Медіа. Гравець чи інструмент?

У Львові 13-14 листопада ІІ Медіафорум зібрав понад 500 журналістів. Тема форуму: «Війна. Політика. Корупція. Медіа: гравець чи інструмент?». На форум приїхали спікери з 7 країн світу: України, Данії, США, Польщі, Білорусі, Росії та Німеччини.
У конференц-залі спортивного комплексу «Арена-Львів» упродовж двох днів мали можливість виступати, дискутувати, просто спілкуватися за кавою журналісти: і визнані метри медіа, і молоді колеги, які сьогодні будують інформаційний простір, і студенти факультетів журналістики. А виступи деяких спікерів мали повчальний характер.

«Війна не є чорно­білою, вона має багато відтінків...»

Зокрема, медіатренер із США Шеррі Ріккарді розповіла, як поводитися журналістам під час війни. За її словами, дуже важко зберігати об’єктивність та залишатися беземоційним. Тому багато журналістів у своїх матеріалах часто намагаються виконати миротворчу функцію. На її думку, журналіст не має бути миротворцем: говорячи правду, він може допомогти людям розібратися у причинах конфлікту. «Правда – це перша жертва війни. І потрібно вміти дотримуватися золотої середини, щоб не почати звинувачувати одних і захищати других. Коли ми робимо свою роботу добре, люди все розуміють і не піддаються пропаганді. Відтак немає паніки й зневіри в ситуації». Шеррі Ріккарді наголосила: «Ми не змішуємо свої думки й новини на сторінках видання. Якщо журналіст хоче висловити свою думку, він може зробити це, але не на сторінках ЗМІ».

Однак ті українські журналісти, які вже побували на війні, мали іншу думку. Блогер Денис Казанський вважає, що, висвітлюючи теми, пов’язані з війною, можна оминати певні стандарти. Адже кожен текст – це своєрідна, але пропаганда. «Росіяни також звинувачують Україну в пропаганді. Так, звичайно, ми вболіваємо за своїх, і я намагаюся завжди у своїх матеріалах демонструвати свою суб'єктивну думку. Але де межа між пропагандою та оціночним судженням? Вона – у чесності. Тому ситуація в нас набагато краща, ніж у російських медіа», – пояснив він.
«Бляклі статті, написані згідно зі стандартами, нікому не цікаві. Якщо журналіст додає свою оцінку, надаючи кольору матеріалу, то в цьому нема нічого поганого. Можна писати свою думку щодо ситуації, для журналіста не має бути заборон. Важливим є контекст. Єдине застереження: не можна вигадувати, замовчувати факти і бути нечесним перед читачем», – підсумував Денис Казанський.

Журналістка Громадського телебачення Настя Станко, котра побувала в полоні сепаратистів, сказала: «Журналісти постійно хочуть усе узагальнити. Вони пишуть, що є жителі Донбасу, які в усьому вин­ні, а є герої – військові, які страждають і захищають країну. І чомусь ці військові переважно із Західної чи Центральної України. Хоча, коли ми були в полоні, нас охороняв луганський «Беркут». Тобто нас охороняли ті самі люди, котрі били студентів на Майдані». За словами журналістки, у часи війни не потрібно узагальнювати. Навпаки, потрібно вдаватися до максимальної індивідуалізації тексту: «Війна не є чорно­білою, вона має багато відтінків, і про неї треба говорити більш індивідуально. Треба говорити про кожну людину окремо, про кожну сім’ю. Чому вони на війні і що відчувають», – підкреслила Настя Станко.

Валерій Іванов, президент Академії української преси застеріг аудиторію від перспективи перетворення інформації на пропаганду. «На Донбасі рівень довіри до українських ЗМІ становить лише 5 відсотків. Ми втрачаємо це населення, але це наші люди, з якими ми маємо працювати. Завойовувати їхню довіру можемо тільки правдою. Вона зросте, якщо люди бачитимуть, що українські медіа адекватно відображають події на Донбасі, – каже Валерій Іванов. – Світове журналістське співтовариство вже виробило способи й прийоми роботи за воєнного стану. Цих стандартів 5–6, але їх потрібно дотримуватися, і тоді це буде журналістика, а не пропаганда. У ЗМІ немає функції показувати шлях до світлого завтра».

Українським ЗМІ необхідно тісно та системно працювати з міжнародними виданнями. За словами Девіда Гершенгорна з New York Times, важливо, щоб у Європі та США читачі дізнавалися правдиву інформацію про Україну, а не новини, котрі пройшли через машину пропаганди Росії. Він дав пораду: «Іноземні журналісти завжди шукають фіксерів (тутешніх жителів, що здатні орієнтуватися на місцевості, у традиціях, вести переговори з місцевими мешканцями. – Ред.). Українські журналісти можуть стати такими фіксерами, тісно спів­працювати з іноземними колегами та надавати їм важливу інформацію».

За незалежні медіа треба боротися

Зазвичай помітити недоліки й піддати їх критиці легше, ніж знайти вихід з тієї кризи, у полоні якої опинилася українська журналістика. Наталія Лігачова, шеф­редактор інтернет­видання та журналу «Телекритика», вважає, що за незалежні медіа треба боротися, і в цьому її підтримали чимало журналістів ІІ Медіафоруму.

«Після Майдану всі очікували якісної зміни в журналістиці, бо представники ЗМІ продемонстрували себе з дуже хорошого боку і багато з них нині героїчно висвітлюють події у зоні АТО. Сумно бачити, коли одні й ті самі журналісти, з одного боку, мужньо працюють у зоні військових дій; з другого – отримуючи редакційне завдання, із таким самим захватом беруть участь в олігархічних війнах.

Олігархи нині правлять бал в країні, і це дуже позначається на ЗМІ. На жаль, журналістська спільнота не в змозі протистояти. Це погана тенденція, але є способи з нею боротися.

По­перше, введення жорстких, швидких і ефективних реформ. Потрібно це зробити таким чином, щоб олігархи не змогли втручатися в редакційну політику своїх засобів масової інформації. Коли ми матимемо конкурентний бізнес, працюватиме правова система й нормальна економіка, тоді для олігархів ЗМІ або стануть бізнесом, або вони від них відмовляться, або продадуть.

По­друге, має бути перезавантажена Комісія з журналістської етики. Вона зобов'язана займатися порушенням стандартів і «джинсою»; розглядати не тільки скарги скривджених політиків, котрих показали в поганому світлі в тому чи іншому ток­шоу.

По­третє, суспільне мовлення – forever. Ми всі підтримуємо генерального директора Національної телекомпанії України Зураба Аласанію. Це те, що дуже потрібно нашій країні. Той рух, який спотерігається нині проти суспільного мовлення, як з боку чиновників, так і з боку обласних телекомпаній – сигнал для нашого повстання. Потрібна допомога всіх громадських рухів, Національної ради, «Стоп, цензура!», Ради Європи, західних дипломатів, котрі об'єднавшись у силах створити в країні якісне суспільне телебачення».

Журналісти мають гартувати політиків

«Журналіст у політиці – свій серед чужих?» – така тема панельної дискусії, на яку вийшли новообрані депутати Єгор Соболєв, Ганна Гопко, Мустафа Найєм, Сергій Лещенко та блогер Сергій Іванов. На форумі вони були зірками: з ними фотографувалися, долучалася навіть охорона. Модератор Андрій Куліков був поблажливо уважним у цій дискусії, бо депутати­журналісти помітно хвилювалися. Адже для них існує небезпека розчинитися в кулуарах Верховної Ради. І першим це відчув амбітний Мустафа Найєм. Тому він переконаний: коли потрапляєш до влади, потрібно зробити все, щоб не зникнути, інакше не треба було йти до парламенту. «Найбільше багатство журналіста – бути чесним, правильним і критикувати. Найбільша цінність політика – бути чесним, правильним і вчасно та дієво реагувати на критику», – сказав Мустафа Найєм.

З аудиторії запитали, чи зможуть вони, колишні журналісти, повернутися в професію з тим самим рівнем довіри, який мали. Найєм відповів: «Ми, нові політики, маємо бути в парламенті, але залишатися чужинцями. Колишнім журналістам, а тепер депутатам, довірятимуть, як і раніше. Віритимуть, бо вони не робитимуть того, що робили інші. Я не прошу довіряти нам, я прошу нас зрозуміти і повірити в нас».

Сергій Лещенко в можливість повернення з політики не сумнівається. «Усі вважають, що політика – це «квиток в один кінець». І або ти доїдеш до кінця, або тебе спалять у топці того самого потяга, яким ти їдеш. Це все стереотипи. Ти йдеш у політику, щоб захищати інтереси. Олігархи нині набагато потужніші, і завдання нових депутатів – придумати, як зменшити їхній вплив», – запевнив Сергій Лещенко.

Ганна Гопко вважає, що до політиків у суспільстві існує упереджене ставлення: «Ти ще не став депутатом, а вже отримуєш негативні коментарі. Відповідальність за країну мають нести всі. Не треба «тролити» новообраних депутатів, варто допомогти їм. Журналісти мають допомагати, пишучи професійніші тексти, проводячи розслідування. Ми маємо стати сильною єдиною політичною нацією».

Чотирьом майбутнім політикам відповів блогер Сергій Іванов. Він як професіонал своєї справи заявив, що завдання журналіста – писати про все, а не допомагати політикам: «Журналісти нічого не винні політикам! Журналісти мають гартувати політиків!».

ІІ Медіафорум у Львові, що привернув увагу актуальними темами, дав можливість медійникам відверто поговорити, обмінятися думками й чесно оцінити, яку користь соціуму приносить їхня робота. Бути очима й вухами громадянського суспільства недостатньо. Треба шукати й показувати тих людей, котрі витягують суспільство за вуха з болота і відкривають очі на світло, де совість – це та чеснота, яка визначає найвищу людську домінанту.

Автор: Лариса МАРЧУК