№1, січень 2015

Гарячий подих засніжених ПісківГарячий подих засніжених Пісків

У селищі Піски, по суті, околиці Донецька, від якого рукою подати до найвідомішого нині, на превеликий жаль, аеропорту, останніми днями дуже гаряче. І так нещадно закидане мінами, снарядами й ракетами, сьогодні воно, як і летовище, опинилося в епіцентрі ураганного вогню. Ворог чудово розуміє, що без Пісків тримати оборону летовища – цей символ опору України агресорові – було б неможливо.

Востаннє чи, як навчили нас на фронті казати, «крайній раз» (все, де вживається слово «останній», за «правилами воєнного часу», нещадно редагується всупереч законам лінгвістики) ми побували в цих місцях на новорічні свята. На «мирному» блокпосту – межі Дніпропет­ровської і Донецької областей – нас запевнили, що до Пісків ми не доїдемо: там триває запеклий бій, і всім цивільним через небезпеку для їхнього життя в’їзд заборонено. Справді, в «прикордонній» Карлівці знімальні групи телевізійників 31 грудня завертали назад, але нам із волонтерами пощастило: знайомі бійці супроводили нас «дорогою смерті» (так називається шмат траси від «республіки Міст» – стратегічної точки батальйону «Дніпро­1» – до Пісків, який майже постійно обстрілюють «мирні ополченці ДНР» прид­баними в мережі «Бруснічка» танками, мінометами й «Градами». Хвилин двадцять – і ми вдома, в Пісках, у знайомих бійців із Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» та вояків розташованих тут армійських підрозділів.

У новорічне надвечір’я хочемо відвідати всіх, але після повернення з бази 80­ї бригади до «хати Сірка», де ми, власне, маємо зустрічати 2015­й, нас просять не виходити більше на вулицю – працює снайпер, і ми ризикуємо опинитися в тому місці, куди «Санта­Клаус не приносить подарунків». Як з’ясувалося, вночі снайпер «працював» і по нашому подвір’ї: очевидно, із заздрощів, що всім нам усе­таки перепала торба (на кілька тонн) із гостинцями. Добрий дідусь передав її через волонтерів Юлію Толмачову з Житомира, Жанну Гончар із Литви та харків’ян із «Вільних людей» Ольгу Різниченко й Вадима Приходченка. У ній було все – від предметів спеціального військового спорядження до контейнерів із олів’є, шинкою, ковбасами, тортами, а головне – розкішними іграшками на ялинку в «хаті Сірка» (взводний зі штурмового батальйону). Їх спеціально для бійців ДУКу виготовили дітки з Житомирщини – з фантазією, вдячністю і любов’ю до захисників України.

…На хвилі рації хлопців виходять терористи. П’яний голос «вітає» «укрів» з «останнім для них Новим роком», бажає «найбільше смертей» і обіцяє «шикарний сюрприз» опівночі за московським часом…

О 23­й за київським обіцянка справджується. Небо спалахує яскравим світлом: вороги на спеціальних парашутах спускають над Пісками освітлювальні міни. Ясно, неначе вдень (пізніше нам розповідали, що це страшне сяйво було видно за десятки кілометрів), а потім – вибух за вибухом. Справжній мінопад. Один із «сюрпризів» влучає в гараж на сусідньому подвір’ї, десь спалахує будинок, характерний свист чути неподалік на мерзлих городах. Слава Господу, наше приміщення бережуть ангели, також змайстровані щирими дитячими ручками. Новий рік за Києвом зустрічаємо Гімном у повному варіанті, «Розритою могилою» Кобзаря у виконанні взводного, піснями з усіх куточків країни – за імпровізованим столом зібралися посланці Слобожанщини, Півдня, Донбасу, Волині, Поділля, Галичини…

Співати­співаємо, але не тільки бійці, а й ми прислухаємося до повідомлень з «Неба» – найвищої розвідточки в окрузі, де чергують «Апостол» (18­літній юнак із Дрогобича, доброволець­відчайдуха) і «Херсон» (старший чоловік зі складною життєвою долею, але незмінним оптимізмом): заспокійливе «периметр візуально чистий» раптом змінюється тривожним «з­за терикона пішли траси». І знову – гуп, гуп, свист…

…Уранці чуємо вигук: «Ура! Військово­морські сили «Правого сектору» з’явилися на горизонті! Буде тепло…». Вибігаємо за ворота: справді, «есмінець» «Романтика» підвозить до воріт дрова. Розвантажує – й далі в «плавання» мерзлою дорогою: тепло чекають в інших «портах»…

Бійців­добровольців, давно помітили, тримає в постійному тонусі не лише вроджена відвага та патріотизм, а й тонке почуття гумору. Обстріл, нас просять сховатися в підвалі. Кваплять: «Швидше, швидше, не псуйте статистики. У нас тут журналістів іще не вбивали». Або сидимо біля приміщення зі «страшними правосєками» (за версією геббельс­ТБ). До нас прямує місцевий червонощокий (від під’їдання на кухні бійців) десятилітній хлопчик Данило. «Дивись, твій сніданок іде, – каже «Сатирові» журналіст із Нідерландів Філ, демонструючи «знання теми». «Е, – спокійно відмахується «Сатир», – він не підходить. Старий, кості не жуються…». Не оминули бійці й сюжету про рабів. «Я не відмовився б, – каже один, – у мене вдома велике господарство. Було б кому гній виносити, корів пасти…». «А мені вони до біса, – незворушно мовить його товариш. – Ще комуналку за них плати…».

Третій долучається до розмови: «Дзвонила дружина, має прийти гостя — родичка з Москви. Бідкається, чим її пригощати…». «Як чим?! Кров’ю немовлят! Що у вас російськомовних на Миколаївщині мало?». «Кров’ю не вийде. Гостя попередила, що тримає піст». «А, тоді хай подасть на стіл православну цнотливицю…» …

…Через кілька днів з уже рідних Пісків повертаємося додому. Дорогою відвідуємо ще кілька точок, де базуються наші підрозділи. Обабіч тягнуться соняшникові поля: насіння фермерам так і не вдалося зібрати – бойові дії не вписуються в польові роботи. Чи навпаки. Нині ці поля переважно заміновані, чорні соняхи – наче символ небезпеки, що причаїлася між понурими мерзлими бадилиннями. Передостанній пункт – утаємничений – не виходить на зв’язок, а туди конче потрібно доставити вантаж. Уже темно. Блукаємо, машина ризикує загрузнути в снігових заметах. Водій Анатолій нер­вує: «Як ми туди потрапимо?! Дороги нема. Телефон не відповідає.

А раптом по нас почнуть стріляти?! Це ж невідомо, хто їде. Ні, я вертаюсь назад…». Телефонуємо в Київ до чоловіка, який передав вантаж: «У нас стріляти не будуть?». «А біс його знає, – відповідає серйозно. – В принципі, не повинні…». «В принципі» водія не заспокоює: «Я нікуди не поїду! Ідіть пішки…». Збираємося йти вдвох із Клименком. На щастя, спрацював зв’язок: до нас їдуть самі…

Водій заспокоюється. Далі через Волноваху їдемо в напрямку Маріуполя. Знав би наш Анатолій, чим може обернутися «безпечніша» траса через Волноваху, напевно, вирішив би залишитися в лісі, де «в принципі, не повинні стріляти…».

…Нині в Пісках іще гарячіше, ніж у новорічну ніч. Танками майже знес­ли «Небо», ракета поцілила в приміщення, де ми так зворушливо вітали прийдешній рік, міни і «Гради» дощенту добили найдовшу в селищі вулицю Миру. «Ви не впізнаєте Піски…», – з болем сказали нам хлопці, на щастя, вцілілі після жахливого бою. Нам також нестерпно боляче. І дуже хочеться до них…

Автор: Людмила КОХАНЕЦЬ

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Прем’єр Бельгії: Деякі євродепутати поширювали роспропаганду за гроші Сьогодні, 29 березня

1 млн снарядів навесні, новий пакет зброї з Німеччини, переговори з урядом Польщі: новини дня Сьогодні, 29 березня

Прем’єр: Україна домовилася з ЄС про пріоритетний скринінг законодавства у сфері агрополітики Сьогодні, 29 березня

Рада Україна-НАТО зібралась у Брюсселі через останні удари РФ по інфраструктурі Сьогодні, 29 березня

Зеленський розповів про розмову зі спікером Палати представників США Джонсоном Сьогодні, 29 березня

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Вчора, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Вчора, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Вчора, 28 березня

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Вчора, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Вчора, 28 березня