Поки останній солдат...

На перший погляд Горностайпіль на Чернігівщині є звичайнісіньким українським селом. Насправді ж воно славетне своєю бойовою історією. На його теренах під час Другої світової війни розташовувався концтабір військовополонених. Спочатку там утримували наших, а згодом, після перемоги, і німецьких солдатів.
Під час визволення Києва село опинялося то в окупації німців, то під орудою червоноармійців, і так кілька разів. Особливо запеклі бої тривали за висоту на околиці села.

За інформацією, яку вдалося отримати пошуковцям Всеукраїнського громадського об’єднання «Союз «Народна Пам’ять» та Асоціації пошукових об’єднань «Обеліск» із архівів, бойових донесень і журналів бойових дій тих років, учасники вахти «Архіпелаг» дійшли вис­новку: Червона Армія намагалася захопити цю висоту півтора місяця. Тоді у кровопролитних боях загинуло багато людей. Припущення щодо значних втрат підтвердилися відразу, як почали розкопки.

Останки героїв були виявлені під час кінцевого етапу експедиції. Цей захід розпочався ще в липні 2014­го на північному підступі до Києва, де 1943 року тривали запек­лі бої за столицю України. Пошуковці мали складне завдання – знайти саме ту висоту, котру займали німецькі війська. І це їм удалося.

Протягом шести місяців пошукових робіт члени експедиції виявили останки вісімнадцяти радянських бійців і шістьох загиблих німців, у жетонах яких значилися повні дані. Особу одного червоноармійця вдалося ідентифікувати завдяки «жетону смерті» – вальцьованій гільзі. Ним виявився єфрейтор Леонід Сіткін.

Ще одного радянського офіцера допомогли перезахоронити жителі Білої Церкви. Дізнавшись, що в селі, де жили їхні бабуся з дідусем, працюють пошуковці, вони приїхали й показали могилу в закинутому городі. Доки були живими родичі, вони доглядали за могилою. Нині їх вже немає, й онуки землю збираються продати. І хто знає, яка доля очікувала б надалі місце поховання. На жаль, ані імені, ані прізвища загиблого бійця встановити не вдалося. Відомо лише, що це капітан. Його останки посічені осколками, як решето.

Несподіваною знахідкою стала медаль «За бойові заслуги». Її виявили на місці, де перед пошуковцями місцевість перелопатили «чорні археологи». Але дорогоцінна знахідка не далася в руки шахраям. І тепер власника нагороди встановлять за номером на зворотному боці медалі, послуговуючись архівними документами.

На поховання бійців зібралося майже все село. Голова сільради Марія Рудніченко схвильовано, зі сльозами на очах розпочала урочисту церемонію. На проводи загиблих у війні прийшли і найменші мешканці Горностайпіля. Вони читали вірші, присвячені героям Великої Вітчизняної війни, роздивлялися військові експонати, знайдені пошуковцями на околицях села чи навіть у власних городах селян. Тут і гільзи, і кулеметні стрічки, уламки зброї, казанки, патрони, каски. Цю експозицію, яка, до речі, привернула увагу й дорослих, організували пошуковці ВГО «Союз «Народна Пам’ять».

Попрощатися з героями приїхав і гість із Росії – член Тамбовської організації обласного комітету ветеранів війни і військової служби Микола Климов. Із розмови з цим літнім чоловіком з’ясувалося, що він земляк Героя Радянського Союзу Єгора Комбарова, похованого в Горностайпілі.

«Я приїхав із Тамбова за дорученням ветеранів та покликом серця. Наш земляк загинув 4 жовтня 1943 року в боях за визволення Києва. Він воював у танковій бригаді і на Брянському, і на Калінінському, і на Воронезькому фронтах. Родичів у нього не залишилося. Його ім’ям назвали школу в нашому селі, тепер встановлюємо меморіальну дошку на тому місці, де був його будинок», – розповів Микола Климов.

На запитання про те, як він оцінює події, що нині відбуваються на Сході України, голова організації ветеранів відповів: «Хочу побажати главам держав сісти за стіл переговорів і вирішити це питання так, щоб надалі не проливалася кров братніх народів. Повинен бути мир та спокій. Люди мають працювати й вчитися, а не воювати». Голос його тремтів. Сивий чоловік не зміг стримати сліз...

Сумні паралелі між Другою світовою війною і нинішньою ситуацією на Донбасі провів і голова ВГО «Союз «Народна Пам’ять» Ярослав Жилкін. «Ми сьогодні проводжаємо в останню путь вісімнадцять героїв, які загинули сімдесят один рік тому. Вони боролися за нашу з вами землю, дивлячись смерті в обличчя. Ці бійці виконали свій обов’язок. Наші діди й прадіди визволили нашу землю і дали нам незалежність, право на життя. Вони пліч­о­пліч билися зі спільним ворогом і перемогли його. Ми всі зобов’язані їм вічною пам’яттю. На жаль, не зберегли дідівських заповітів, і нині на нашій землі знову ллється кров. Матері отримують повідомлення про смерть своїх синів. Знову з’явилося поняття «безвісти зник­лий». Наші пошуковці працюють у зоні АТО, виявляють тіла тих хлопців, які пропали на полі бою. І це відбувається майже за сімдесят років після найкривавішої війни. Це має якнайшвидше закінчитися. В ім’я пам’яті тих, кого ми сьогодні проводжаємо в останню путь», – зазначив Ярослав Жилкін у своїй проникливій промові.

Священик відслужив панахиду за загиблими бійцями, освятив труни з їх останками. Селяни зі свічками в руках і сльозами на очах у тузі прощалися із загиблими. Вічна їм пам’ять!

Автор: Сергій ДУБРОВІН