тоді легендарного полковника Ю. Мамчура, йому вдалося вивести з Криму 38 відсотків своїх льотчиків і техніків. І це непоганий результат, бо в інших частинах було й того менше.

А щодо тих, хто залишився на півострові й перейшов на службу до окупантів, то це, як правило, офіцери та контрактники, котрі мали доволі налагоджений побут і житло, від яких не змогли відмовитися, як це довелося б зробити в разі виведення їхніх частин на материк. Багато хто купився на запропоновані рублі (не забуваймо про істотну, практично в рази, різницю в грошовому утриманні військових, скажімо, ВМСУ та ЧФРФ). Усе це в комбінації з пасивною позицією Києва призвело до того, що деякі старші начальники ЗСУ в Криму та офіцери зайняли вичікувальну позицію. Тільки по ВМСУ з 14 000 осіб облікового складу військовослужбовців у Криму залишилися майже 6000, до кінця квітня отримавши російське громадянство. А загалом, за найскромнішими підрахунками, на окупованому РФ півострові добровільно залишилися понад 9000 колишніх українських військових усіх родів військ ЗС України, не враховуючи військовослужбовців силових структур інших відомств, МВС, СБУ, прикордонних частин, держохорони тощо.

Сьогодні, майже рік по тому, військова прокуратура порушила стосовно багатьох із них кримінальні справи, обвинувативши в дезертирстві. Звертає на себе увагу велика кількість старших офіцерів і начальників, командирів частин і кораблів ВМСУ, які зрештою залишилися на півострові й здебільшого перейшли на службу до окупантів. Чи відбудеться (й коли) над ними суд, покаже час, але важливо інше – причина та наслідок.

Хай би там як, а факт залишається фактом: із нашими військовими вочевидь було щось не так, якщо такий великий відсоток дезертирів. Помилки треба знаходити й визнавати, аби не повторити їх знову, бо ставки сьогодні дуже високі і йдеться про збройні сили нашої країни!

На жаль, ЗС України фінансувалися всі 23 роки незалежності за залишковим принципом. Підрозділи, дислоковані в Криму, де від самого початку обстановка була неспокійною, теж не стали винятком. У підсумку вийшло, як у відомій приказці: не хочеш годувати свою армію, то годуватимеш чужу. Тому, образно кажучи, Крим сьогодні й годує чужу армію.

Утім, було б неправильним перекладати провину за це лише на кримчан або на охочого до чужих земель агресивного сусіда. Прикро, але всі 23 роки сама українська держава практично нічого не робила для формування на півострові національного інформаційного простору, не кажучи вже про патріотичну й загальнонаціональну українську ідею. Більше того, всі уряди та президенти – національні й республіканські — переймалися насамперед власними інтересами, контролем над грошовими потоками та прибутковим бізнесом. А коли й робилося щось, то невчасно, недостатньо та неефективно, особливо на тлі масованої пропагандистської антиукраїнської за своєю суттю шовіністичної кампанії, розгорнутої Кремлем на півострові ще на початку 1990­х років.

Російська фінансово­економічна експансія в Крим не припинялася ні на день і, як тепер зрозуміло, ефективно доповнювала пропаганду. Не випадково аж до 1997 року затягнулося вирішення питання розподілу між Україною та РФ колишнього Чорноморського флоту СРСР. Та навіть коли цей розподіл все­таки відбувся, з отриманих Україною 138 кораблів і суден у більш­менш придатному стані були лише дві дюжини, решта пішли на злам. Причин декілька. По­перше, кораблі Україна отримала переважно старі, що відслужили своє й давно потребували ремонту. По­друге, найновіші з них колишні господарі перед передачею вивели з ладу, буквально вирубавши сокирами сотні метрів кабельних трас (наприклад, на ВДК «Костянтин Ольшанський») і знявши деякі механізми та прилади. Тому на відновлення отриманих кораблів Україна була змушена витрачати чималі кошти. Але не забуваймо, що все це відбувалося в лихі 1990­ті, коли в нашій державі формувалася кланова структура влади, й українські чиновники нагріли руки на «ремонтах» «своїх» кораблів. Тому з виділених бюджетом і містами­шефами грошей далеко не всі «дісталися» своїх адресатів. Згадаймо принагідно тодішнього губернатора Дніпропетровська й майбутнього скандального прем'єр­міністра з панамським паспортом П. Лазаренка. У пресі повідомлялося про рішення Дніпропетровської ОДА фінансово допомогти в ремонті фрегата «Дніпропетровськ», однак спрямовані на це 250 тисяч гривень так до нього й не дійшли. Зрештою через відсутність фінансування порівняно нові фрегати «Севастополь», «Миколаїв» і «Дніпропетровськ» так і не стали в стрій і пішли на злам.

На початку року повідомлялося про відкриття військовим прокурором Одеського гарнізону кримінального провадження за ст. 408 КК України (дезертирство) стосовно щонайменше кількох сотень військовослужбовців ВМС України, від рядового до колишнього командувача ВМСУ включно, які зрадили присязі народу України в Криму під час російської агресії в березні 2014 року. Нині навіть відомий приблизний і неповний список колишніх старших офіцерів ВМСУ, обвинувачених у дезертирстві (?!), і він неабияк вражає. На тлі масштабності того, що сталося, логічно поставити запитання: чому?

Офіцерський склад ЗСУ комплектувався з представників різних регіонів, а контрактників, зокрема й у Криму, з метою економії набирали переважно з місцевих мешканців. Офіцери ВМСУ, особливо в початковий період, також здебільшого приходили зі складу колишнього радянського флоту, до того ж далеко не всі були щирими патріотами України, що вочевидь проявилося в березні 2014 року. Тож місцеві контрактники виявилися малостійкими до впливу сепаратистської пропаганди, мали місницькі інте­реси і зазвичай перші залишали свої частини та кораблі.

Старші офіцери не змогли відмовитися від звичного та налагодженого життя в Криму, не встояли перед запропонованими окупантами значно вищими російськими окладами й військовими пенсіями, поспішивши вдало «працевлаштуватися» в новій обстановці. До того ж готовність «домовлятися» з агресором дедалі зростала з огляду на перебіг подій. Щиро кажучи, деякі зі старших офіцерів одного разу вже «працевлаштовувалися» в такий спосіб, перейшовши з російського флоту на службу до українських ВМС. Отже, в березні 2014 року коло замкнулося.

Перший, ще до анексії Криму, присягу порушив контр­адмірал Д. Березовський, котрий встигнув покомандувати ВМСУ лише добу й чиє звернення до офіцерів наслідувати його приклад підтримки не мало. Інші старші офіцери перейшли на службу до окупантів здебільшого вже після горезвісного «референдуму», коли їхні кораблі та частини вже захопили. Тому в списку офіцерів, які залишилися «по той бік» кримських перешийків, можемо знайти й прізвища тих, хто в період блокади вважався ледве не героєм, наприклад: капітан 3­го рангу М. Ємельяненко, колишній командир корвета «Тернопіль» (той самий, що на пропозицію командувача Чорноморського флоту РФ віце­адмірала О. Витка здатися відповів: «Русские не сдаются!»); полковник С. Стороженко, колишній командир 36­ї окремої бригади берегової оборони ВМСУ (бригада мала у розпорядженні бронетехніку, артилерію та майже зразково трималася доти, доки не було прийнято рішення про виведення на материк). Утім, жодні заслуги не можуть бути виправданням сумного факту наступного дезертирства й зради цих офіцерів із переходом на службу до агресора.

Слід ретельно проаналізувати те, що сталося, й надалі не допустити повторення помилок. Для цього, на думку експертів, попри війну, на державному рівні треба розробити й прийняти пакет документів для забезпечення комплектування ЗСУ кваліфікованим офіцерським і сержантським складом, включаючи питання матеріального забезпечення військово­службовців, їхньої професійної підготовки та перепідготовки за найсучаснішими стандартами за участю західних інструкторів.

І реформу, і переозброєння доводиться проводити в умовах «гібридної» війни, яка невідомо коли закінчиться. Противник поки що не дозволяє розраховувати на перепочинок, він готовий і далі порушувати всі угоди про перемир'я, тоді як наші західні партнери, на жаль, реагують на все це мляво, щораз обмежуючись висловленням «занепокоєності», осудом агресора та обіцянками в разі чергового порушення «застосувати суворіші санкції». Але агресор постійно порушує домовленості, щораз безцеремонно перетинаючи визначену західними дипломатами «червону риску», й нічого особливого у відповідь не відбувається. Але ця сама «червона риска» щодня нагадує про себе пролитою кров'ю наших воїнів і мирних мешканців.

Тактика агресора покликана спричинити паніку та страх – типова логіка дій міжнародного злочинця. Це й убивство відомого опозиційного політика Бориса Нємцова біля стін Кремля, і зухвале та цинічне у своєму беззаконні судилище над Надією Савченко з геть абсурдними обвинуваченнями, і демонстративне захоплення Дебальцевого вже після набуття чинності Мінськими угодами.

За великим рахунком, Путін нині воює на Донбасі за свій пресловутий рейтинг із прицілом на майбутні вибори. Для нього головне – показати своєму потенційному електорату всередині країни, що він «крутий». Що його бояться і з ним рахуються на міжнародній арені, а він вільний робити все, що йому заманеться. Домовлятися із західними лідерами й одразу ж порушувати взяті на себе зобов'язання. Вимагати від України передоплату за газ і не виконувати умов поставки. Або продавати їй вугілля, але затримувати на кордоні на невизначений час уже проплачені ешелони з ним. Або перекроювати карту світу на власний розсуд. Усе це – блеф постарілого совдепівського кадебіста, розлюченого на решту світу, оголошеного ним апріорі «фашистським».

Хоча він розуміє, що відкрито змагатися з тією ж таки Америкою, тим паче з НАТО, йому не по кишені й не по зубах. Військовий потенціал РФ тільки країнам альянсу поступається в 20 разів, не кажучи вже про відставання в технологічній і економічній сферах. От і залишається шантажувати їх ядерною бомбою, новою воєнною доктриною й готовністю «перетворити США на радіоактивний попіл», як про це відверто заявив головний кремлівський брехун Д. Кисельов.

Відкрите ведення війни в Україні неприйнятне й ще з низки причин, які загрожують путінській недоімперії остаточною катастрофою – вигнанням з Радбезу ООН з усіма сумними наслідками, що з цього випливають, та економічним крахом, бо тоді вже ніщо не втримуватиме міжнародну спільноту від вжиття найкардинальніших заходів стосовно Росії. Знахабнілий агресор має намір «кошмарити» Україну доти, доки відчуватиме свою безкарність, що нині визначається нашими військовими можливостями.

Усе сказане вкотре підтверджує важливість зміцнення Збройних Сил України – головного засобу забезпечення нашої державної незалежності та територіальної цілісності. Бо сильна держава й сильна армія – це синоніми нашої майбутньої перемоги. А реформована європейська Україна, яка подолала всі негаразди й передовсім корупцію, стане вироком феодальному путінському режимові в Росії.

Автор: Влад КОСТРОВ

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Сьогодні, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Сьогодні, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Сьогодні, 28 березня

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Сьогодні, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Сьогодні, 28 березня

Чехія виділить кошти на свою ініціативу щодо закупівлі боєприпасів для України Сьогодні, 28 березня

ЄС розблокував пільги для України, Косово йде в Раду Європи, "коаліція бронетехніки": новини дня Сьогодні, 28 березня

ЗМІ: Заява Макрона про відправку військ в Україну розлютила американських посадовців Вчора, 27 березня

Словенія приєднається до ініціативи Чехії із закупівлі снарядів для України Вчора, 27 березня

Естонія готова підтримати прем’єра Нідерландів на посаду генсека НАТО Вчора, 27 березня