Ліричний простір політика

Коли політик видає свою книжку, це (за писаними і неписаними принципами публічності) завжди утворює момент інтриги. Тим паче, коли дуже відомий політик випускає книжку віршів, бо державному діячеві, здавалося б, передусім личить хіба що публіцистика. А от поетична збірка в його виконанні – це, безперечно, небуденний і неординарний вчинок. Особливо якщо йдеться про людину, котра двічі, впродовж 1994–1998 та 2006–2007 років, була Головою Верховної Ради України й без якої неможливо уявити український політичний процес порубіжжя ХХ–ХХІ століть. Ідеться про Олександра Мороза і його книжку віршів «А я Вас не забув…; Я не могу забыть тебя…», що минулого року вийшла друком у Києві в Парламентському видавництві.

Олександр Олександрович уже випустив кілька збірок поезій як українською, так і російською мовою: «…З відстані» (2004), «Обличчям до вогню» (2006), «Белый снег на каменной террасе» (2006), «Рассудит время» (2011), «Квіти з тернами» (2011). Сам автор зізнається, що вірші він пише давно, ледь не все більш­менш свідоме життя. Але рішення про їх публікацію прийняв доволі недавно, та й то за порадою поетів­приятелів. Особливість нової поетичної книжки Олександра Мороза в тому, що її укладено за принципом «два в одному». У ній під однією палітуркою містяться дві ліричні збірки. Одна – це «А я Вас не забув…», що її склали вірші українською мовою, друга – це «Я не могу забыть тебя…», до якої ввійшли російськомовні поезії. Кожна зі збірок розпочинається зі свого краю, і «зустрічаються» вони десь посередині книжки. Це, по суті, антологія того, що автор написав упродовж свого життєвого шляху.

Чи може серйозна політична діяльність «уживатися» з поетичною творчістю? Чому б і ні? Коли людина ґрунтовно займається основною справою, то цілком природно, що ця справа потребує своєї альтернативи, потребує, так би мовити, перемикання уваги. Поезія для Олександра Мороза – це, безперечно, хобі.

Вірші про кохання – справа загалом сокровенна. І не кожна публічна людина ризикне «впустити» інших, тим паче широку аудиторію, у свій дуже і дуже особистісний світ. Олександр Мороз, очевидно, тримається думки, що в його внутрішньому світі немає того, що слід приховати, ізолювати від поглядів інших людей. Тому в його книжці «А я Вас не забув…; Я не могу забыть тебя…» основне місце належить віршам­розповідям про кохання. В них відтворюються стани і передаються почуття людини, яка переживає закоханість або живе коханням. Найчастіше ці розповіді викладаються від імені чоловіка, але інколи – і від імені жінки. Хочу відзначити, що інтимні почуття зображуються з неприхованою відвертістю та всебічною пов­нотою.

Ліричний суб’єкт цих віршів­розповідей – натура пристрасна й внутрішньо досить емоційна, яка спроможна на несподівані, а то й екстраординарні вчинки у площині особистих взаємин.

У вірші «Cерце віку не питає…», у рядках якого прозоро вгадується достеменне поклоніння любові, кохання – це не лише міра відліку, це символ виміру і віри. Для ліричного суб’єкта воно з особистого культу, здається, от­от перейде в розряд індивідуально обраної релігії:

Бо любов – це мить для світу,
Мить прожита – це любов.

Розгорнімо книжку з іншого боку, де розміщено поетичний блок російською мовою. Ось вірш «Ах, если можно было бы хоть раз…». Тут звучить думка, суголосна попереднім рядкам: кохання – незамінне й незнищенне, це суть людського єства, а бути спроможним до кохання означає дістати шанс на безкінечність, так­так, на безкінечність у часі та просторі:

В любви – вся жизнь
И каждый миг как вечность. 　

І вже зовсім у річищі етичного імперативу, своєрідного духовного месиджу звучать рядки з вірша «До середини літа співав соловей …»:

А коли полонило тебе почуття,
То люби
й не гніви ні людей,
ані Бога.　

У процитованих рядках усе досить ясно й зрозуміло. Може, навіть занадто зрозуміло. Та у них постійно пробивається або й прямо звучить мелодійна, ба навіть ритмомелодійна основа. Я навіть сказав би, що переважна більшість віршів, які склали книжку «А я Вас не забув…; Я не могу забыть тебя…», – це суто романсові тексти. У них звучать елегійні, мінорні, м'яко ліричні інтонації, характерні для культури й традицій міського романсу.

Це з особливою виразністю відчувається в чималій групі віршів, зокрема «Заборони тебе любити», «Не поспішай!», «Добрий вечір, моя мила…», «Як ми прощалися з тобою…», «Cерце віку не питає…», «Вздрогнут рояля сонные струны…». Лагідно емоційна природа цих та інших вір­шів, здається, сама собою викликає потребу в музичному супроводі їхнього озвучування чи звучання.

Є в книжці вірш, що називається цілком лірично – «Вечер у моря». Не можу не відзначити ту деталь, що він має підзаголовок «(К музыке Р. Паулса)». Малюнки пейзажу в ньому переплітаються з мотивом кохання, а сам вірш позначений щемністю і ностальгійністю. Романсовим текстам Олександра Мороза – якщо вже узагальнювати – притаманні підкреслені настроєвість і чуттєвість. Це властиво й віршу «Щось невловиме в тому…»:

Щось невловиме в тому,
Як ти говориш
й де.

Знаєш, опісля грому
Тихо так
дощ іде.

Таке і твоя розмова
В наші суєтні дні
Душу лікує словом.
…Шкода, що не мені. 　

У новій книжці Олександр Олександрович постає і в інших своїх іпостасях. Тут простежується тенденція до ускладнення поетичного мислення. Це шукання свіжих мікрообразів, оригінальної метафорики, а також сполучення­зрощення суто мистецького, точніше, малярського й суто ліричного, себто поетичного. У вірші «Маленька репродукція: вікно…» використовується прийом реставраційної фабули: дивлячись на картину або пригадуючи її, ліричний суб’єкт розгортає власний зоровий малюнок, що спирається й немовби продовжує фактуру, виконану художником. Ліричні реалії тексту «Маленька репродукція: вікно …» дають змогу встановити його мистецьке першоджерело. Поштовхом до нього стала картина Яна (Йоганнеса) Вермеєра «Молочниця», написана 1658 року. У самому вірші здійснено спробу чи то відреставрувати, чи то змоделювати долю жінки тих часів, зазирнути у внутрішній світ жіночої постаті, зображеної художником, і побачити в ній втілення одвічної жіночності.

Загалом стилістиці нової книжки притаманна абстрагована лексика. А от коли у віршах – таких, як «Чом найчастіше видиво: осоння…», «Навіювання травнем», «Из юности», більш­менш рельєфно прописуються, сказати б, жива заземленість штрихів, влучна примітність деталей, реальна натурність спогадів, то малюнок одразу починає своєрідно грати гранями ліричної глибини. У віршах Олександра Мороза завжди можна, образно кажучи, натрапити на цікаве й досить несподіване художнє рішення.

Книжка густо оздоблена короткими віршовими формами. З­поміж них – «Шукаю слів, щоб пояснити те…», «Реле спрацьовує на мить…», «Все, що було, мене не полишає…», «Коли далеко я від тебе…», «Я прорасту еще не раз…» тощо. Стисла художня форма – це зав­жди намагання уникнення зайвини, це прагнення сконденсованості мислення.

Ось, скажімо, віршорядки з «Романсу», де ущільненість узгоджується з узагальненістю й обертається тією самою формульністю, про яку щойно йшлося:　

Мы все виноваты во всем,
Хотя не виновней других.　

І хто скаже, що в цих словах немає Мороза­політика? Ну а якщо казати про кредо Олександра Мороза як людини, то звернуся до такого короткого вірша, як «Не стримаюсь…». У ньому є рядки, що нагадають про змістові величини в контексті загального ліричного спрямування книжки: 　

Я, як людина,
Щось у світі
Значу,
Коли не співчуваю,
А люблю…　

Діяльність Олександра Олександровича невід'ємна від історії українського парламентаризму. Тож ми, по суті, спостерігаємо формування нової самобутньої соціокультурної традиції в розвитку парламентської літератури. Тож чекатимемо на нові факти, події, імена, що підсилюватимуть і живитимуть цю традицію.

Автор: Ярослав ГОЛОБОРОДЬКО