передплата Українською | In English

№13, липень 2014

«Мене як молодого політика винесло на гребінь влади на хвилі демократії», – зізнався Іван Степанович мені в одному з інтерв’ю

Поділитися:

Талант державного діяча і політика справді сповна проявився в цій легендарній постаті саме за років творення незалежності України. Образний хід думок, природна дотепність, яскрава мова, житейський досвід «господарника від землі» – все це вирізняло його з-поміж когорти першообранців найдемократичнішого складу Верховної Ради України 1990 року. Хоч він, звісно, і не входив до опозиційної Народної Ради, його дії були спрямовані на становлення демократії, на здобуття в мистецтві політики максимуму можливого в тій ситуації.

Дуже добре пам’ятаю, як у часи так званого параду суверенітетів тодішній очільник Верховної Ради тоді ще УРСР Володимир Івашко втік до Білокам’яної до Горбачова й не повернувся до Києва. З’ясовувати, що миліше партійному босові, їздив тоді до Москви народний депутат Леонід Кравчук. А от під управною орудою Івана Степановича Верховна Рада Української РСР 16 липня 1990 року прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Це була справді «бомба», бо навіть самий лише перелік десяти глав декларації – «Самовизначення української нації», «Народовладдя», «Державна влада», «Громадянство Української РСР», «Територіальне верховенство», «Економічна самостійність», «Екологічна безпека», «Культурний розвиток», «Зовнішня і внутрішня безпека», «Міжнародні відносини» – є свідченням карколомних політичних змін на теренах України.

У цьому документі, народженому в політичних баталіях, багато що проголошувалося вперше: воля народу України, права і свободи людини, необхідність побудови правової держави, захист і охорона національної державності, принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. На тлі статті 6 про керівну і спрямовуючу роль КПРС радянської Конституції викликом лунали слова: «від імені всього народу може виступати виключно Верховна Рада Української РСР». А ось такі актуальні нині новели: «Українська РСР здійснює верховенство на всій своїй території», «Українська РСР самостійно визначає свій економічний статус і закріплює його в законах», « ... має право на свою частку в загальносоюзному багатстві, зокрема в загальносоюзному алмазному та валютному фондах і золотому запасі, яка створена завдяки зусиллям народу Республіки» тоді потребували для прийняття титанічних зусиль не тільки ініціаторів змін, а всього депутатського загалу, більшості. Добитися її і мав головуючий. Тоді ж було визначено, що найвищою кредитною установою є Національний банк України, підзвітний Верховній Раді Української РСР, проголошено забезпечення захисту всіх форм власності.

За чотири роки після Чорнобильської катастрофи постулат про те, що Україна «має свою національну комісію радіаційного захисту», «має право заборонити будівництво та припинити функціонування будь­яких підприємств, установ, організацій та інших об’єктів, які спричиняють загрозу екологічній безпеці», давали надію обернутися перемогою над союзним монстром, котрий експериментував із «мирним атомом» на українській землі.

«Національно­культурний розвиток» і «функціонування української мови в усіх сферах», власні Збройні Сили, внутрішні війська та органи державної безпеки, підпорядковані Верховній Раді, – ось обриси новітньої держави. А слова про те, що «громадяни Української РСР проходять дійсну військову службу, як правило, на території Республіки і не можуть використовуватись у військових цілях за її межами без згоди Верховної Ради», українські матері та дружини сприйняли зі сльозами радощів, бо втрати на афганській війні за радянським наказом принесли горе у тисячі українських родин. Україна убезпечилася від чеченських воєн, натомість маємо посланців з неї нині на Сході... Та це вже інша історія.

Уперше було урочисто проголошено про намір «стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не вироб­ляти і не набувати ядерної зброї». І не було б у нас нині російсько­чеченського сліду, якби згодом не передали куті меду і ці три неядерні принципи «збагатили» четвертим — позбулися ядерної зброї, навіть ядерне паливо здали Росії за «твели». І це також уже інша історія

Задекларовано було безпосередні зносини з іншими державами, сприяння миру й міжнародній безпеці, безпосередню участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрідержавного права (а по правді кажучи, особ­ливого, радянського права). Далекоглядно проголошувалося, що відносини з іншими радянськими республіками будуються на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємоповаги й невтручання у внутрішні справи.

Остання фраза документа: «Принципи Декларації про суверенітет України використовуються для укладення союзного договору», як і багато попередніх, має вигляд компромісу, кот­рого було досягнуто в парламенті саме завдяки гнучкості, мудрості, невичерпній енергії головуючого Івана Плюща. У цій фразі нема слова «державний» перед «суверенітет», зате все ж таки записано «України», а не УРСР, але йдеться про можливу перспективу укладення, а не про цілковиту самостійність, однак «союзного» написано з малої літери тоді, як Союз тріщав по швах, а Москва наполягала на його створенні... Це нині зрозуміло, що союз може, до речі, бути і європейським. Єдине, чого неможливо було б дотриматися, якби йшлося про нього, то це за громадянства УРСР гарантованого кожному громадянинові права на збереження громадянства СРСР. Мабуть, це стало однією з перешкод тому, щоб забезпечити наступність і записати, що під час прийняття Конституції 1996 року керувалися й Декларацією про державний суверенітет України 1990 року. Втім, це не применшує ані ролі декларації, ані ролі постаті Івана Плюща в історії становлення незалежності України.

Того ж дня, 16 липня, після ухвалення документа нової епохи Іван Плющ із групою народних депутатів давав прес­конференцію, на яку запросили й керівників ЗМІ, а не тільки парламентських журналістів. Перед самим початком конференції я мала нагоду запитати в Івана Степановича, чи висуватиме свою кандидатуру на посаду Голови Верховної Ради, бо вже стало відомо, що Івашко не збирається повертатися до Києва. Плющ відповів категорично: «Ні». На запитання, чому, мудрий Іван Степанович «дохідливо» мені пояснив: «Ось ти не могла прийти на цю прес­конференцію без керівництва. І я – не можу...». Тоді на посаду Голови Верховної Ради балотувалися більш як три десятки претендентів. Обрали Леоніда Кравчука. Згодом, після обрання його Президентом, Іван Степанович очолив Верховну Раду України. На цю посаду його обирали двічі.

За всього дотримання принципу субординації Іван Степанович прагнув не просто виявляти, а насправді бути демократом. Якось в інтерв’ю для «Голосу України» поділився думкою про те, що занадто багато комітетів утворили, що кожен голова є, мовляв, великим начальником із відповідним забезпеченням, тож порушуватиме питання про злиття де­яких комітетів, так би мовити, оптимізацію. Я, звісно, так і передала його думку. Та коли Іван Степанович прочитав верстку, хит­ро так примружив очі й каже: «Отут треба виправити, ніби не я завів мову про те, що багато комітетів, а ти, а я з тобою погоджуюся. Підтримую твою слушну пропозицію скоротити їхню кількість...».

Силу преси він доб­ре розумів і журналістів поважав. А вони його просто любили. За відвертість, гумор і глибоку думку, передану простими словами. Хоча інколи завершити на письмі його «кучеряву» фразу було не так легко. Бо промовляв він і вустами, і очима, і мімікою та жестами. Саме за часів його керівництва парламентом відповідними постановами було створено друковані видання Верхов­ної Ради України – газету «Голос України» і журнал «Віче». Треба віддати належне Івану Степановичу та його команді: пресу завжди запрошували в поїздки по країні й закордон. Це важливо, мабуть, не тільки для власне висвітлення візитів, а й для створення позитивного іміджу держави, навіть рівня її демократичності. Як тут не згадати офіційний візит до Китайської Народної Республіки у лютому­березні 2002 року, зокрема зустріч Івана Плюща з Головою Постійного Комітету Всекитайських зборів народних представників Лі Пеном?! Не було в традиції очільників КНР давати інтерв’ю пресі, принаймні одразу після зустрічі, на ходу, так би мовити. І нас, пресу, попередили, щоб жодних запитань не ставили, очікували виходу переговірників мовчки. Ось вони вийшли вдвох із зали, прокрокували повз пресу і операторів... Коли дивимося, Іван Степанович повертається зі своїм колегою й веде його під лікоть, зупиняється біля нас у готовності розповісти про зустріч. Українські журналісти відреагували миттєво: запитання, диктофони, камери – все напоготові. Іван Плющ у кількох фразах охарактеризував плідну зустріч. Нічого не залишалося й китайському очільникові, як дати коротке і не звичне не тільки для нього, а й усього китайського істеблішменту інтерв’ю. Таким був «примус до демократії» в Китаї від Івана Плюща.

До речі, під час того візиту Голова Верховної Ради Іван Плющ мав зустріч і з Головою КНР Цзян Цземінем, що було виявом високої поваги до нашої держави. Примітно, що в ході візиту 27 лютого уряди Автономної Респубіки Крим та провінції Хайнань уклали угоду про співробітництво. Хто тоді міг подумати, що через 12 років Крим зазнає анексії? Болюча для КНР тема сепаратизму...

...Прощання з Іваном Плющем 27 червня – це наче сплюснуті в часі події і штрихи до них, постаті, особистості, персони й персонажі.

Не віриться тільки в дислокацію і привід.

Прощання на тлі спливу часу перемир'я на Сході України, на тлі підписання Україною вистражданої, оплаченої дорогою ціною людських жертв Угоди про асоціацію з ЄС.

А він перший, хто таки мав волю і протиснув свого часу «державний суверенітет України». Хоч і в Декларації.

Автор: Світлана ПИСАРЕНКО

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата