Мандри закапелками пам'яті

Коли 9 жовтня визначилося, що нобеліантом-2014 у царині художньої літератури став Патрік Модіано (Patrick Modiano), одразу підспудно зринуло закономірне й, можливо, у чомусь провокативне запитання: а якою мірою постать цього письменника є відомою, значущою, визнаною у пан’європейському та світовому вимірі? Відповісти на нього спробуємо предметно – мовою фактів.

Київський часопис «Всесвіт», представляючи в другому числі 1989 року Патріка Модіано, який народився 30 липня 1945 року в Булонь­Біянкурі (одне з паризьких передмість), підкреслив, що це один з найпопулярніших сучасних французьких прозаїків і володар найпрестижніших французьких національних премій. Свою першу книжку – «З найвіддаленішого забуття» («Du plus loin de l'oubli», 1966) Патрік Модіано написав у 21 рік. За роман «Площа Зірки» («La Place de l’Йtoile», 1968), створений письменником у 23 роки, він відзначений двома літературними нагородами – премією імені Роже Нім'є та премією Фенеона. У 30 років Патрік Модіано вже був автором 5 романів і кіносценарію «Лакомб Люсьєн» («Lacombe Lucien», 1974), за яким кінорежисер і продюсер Луї Маль на знімальних майданчиках голлівудської кінокомпанії «20th Century Fox» поставив однойменний фільм. За роман «Бульварне кільце» («Les Boulevards de ceinture», 1972) він отримав Велику премію Французької академії, а за роман «Вулиця темних крамниць» («Rue des boutiques obscures», 1978) відзначений Гонкурівською премією. За його книжками «Сумна вілла» («Villa triste», 1975), «Такі славні хлопці» («De si bravesḉons», 1982), «Неділі в серпні» («Dimanches d'aoǔt», 1986), «У добру путь» («Bon voyage», 2003) поставлено художні фільми. 1984 року він отримав літературну премію князя Монакського за літературний доробок, 2000 року відзначений Ґран­прі з літератури імені Поля Морана, а 2010­го – премією Чіно дель Дука розміром у 300 тисяч євро, яка присуджується за гуманістичну спрямованість творчості і якою нагороджувалися Алехо Карпентьєр, Хорхе Луїс Борхес, Жоржі Амаду, Вацлав Гавел, Маріо Варгас Льйоса, Мілан Кундера.

Наразі Патрік Мадіано – автор 26 прозових книжок. Оглядаючи його численні романи, неначе само собою виникає запитання: а чим вони, власне, вирізняються серед прозових текстів його сучасників? Кажучи по­літературознавчому, що становить їхні атрибутивні ознаки?

У романах Модіано доволі докладно прописано географічний контекст, у якому живуть його персонажі й складаються події. Таким геоконтекстом зазвичай виступає міське середовище. Письменник змальовує місця й міста, котрі він добре знає та відчуває, – Ніццу, Ансі/Аннесі (це місто на сході Франції називають по­різному, послуговуючись однією з цих форм), Женеву, Лондон і, звісно, Париж. Персонажі Модіано блукають численними вуличками, авеню, проспектами, бульварами, спілкуються в кав’ярнях, барах і ресторанах, мешкають у готелях і на віллах, заходять у кінотеатри, мандрують різними станціями метро. Й усі ці урбаністичні картинки супроводжуються власними топонімічними назвами й описом топонімічних особливостей. Письменнику важливо, щоб можна було внутрішнім зором уявити, побачити, «пережити» ті місця, що їх він деталізовано відтворює у своїх творах.

Місія основного геоконтексту в романах Патріка Модіано належить, безперечно, Парижу з його міськими й приміськими зонами. Париж – це реальний і фізично відчутний міфополіс у всій його творчості. Долі персонажів Модіано майже завжди знаково переплітаються з міфореальністю Парижа. Романні постаті або проводять своє життя в мегаполісній стихії Парижа, або мріють вирватися зі свого провінційного закутку з надією знайти в Парижі свою долю, або сподіваються втекти з цього столичного міста, яке завдало їм особистісно­психологічних травм. Париж у Модіано незмінно зображується у психологізованих тонах і барвах. Це – поліс­фатум, котрий притягує, манить, відштовхує. Париж не приносить його персонажам того, що невибагливо й дещо тривіально зашифровано у вислові «людське щастя», проте в цьому місті дійові особи переживають найглибші й найсокровенніші емоції та почуття, які надовго залишаються, прописуються в їхній свідомості.

Хоча в романістиці Патріка Модіано дбайливо прописано конкретику міських пейзажів і подієві порухи персонажів, це зовсім не означає, що в його текстах усе прояснюється до кінця. Більше того, спостерігається примітна закономірність: чим докладніше конкретизується геоландшафт і речовий простір його романних текстів, тим непроясненішими стають їхні фабульні лінії і психологічні колізії. У романі «Неділі в серпні» так і не з’ясовується, що все­таки сталося з коханою персонажа­оповідача – Сільвією, яку разом із діамантом «Південний хрест» викрадають у автівці двоє шахраїв і подальша можлива доля якої окреслюється лише у вигляді обережних припущень. У романі «Незнайомки» («Des inconnues», 1999), що складається з трьох монологів­частин, одна з нараторок, викладаючи історію свого близького знайомства з напівзагадковим мужчиною на ім’я Гі Венсан, наприкінці розповіді повідомляє про його так само напівзагадкову смерть. Чим займався цей самий Гі та як він помер (чи радше загинув), у монолозі не з’ясовується, бо це письменникові не так і важливо, позаяк уся сутність кожного з монологів (а вони суто жіночі) – у викладанні жіночих історій, об’єднаних непроясненістю, недомовленістю, врешті незавершеністю фабульних ситуацій.

Персонажі Патріка Модіано, неначе загіпнотизовані чи закодовані, переймаються, власне, однією­єдиною наскрізною проблемою – з’ясуванням того, що з ними чи з близькими їм людьми відбувалося раніше – у віддаленому й не дуже минулому. Інакше кажучи, головні герої його романів обстежують, обсервують свою особисту історію чи передісторію. Вони неквапливо й флегматично, але разом з тим несхибно крок за кроком відновлюють послідовність реальних чи ймовірних подій, кревно пов’язаних із сюжетами їхньої долі. Персонажі Модіано згадують слайди свого дитинства, як це відбувається в романі «Пом'якшення вироку» («Remise de peine», 1988), розслідують обставини власного життя, котре вони втратили, як у «Вулиці темних крамниць», дошукуються до реальної історії своєї втраченої матері, як у романі «Маленька Перлина» («La Petite Bijou», 2001). Вони відшукують знаки й залишкові сліди життя своїх рідних, мандрують закапелками своєї пам’яті, відкривають і коментують окремі перипетії своєї життєвої історії. Вони занурені в глибинні файли людського існування – і постійно стикаються з неможливістю до кінця «прочитати», «простудіювати» ці файли, оскільки завжди є те, що зникає, щезає, вислизає з поля уваги, розчиняється у безнадійно швидкоплинному життєвому потоці.

Не можна не виокремити іще одну атрибутивну рису­якість романістики Патріка Модіано. Це його незмінне внутрішнє несприйняття нацизму як способу мислення й стилю життєповедінки. Цим несприйняттям озвучені його перші романи – «Площа Зірки», «Нічна варта» («La Ronde de nuit», 1969), «Бульварне кільце», воно пробивається­проривається й у таких пізніших текстах, як «Сімейна хроніка» («Livret de famille», 1977) і «Пом'якшення вироку». В останньому вустами одного з персонажів дається недвозначно різка й категорична оцінка тим фігурантам цього роману, хто «від великих афер на чорному ринку» дійшов «до спів­праці з німецькою поліцією». У цьому контексті стають цілком зрозумілими смислові відтінки формулювання Нобелівського комітету, згідно з яким головний літературний приз року дістався Патріку Модіано: «За мистецтво пам'яті, завдяки якому він виявив найнезбагненніші людські долі й розкрив життєвий світ людини часів окупації».

Автор: Ярослав ГОЛОБОРОДЬКО