передплата Українською | In English

№17, вересень 2014

Великий бібліофіл

Поділитися:

Молитися навчила мати

Хата Шевченків стояла на краю Кирилівки. Біленька мазанка ясними вікнами дивилася на квітник старшої Тарасової сестри Катерини та ворота, біля яких височіла стара верба з темним сухим верховіттям. Одна стежка вела до сільської вулиці, а друга – через леваду на долину, де неспинно дзюркотів струмочок. Тарас пив із нього й частенько чистою­пречистою водою бризкав на кучеряву Оксанку. Дівчинка то втікала, то швидко поверталася, й вони разом сміялися до лагідного літнього сонця. Коли тендітну сусідку кликала мати, хлопчик розгортав саморобний зшиток і перечитував віршовану колядку «Три царіє со дари», яку вже знав напам’ять. Розповідалося в ній про трьох царів, які, за легендою, прийшли вітати новонародженого Христа. Були в тій мініатюрі, складеній київськими бурсаками, такі слова: «Звізда гряде чудно //З восток на полудне.//Над вертепом сіяє //Христа Царя являє». Не знав тоді тринадцятирічний Тарас, що до новонародженого Ісуса прийшли не царі, а волхви й принес­ли золото – символ чеснот, ладан – символ молитви та миро як символ страждання.

Біблію бачив іще маленьким на столі діда Івана, гортав родинну (всі Шевченки були письменні), вивчив від першого й до останнього речення часослов та Псалтир, який читав замість п’яного дяка «по усопших крепостных душах» (так через роки й роки сповідався в автобіографії). Молитися навчила мати, а батько любив переповідати різноманітні апокрифи та житія святих за версіями Дмитра Туптала (Димитрія Ростовського). Лунали в хаті майбутнього поета також четьї мінеї – перекази й повчання, подані в збірниках відповідно до певних церковних дат.

Біблійні мотиви, убрази та сюжети супроводжували Тараса Шевченка впродовж усього життя. Святе Письмо стало джерелом епіграфів до поем «Тризна», «Сон», «Великий льох», «Кавказ», «І мертвим, і живим...», «Осика» й «Неофіти». Ідеї Книги Книг лягли в основу таких шедеврів, як «Марія», «Псалми Давидові» та «Царі», надихнули на створення багатьох картин, зокрема «Апостол Петро», «Розп’яття», «Самаритянка»…

Багато писав, а ще більше читав

Серед густих бур’янів за рідним селом, де паслися сумирні ягнята, кирилівський допитливець ретельно переписував Сковороду – в саморобній книжечці, обведеній «хрестами і візерунками з квітками», нотував його поезії, можливо, й знаменитий вірш «Всякому городу нрав і права», який поширювався у рукописних варіантах. Пізніше крадькома (щоб не побачив той чи той дяк) читав «Енеїду» Івана Котляревського. Уже в Петербурзі, викуплений із рабства, на високому творчому піднесенні склав своєрідну оду «На вічну пам'ять Котляревському», де згадав не лише Енея, а й свою родину, до якої, «сирота на світі, в чужому краю», мріяв якомога швидше полинути. Не забував про великого земляка на засланні, використовував його бурлескне начало в сатиричних творах, а 1857 року в Нижньому Новгороді доклав усіх зусиль, щоб поставити на театральній сцені п’єсу «Москаль­чарівник» за участю Катерини Піунової та Михайла Щепкіна.

Незмінно шанував іще одного українського класика – вже тоді, коли не мав особистої бібліотеки й кожну вільну хвилину свого кріпацтва просиджував у книгозбірні Євгена Гребінки. Класиком тим був знаний патріарх рідної прози Григорій Квітка­Основ’яненко. Читав кожен його новий твір, мріяв зустрітися з уславленим автором, але не судилося. Під враженням його нарису «Головатий» (так величали кошового отамана Чорноморського козацького війська) написав пристрасний вірш «До Основ’яненка», де не лише двічі з болем повторив: «Нема Січі», а й оплакав Україну, яка «Обідрана, сиротою,// Понад Дніпром плаче».

Саме Євген Гребінка (старший за Тараса на якихось два роки) увів талановитого кріпака до кола петербурзької творчої еліти. То був благословенний 1837 рік – рік цілковитої свободи, великих задумів і високих мрій. Молодий лірик багато писав, а ще більше читав. Звичайно, насамперед усе, що виходило з­під пера доброзичливого Євгена Гребінки (його байки, а пізніше – і знамениті «Очі чорнії», і переклад поеми Пушкіна «Полтава»), а воднораз – «Історію Малої Росії» Дмитра Бантиша­Каменського, рукописну «Історію Русів» та чимало інших творів про сиву минувшину рідної землі. Пізніше – літописи Самійла Величка, Самовидця й Грабянки, які збереглися в петербурзькій бібліотеці поета. Там були книжки з автографами Марка Вовчка, Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Михайла Максимовича…

І давньогрецькі міфи, і розважальні твори

Утікаючи від несправедливого й жорстокого дяка Петра Богорського, Тарас прихопив найдорожче – «книжечку з кунштиками» (тобто картинками). Отож виростав не просто шанувальником друкованого слова й слова загалом, а великим книжником, невтомним шукачем новинок і раритетів, ненаситним бібліофілом чи й бібліофагом, творцем власної бібліотеки. Знав, що вже тисячі власних глиняних табличок з клинописами мав ассирійський цар Ашшурбаніпал, вивідував, які раритети зберігалися у великих приватних біб­ліотеках Аристотеля та Цицерона, мріяв розшукати книгозбірню Яро­слава Мудрого й, ненастанно читаючи все, що в словесній царині надбала земна цивілізація, творив і творив своє – особисте! – зібрання книг.

Чільне місце в ньому відводилося античній літературі. Тарас Шевченко захоплювався давньогрецькими міфами, «Іліадою» Гомера (у перекладі Миколи Гнєдича), Овідія мав за «наис­овершеннейшее создание», використовував у творах сюжети з його «Метаморфоз» і не раз порівнював гірку долю римського поета­засланця зі своєю, невільницькою. Любив Вергілія і Горація, шанував Есхіла, вивчав філософію Сократа та Геракліта, знову й знову повертався до спадщини Сковороди й називав його «Діогеном наших днів».

Найулюбленішим Шевченковим майстром слова епохи Відродження був Шекспір. Загалом же англійську літературу поет­ерудит знав досконало. І не лише її «високі» взірці, а й найпомітніші твори так званого пізнавального чтива, зокрема романи Ричардсона та Вальтера Скотта. «Робінзона Крузо» Дефо Шевченко не лише надіслав своїй племінниці, а й 1856 року, вже в зрілому віці, створив малюнок з однойменною назвою. Усе життя цікавився лірикою Байрона, студіював філософію Бекона, називав то народним, то великим шотландського поета Бернса. І знову ж таки воднораз цінував гостросюжетний роман американського прозаїка Ірвінга «Історія життя й мандрівок Христофора Колумба», а також іскрометний нег­ритянський фольклор, який чув із вуст актора Олдріджа.

Німецька література ввійшла в широке коло Шевченкових зацікавлень шедеврами Шіллера та Гете, а французька – творами Вольтера, Бальзака, Гюго, Дідро, Ежена Сю, Шатобріана та багатьох інших майстрів слова. Поет вивчав французьку мову, захоплювався лірикою Беранже, ба навіть два його вірші переписав до «Щоденника». Занотував у ньому й поезію Барб’є «Собачий бенкет», де змальовано образ Свободи.

Важливу роль у формуванні духовного світу нашого генія відіграло польське красне письменство, з яким козачок Тарас познайомився ще у Вільні. Ці перші знання поглибилися в петербурзькому літературно­художньому гуртку Ромуальда Подберезького­Друцького, котрий мав тісні зв’язки з віленськими, варшавськими та паризькими мистецькими угрупованнями. Саме поляки стали найнадійнішими друзями поета на засланні. У тяжкі невільницькі хвилини український солдат (знав польську мову) згадував оптимістичні рядки емігранта Міцкевича, зокрема з його забороненої цензурою поеми «Дзяди», а деякі перлини переслідуваного лірика переклав українською (на жаль, ці спроби не збереглися). Ще 1847 року Шевченко передав Міцкевичу автограф поеми «Кавказ». Відповіді з Парижа, де перебував тоді поет, Великий Кобзар не дочекався, але завжди зі щирою шанобою згадував його ім’я і в листах, і в повісті «Художник».

Тарас Шевченко кілька разів із різних приводів посилався на Індію, у «Щоденнику» навів слова вождя китайських повстанців Хуан Сюцюаня: «Бог идет с нами. Что же смогут против нас демоны?», цікавився східними, зокрема японськими, традиціями. Поет знався на казахській, киргизькій і туркменській літературі, орієнтувався в духовних набутках багатьох інших країн світу.

«Маючи тепер такого поета…»

Особливе місце в духовному житті Тараса Шевченка посідала російська література. Читав кожне слово Гоголя й дуже шкодував, що так і не зміг з ним зустрітися. Бував у Миргороді та Сорочинцях, пов’язаних з ім’ям цього геніального українця, зустрічався зі студентами Ніжинського ліцею, де навчався автор «Мертвих душ» і записав там до альбому перекладача й видавця Миколи Гербеля початкові рядки вірша «Гоголю», в якому назвав його великим другом і братом. У цьому ранньому шедеврі, як і в багатьох подальших зрілих творах, Шевченко таврував «престол­отечество» та москалів і віддавав шану тим, хто бореться «За честь, славу, за братерство, // За волю Вкраїни».

Поет іще кріпаком чув поезії Пушкіна, часто писав про нього у творах, листах і «Щоденнику». Та ніде жодного разу не називав його своїм навчителем, не схиляв голови перед російським ліриком. Де­хто припускає, що Тарас, іще учень художника Василя Ширяєва, бачив Пушкіна хіба що здалеку чи то на одній із петербурзьких вулиць, чи то в книжковій лавці. Поети по­різному ставилися до польського повстання 1830 року (Шевченко вболів за волелюбців, а Пушкін вважав, що їх «надобно задушить»), по­різному писали про Петра Першого (український поет ніколи не прославляв царів), кожен по­своєму трактував події на Кавказі: російський лірик закликав: «Смирись, Кавказ: идет Ермолов!», а український — рішуче виступав проти будь­яких імперських зазіхань, звертався до горців: «Борітеся – поборете, //Вам Бог помагає». Тарас Шевченко присвятив поему «Кавказ» великому другові Якову де Бальмену, який загинув під час бою в горах, і чітко сформулював свою антиімперську позицію: «Мій Якове добрий! Не за Україну, //А за її ката довелось пролить //Кров доб­ру, не чорну. Довелось запить //З московської чаші московську отруту!». Разючі, вбивчі й воднораз воістину пророчі слова!

Лермонтова український геній називав «великим», уже на засланні просив Михайла Лазаревського: «Пришліть ради поезії святої Лермонтова хоч один том» і дуже шкодував, що 1850 року під час обшуку вилучили дві книжки російського лірика. Пам’ятав тоді й давнє захоп­лення віршами Василя Жуковського, не забув Євгена Баратинського, Костянтина Батюшкова, Кіндрата Рилєєва, поему «Войнаровський» якого цитував у листі до Варвари Рєпніної… Звичайно, не вивітрився зі зболеної душі й негативний відгук Віссаріона Бєлінського про поему «Гайдамаки». Точніше, не просто негативний, а брутальний, лайливий. Приголомшив і знищувальний тон письма, і те, що критик безапеляційно заперечував право українського народу творити власну історію, зверхньо розмірковував про Пантелеймона Куліша та «хохлів».

На засланні Тарас Шевченко не мав змоги систематично ознайомлюватися з літературними новинками, та все ж намагався не розминутися з найважливішими, найяскравішими публікаціями, зокрема в журналах «Современник» і «Библиотека для чтения». Так чи так, а поетові стали відомими імена Льва Толстого, Олександра Островського та Миколи Чернишевського, який 1856 року пуб­лічно, в одній із рецензій, назвав великого українця письменником справді чудовим. Після звільнення бував у родинній оселі авторитетного критика, разом із ним відвіду­вав вечори Миколи Костомарова. Пізніше автор роману «Що робити?» наголосив: «Маючи тепер такого поета, як Шевченко, малоросійська література також не потребує нічиєї ласки».

Кожен ранок розпочинав молитвою

Тарас Шевченко читав і читав друковане та писане слово – до найостанніших своїх годин. Високо цінував сатиричні твори Михайла Салтикова­Щедріна (як сам зізнавався, «благоговів» перед ним), згадував автора «Мертвих душ» («О Гоголь, наш безсмертний Гоголь!»), спільно з Федором Достоєвським готувався до виступу 11 листопада 1860 року перед петербурзькою публікою, не лише втішався «Словом о полку Ігоревім», а й переспівував його, знову й знову звертався до біблійних образів…

Кожен ранок Шевченко розпочинав молитвою. Зі святими словами на вустах завершував день. У снах найясніше бачилися рідне подвір’я, квітник старшої сестри й стежка до струмка, водою з якого бризкав на Оксанку. «Не нарікаю я на Бога», – писав наприкінці життя й пошепки повторював рядки давнього вірша «Мені тринадцятий минало»: «А я собі у бур’яні // Молюся Богу».

Автор: Микола СЛАВИНСЬКИЙ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата