передплата Українською | In English

№21, листопад 2014

Осінні яблука від Івана ДРАЧАОсінні яблука від Івана ДРАЧА

Поділитися:

Їдемо з ліриком і співаком Віктором Женченком до Героя України, народного депутата Верховної Ради України трьох скликань, відомого поета Івана Драча. Ось і прикиївська Конча-Озерна, де прихистилася його оселя (одна з найскромніших у царстві новочасних помпезних маєтків). Уздовж дротяної огорожі, на щастя, з внутрішнього боку, мчить величезний, запінений від люті пес. Знаю його кличку, тим-то якомога лагідніше звертаюся до чотирилапого охоронця: «Рексе, ми з добром». Вівчарка озивається ще гучнішим гавканням, а господар, широко всміхаючись, несподівано відчиняє хвіртку і… За мить заспокоює: «Не бійтеся, заходьте. Тепер ви вже свої». Справді, лютий собака враз угамовується. Не лащиться, ні, це – не для його породи, а шляхетно супроводжує нас, як давніх знайомих, до альтанки. Її затишний простір, прикрашений у японському стилі, повноправно обжили кілька стільців і невеликий приязний стіл, на якому височіє таріль із червонобокими яблуками. Залишаємо речі й з дозволу господаря йдемо до збудованої на його прохання каплички. Ставимо свічки, мовчки вшановуємо пам'ять трагічно загиблого Максима – назавжди молодого, талановитого, з великими сірими очима сина Івана Драча – й, притихлі, повертаємося до альтанки, де порядкує поет: крає хліб і сало, лаштує маленькі чарочки, зрештою, попередивши, що «ніж гострющий», просить порізати солоні огірки… Рекс, набігавшись обійстям, вмощується біля низенького порога – чи то слухає, чи то оберігає – стереже – нашу розмову.

«Дивовижний стан душі…»

– Поезія для вас, Іване Федоровичу, – це…

– Це дивовижний стан душі, з якого я не виходжу протягом усього життя.

– Незабаром побачить світ ваш омріяний десятитомник… Чи приходять до вас вірші для додаткового – одинадцятого тому?

– Зараз усе – з одинадцятого тому.

– Чому ви написали книжку саме про Андрія Малишка?

– Любив і люблю цього «монгола» української літератури.

Тут необхідне невелике пояснення. Незабутній Андрій Малишко мав русяве волосся, високе чоло й вузькі, розкосі очі – генетичний спадок давніх часів, коли в українських степах володарювали татаро­монгольські вершники. Поет любив розповідати про них неймовірні історії, захоплювався легендарними дикими огирами, возвеличував гайдамаччину й завжди підтримував у поезії, зокрема й у молодого Івана Драча, творче, бунтливе, стихійне начало. Саме про «східні зіниці» згадав поет у вірші про те, «Як ховали два Майбороди Малишка, // Як землі закривалася чорна книжка».

– Чи братимете участь у позачерговому з’їзді Національної спілки письменників України? Якщо так, то що вам хотілося б сказати про її сьогодення?

– Спілка письменників мусить бути центром духовного життя України.

– Яке визначення ви дали б такому багатогранному поняттю, як національна ідея?

– З нею треба жити, тобто належати українській духовності.

– Як співвідносяться сьогодні європейські справді цивілізовані цінності та суто українське начало?

– Усе це спільне та невіддільне одне від одного.

– Від чого найбільше болить серце, коли ви окидаєте внутрішнім зором пошматовану карту нинішньої духовності? Що ви, якби могли, змінили б на цій карті негайно, а що заклали б у свою стратегію розвит­ку української культури? Який усе ж таки її магістральний шлях?

– Серце болить від безсилля з’єднати роз’єднуване. Олександра Білаша й Сергія Прокоф’єва.

 

Яка вона, криниця для спраглих?

– Чи може саме духовність стати одним із найнадійніших мостів між державою та суспільством?

– Держава мусить служити су­спільству, а не навпаки.

– Ви стежите за непростими релігійними процесами в Україні?

– Одна з наших бід – релігійний розбрат. Бог – з нами.

– Нині не існує так званої обов’язкової ідеології. Кожен сповідує те, що хоче. Які можливі тут тенденції в найближчому майбутньому?

– Хто проти України як основної сутності нашого буття, той не має майбутнього.

– Інтелігенція завжди претендувала на роль речника, духовного пастуха нації. Яку головну роль вона спроможна виконати сьогодні?

– Треба активніше входити в народ.

– Яка ваша найбільша помилка як першого голови Народного Руху України?

– Якби не Рух, то не було б нашої незалежності. Сьогодні я твердо знаю: треба було на її початку не віддавати владу й робити те, що було потрібно.

– Що для вас означає відчуття внутрішньої свободи?

– Коли я невільний, я не живу.

– З таким відчуттям ви давним­давно поїхали до Львова і…

– Забрав з того міста Марійку, поєднав з нею долю. Мені було двадцять сім років, львів’янці – сімнадцять. Пожаліла старого парубка, вийшла заміж. Розумніша за мене. І, звичайно, хитріша. А я так собі. Найголовніше – дозволяє мені жити на волі.

– Ви як творча особистість – відкрита чи закрита система?

– У ній усе є – і перше, і друге.

– Чи любите ви сьогодні театр і кіно, як любили їх у молодості?

– Я кіношник і театрал – зав­жди.

– Яка вода ХХІ століття в «Криниці для спраглих»? Чи відбивається в ній нинішнє українське небо?

– На жаль, «Криниця для спраг­лих» вічна.

Знов­таки напрошується короткий відступ. Кіноповість «Криниця для спраглих», за якою режисер і оператор знаменитої стрічки «Тіні забутих предків» Юрій Іллєнко 1965 року створив однойменний фільм, спочатку «поклали на полицю», а згодом заборонили на довгі десятиліття. Кіноповість – наскрізь метафорична історія невмирущості народного духу – завершується двома поетичними рядками: «Вона вічна, ця криниця – безодня, // Тече вода та й ізо дна холодна». А чому «на жаль»? Про це знає лише сам поет. А втім, українська духовна спрага таки вічна – її ще ніколи не вдавалося вгамувати.

 

Хай світяться маленькі сонця!

– Які ваші улюблені квіти?

– Матіола. Люблю також осінні пізньоцвіти, які ще називають морозом, морозцем чи зимовиком. До речі, колір наших знамен – колір осінньої квітки: синє й жовте. Отож ми осінні, ми – пізняки. І хоч наш корінь – у трипільській культурі, але судять у світі не за ним, не за кроною, а за верховіттям.

– Що там у вашому гороскопі написали зорі?

– Безвольне підборіддя. Ніс – картоплиною. Губи – від вуха до вуха, негритянські. Чоло більше, ніж у всієї української літератури. Знак – Терези. Щур.

Після цього іронічного самопортрета Іван Драч розгортає звичайнісінький синій зошит і читає нові вірші. Запам’ятовую лише окремі рядки, зокрема й такі: «… І теплим димом в серце повіва, // Тож замерзати все­таки не слід», «Пишу душею…». «Щодня?» – несамохіть запитую. «Заходжу до альтанки й щось нотую. Звичайно, не щодня. Спочатку – без жодних виправлень. А потім перечитую… Оце на одній презентації наївся такої схоластичної трухи, що довго не міг отямитися. Навіть у цій альтанці. Замовляв майстрам японську – не вийшла, то зробили гуцульську. А я вже прикрасив її японськими аксесуарами. Люблю ту далеку острівну країну… Інколи так хочеться помилуватися квітом сакури». Господар припрошує пригощатися червонобокими яблуками. Рекс доброзичливо проводить нас до тареля. Беремо по одному яблуку із собою – хай світяться маленькими сонцями в холодному листопадовому Києві.

Автор: Микола СЛАВИНСЬКИЙ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад