Осінні яблука від Івана ДРАЧА

Їдемо з ліриком і співаком Віктором Женченком до Героя України, народного депутата Верховної Ради України трьох скликань, відомого поета Івана Драча. Ось і прикиївська Конча-Озерна, де прихистилася його оселя (одна з найскромніших у царстві новочасних помпезних маєтків). Уздовж дротяної огорожі, на щастя, з внутрішнього боку, мчить величезний, запінений від люті пес. Знаю його кличку, тим-то якомога лагідніше звертаюся до чотирилапого охоронця: «Рексе, ми з добром». Вівчарка озивається ще гучнішим гавканням, а господар, широко всміхаючись, несподівано відчиняє хвіртку і… За мить заспокоює: «Не бійтеся, заходьте. Тепер ви вже свої». Справді, лютий собака враз угамовується. Не лащиться, ні, це – не для його породи, а шляхетно супроводжує нас, як давніх знайомих, до альтанки. Її затишний простір, прикрашений у японському стилі, повноправно обжили кілька стільців і невеликий приязний стіл, на якому височіє таріль із червонобокими яблуками. Залишаємо речі й з дозволу господаря йдемо до збудованої на його прохання каплички. Ставимо свічки, мовчки вшановуємо пам'ять трагічно загиблого Максима – назавжди молодого, талановитого, з великими сірими очима сина Івана Драча – й, притихлі, повертаємося до альтанки, де порядкує поет: крає хліб і сало, лаштує маленькі чарочки, зрештою, попередивши, що «ніж гострющий», просить порізати солоні огірки… Рекс, набігавшись обійстям, вмощується біля низенького порога – чи то слухає, чи то оберігає – стереже – нашу розмову.

«Дивовижний стан душі…»

– Поезія для вас, Іване Федоровичу, – це…

– Це дивовижний стан душі, з якого я не виходжу протягом усього життя.

– Зараз усе – з одинадцятого тому.

– Любив і люблю цього «монгола» української літератури.

Тут необхідне невелике пояснення. Незабутній Андрій Малишко мав русяве волосся, високе чоло й вузькі, розкосі очі – генетичний спадок давніх часів, коли в українських степах володарювали татаро­монгольські вершники. Поет любив розповідати про них неймовірні історії, захоплювався легендарними дикими огирами, возвеличував гайдамаччину й завжди підтримував у поезії, зокрема й у молодого Івана Драча, творче, бунтливе, стихійне начало. Саме про «східні зіниці» згадав поет у вірші про те, «Як ховали два Майбороди Малишка, // Як землі закривалася чорна книжка».

– Спілка письменників мусить бути центром духовного життя України.

– З нею треба жити, тобто належати українській духовності.

– Усе це спільне та невіддільне одне від одного.

– Серце болить від безсилля з’єднати роз’єднуване. Олександра Білаша й Сергія Прокоф’єва.

Яка вона, криниця для спраглих?

– Чи може саме духовність стати одним із найнадійніших мостів між державою та суспільством?

– Держава мусить служити су­спільству, а не навпаки.

– Одна з наших бід – релігійний розбрат. Бог – з нами.

– Хто проти України як основної сутності нашого буття, той не має майбутнього.

– Треба активніше входити в народ.

– Якби не Рух, то не було б нашої незалежності. Сьогодні я твердо знаю: треба було на її початку не віддавати владу й робити те, що було потрібно.

– Коли я невільний, я не живу.

– Забрав з того міста Марійку, поєднав з нею долю. Мені було двадцять сім років, львів’янці – сімнадцять. Пожаліла старого парубка, вийшла заміж. Розумніша за мене. І, звичайно, хитріша. А я так собі. Найголовніше – дозволяє мені жити на волі.

– У ній усе є – і перше, і друге.

– Я кіношник і театрал – зав­жди.

– На жаль, «Криниця для спраг­лих» вічна.

Знов­таки напрошується короткий відступ. Кіноповість «Криниця для спраглих», за якою режисер і оператор знаменитої стрічки «Тіні забутих предків» Юрій Іллєнко 1965 року створив однойменний фільм, спочатку «поклали на полицю», а згодом заборонили на довгі десятиліття. Кіноповість – наскрізь метафорична історія невмирущості народного духу – завершується двома поетичними рядками: «Вона вічна, ця криниця – безодня, // Тече вода та й ізо дна холодна». А чому «на жаль»? Про це знає лише сам поет. А втім, українська духовна спрага таки вічна – її ще ніколи не вдавалося вгамувати.

Хай світяться маленькі сонця!

– Які ваші улюблені квіти?

– Матіола. Люблю також осінні пізньоцвіти, які ще називають морозом, морозцем чи зимовиком. До речі, колір наших знамен – колір осінньої квітки: синє й жовте. Отож ми осінні, ми – пізняки. І хоч наш корінь – у трипільській культурі, але судять у світі не за ним, не за кроною, а за верховіттям.

– Безвольне підборіддя. Ніс – картоплиною. Губи – від вуха до вуха, негритянські. Чоло більше, ніж у всієї української літератури. Знак – Терези. Щур.

Автор: Микола СЛАВИНСЬКИЙ