передплата Українською | In English

№21, листопад 2014

«Європейський рік» української історії. Нова сторінка

Поділитися:

Історичні події невідворотні. Нині цей вислів уже став для українців символічним. Адже фраза, сказана Президентом України Петром Порошенком після підписання Угоди про асоціацію Україна–ЄС 27 червня 2014 року, і справді охарактеризувала цілу епоху в житті нашої держави. І нехай ця епоха триває тільки рік, її історичне значення для України важко переоцінити – і як для держави, і як для єдиного народу.

Рівно рік тому українці вперше зважилися заявити про свої ідеали й цінності, відстоюючи власне європейське майбутнє. Рівно рік минув відтоді, як громадянське суспільство нагадало владі про свої права, розвіявши міф щодо власної незрілості й апатичності. Рівно рік Україна переживає період трансформацій і змін, відстоює свою державність, намагається зберегти незалежність і територіальну цілісність.

Чому ми вирішили боротися за споконвічні цінності нашого народу тільки в листопаді 2013­го? Чому не раніше?

Мабуть, тому, що саме тоді нас намагалися позбавити єдиної можливості жити краще, повернути своє історичне місце серед європейських держав, довести існування суспільної свідомості й відповідності ідеалам зрілої демократичної нації. Мабуть тому, що досі ми просто грали в демократію, вигадуючи фальшиву реальність. Ми намагалися вибудувати майбутнє, а над нами тяжів фантом минулої епохи, котрий позбавляв усі наші сподівання раціональності, а їх «утілення» з боку влади – реалістичності.

Угода про асоціацію стала символом оновлення. Чи скоріше приводом для нього. Тепер модерна українська історія, мабуть, може бути поділена на періоди «до» і «після» асоціації. І хоча ера «після» для нашої держави щойно розпочалася, вона вже ввібрала трансформацію цінностей, реформування політичної системи, становлення громадянського суспільства та… воєнні дії. За мірками державницького розвитку цього аж надто замало. Й водночас –забагато для такого короткого проміжку часу й для такої молодої держави. Однак українці намагаються зламати стереотипи.

Свого часу називаючи Україну «розірваною цивілізацією», американський політолог Семюель Хантінгтон пророкував її народу й політичній еліті довічне змагання за цінності, повсякчасне розмежування її території по лінії «Схід – Захід» і, отже, розкроювання нації, представники котрої завше репрезентуватимуть пострадянські ідеали «слов’янського світу» на чолі з Росією чи, навпаки, демократичні тенденції європейських держав. Проте, апелюючи до мовно­культурного чинника й історичного минулого нашої країни, дослідник не надав значення циклічності історії й навіть не уявляв, що українці здатні до вироблення власної національної свідомості. Потужна хвиля патріотизму й відданості національним ідеалам насправді здатна зламати історичну інерцію, котра повсякчас гальмувала процеси єднання української нації, штовхаючи її назад у минуле – до радянської безликості народу, безправності особистості, безвольності духу. Тривалий час перебуваючи в складі «котла народів» – Російської імперії, а потім будуючи «розвинений соціалізм» у СРСР, українці поволі втрачали жагу до свободи, до притаманного їм індивідуалізму, до поціновування особистості як найвищого суспільного ідеалу. І коли після краху «радянської імперії» зрештою отримали можливість для відновлення й розвитку своїх історичних цінностей, стикнулися з політичним несприйняттям нового тренду. «Оновлена» завдяки здобуттю Україною незалежності пострадянська еліта змогла доволі вдало натиснути на потрібні соціально­культурні «больові точки» громадськості, штучно розділивши її та, як наслідок, діставши змогу з легкістю маніпулювати суспільними настроями. Роздроб­леним суспільством значно легше управляти. Значно легше здобути потрібний електорат. Значно легше утримувати владу. Однак ці технології не здатні створити потужної держави: вона втрачає вагу і вплив у світі, перетворюючись на політичну примару, приречену послуговуватися статусом «актора другого плану» на міжнародній арені.

Такі тенденції знищують державну ідентичність. Вона не визнається ззовні, адже провідні гравці світової політичної сцени не мають змоги розпізнати національні ідентитети у вирі різноспрямованої політичної риторики. Вона не може бути сформована зсередини, бо основний провідник ідентичності держави – її громадянське суспільство – позбавляється стимулу відбудовувати національні традиції й відновлювати втрачену історичну пам’ять. Аморфне інертне суспільство й відсутність чітко визначеного зовнішнього вектора розвитку держави de facto прирікають її на роль «мішені», відсуваючи на позиції об’єкта для зовнішніх маніпуляцій.

І Україна справді дуже довго посідала таку позицію. Історичне значення українства в розвитку європейської цивілізації та становленні державності, звісно, може по­різному оцінюватися в політико­культурному розрізі. Вважаючи в XI–XII століттях європейців варварами, українці доволі швидко самі перетворилися на «народність» Російської імперії, еліта котрої не могла на рівних відстоювати інте­реси своєї Батьківщини в межах «європоцентричного світу». Московський царат перетворив Україну на «розмінну монету», поступаючись її територіями під час збройних конфліктів із європейськими монархами, а потім силою повертаючи їх знов. Нищилося все: мова, обряди, звичаї, народна пам’ять. Нищилося прагнення до самостійності й цинічно відкидалася будь­яка можливість національного розвитку. Ця політика не зазнала змін за часів СРСР і, на жаль, продовжує реалізовуватися в рамках модерних стратегій Кремля.

На перший погляд, могло б здатися дивним, що Російська Федерація не припиняє втручатися у внут­рішні справи незалежної України, передовсім керуючись саме культурним чинником. Але намагання пояснити воєнну агресію РФ на Сході України виключно геополітичними мотивами завжди видаватимуться не повними, бо не розкривають сутності ключового завдання Моск­ви, котра прагне будь­якою ціною втримати Україну в зоні своїх пріоритетних інтересів. А ціна ця для Росії справді висока. І суть не тільки в санкціях Заходу й реакції світової спільноти. Суть – у життєздатності самої РФ. Жодна держава не здатна розвиватися, утримувати потрібні важелі впливу на міжнародній арені й контролювати суспільні процеси, не спираючись на потужну історичну платформу. Історична пам’ять, що акумулюється джерелом культурних і державницьких засад будь­якої країни, є запорукою її стабільності й подальшого розвитку. Росіяни чітко усвідомлюють: витоки їхньої державності сягають часів Київської Русі, а історичним, політичним і культурним центром російського поступу первинно був саме Київ. І якщо в історичній ретроспективі, не маючи належної потужності та впливу, Московія заявляла про «римське коріння» своєї державності, то одного разу отримавши владу над Києвом, вона вже ніколи не полишить цієї ідеї – ідеї свого виживання. Ключова мета – повернутися до своїх витоків. Держава без історії рано чи пізно припиняє існування.

– Великому государю с королем Стефаном бытии в братстве непригоже, потому как его государство начато от Августа, кесаря Римского, и от Пруса, Августова брата, а что Семиградского государства нигде есма не слыхали, – заявив російський цар Іван IV Грозний, іще 1578 року відмовившись приймати посольство польського короля Стефана Баторія, за походженням – князя Семиграддя в Трансильванії.

Цьогоріч подібною риторикою послуговувався російський президент Володимир Путін, намагаючись довести нелегітимність новообраної української влади, її некомпетентність та, як наслідок, нездатність керувати незалежною державою. Хоча завуальоване несприйняття Кремлем факту існування України як суб’єкта світової політики ніколи не було новиною для українців. Шкода тільки, що інші держави зрозуміли справжню суть цього підходу занадто пізно.

Російське вторгнення в Україну стало своєрідним відображенням політико­соціологічного закону рефлексивної модернізації, що фіксує розмивання раніше чітко визначених антропологічних антиподів – війни і миру, громадянського суспільства та військових, друга й ворога, армії та міліції. Тобто це означає, що «постнаціональна війна» втратила передбачуваність. Класичні війни Першої модерніті спиралися на монополію держави щодо застосування засобів насилля, проте нині війна стала безмежною. Це відбулося через, по­перше, «демонополізацію та приватизацію» терористами й бойовиками організованого насилля й, по­друге, глобалізацію масштабу загроз і «надуману» чутливість проблеми прав людини. Намагаючись переконати світову спільноту в необхідності «просування свободи» на території України, РФ фактично виправдовує застосовувані нею нові різновиди агресивної війни.

Але водночас усі вони стали відображенням єдиної зовнішньої загрози – ворожого суб’єкта, котрий здатен підірвати міць держави й, що найголовніше, фізично знищити українське суспільство. Унаслідок дій РФ вітчизняний соціум, котрий, звичайно ж, можна було вважати монолітним лише теоретично, опинився під загрозою винищення – до речі, єдиною для Сходу й Заходу держави.

Україна ніколи не могла називатися «державою­нацією». Точніше, за роки незалежності її суспільство не могло вибудувати навіть каркас національної спільноти. Та сьогодні воно дістало шанс. Зовнішня загроза спрямовує ідеї й дії населення в одне русло, в русло ідентичності. Вона дає змогу суспільству налагодити діалог із державою, котра повинна виступити захисником та провідником його інтересів на міжнародній арені. Культурні й ідеологічні супе­речності відходять на другий план, що забезпечує формування соцієтальної ідентичності нового типу – так званої державної ідентичності. І новий цикл української історії має розпочатися з її ствердження, без пріоритезації етнічного й мовного чинників. Відстоювання єдиних громадянських ідеалів дасть змогу українському суспільству змінитися, звернути з пророкованого шляху «розірваної цивілізації».

Протягом останнього року українці не раз заявляли про таке бажання. Вони на практиці застосували споконвіку притаманні їм принципи демократизму й волюнтаризму, визначивши своє майбутнє. Інше питання – від кого залежить подальший розвиток цілої нації й чому вона змушена доводити своє право на повноцінне демократичне існування. Відповідь на нього, з одного боку, може критися в пострадянській спадщині політичної сфери життєдіяльності нашої держави, а з другого – в установленому на Європейському континенті status quo. В сучасному світі доволі важко зруйнувати наявну геополітичну розстановку сил, нехай вона й потребує реформування. Адже будь­яка трансформація впливів тягне за собою перегрупування регіональних об’єднань і, як наслідок, перебудову глобальних коаліцій. Тому європейці не надто охоче погоджуються з думкою про вихід України із «сірої зони» розмежування Росії і Західного світу – фактично про набуття нею статусу повноцінного політичного гравця. Однак, продовжуючи ігнорувати такі тенденції, вони можуть із легкістю поставити під загрозу демократичність власних суспільств, котрі вже давно звикли відкрито виголошувати свої позиції. Бо нині українці також намагаються реалізувати цю можливість.

Вітчизняне суспільство об’єдна­лося заради того, щоб оновити країну, відновити її єдність і визначити зовнішні пріоритети. Інша річ – чи відповість влада на заклики соціуму, чи зрозуміє його до кінця. Адже суспільні перетворення аж ніяк не еквівалентні політичним зрушенням. І, як виявилося, не гарантують цілковитого оновлення владних еліт. Ці процеси потребують значно тривалішого періоду. Та навіть за такої умови вони мають бути обопільними: влада повинна вступати в діалог, розпочатий громадськістю. Інакше… Краще про це не думати.

Автор: Юлія ЦИРФА

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата