Петро ВОРОНА: «Майбутнє – за сильним місцевим самоврядуванням...»

Про проблеми місцевого самоврядування, перспективи його реформування, роль на регіональному рівні й у системі державного управління загалом ми говоримо з головою Полтавської обласної ради Петром ВОРОНОЮ.

– Петре Васильовичу, чому лише тепер так активно заговорили про реформу місцевого самоврядування? Невже річ тут тільки в тих подіях, які відбулися й продов­жують відбуватися нині в країні, зокрема й на Сході?

— Колишня влада не була зацікавлена в побудові європейської моделі самоврядування, і йому весь час відводилася роль «апендикса» на тлі системи державної влади. А насправді самоврядування – фундамент демократії. І ми нині до цього прагнемо повернутися… Але це стане можливим тоді, коли органи самоврядування перестануть бути «органами самоврятування», а держава надасть відповідно до Європейської хартії місцевого самоврядування всі можливості для їх роботи: гідну правову базу, організаційну автономію та фінансову самодостатність, сприятиме підготовці кадрів.

– Говорили… Пам’ятаєте, ще навіть більшовики йшли під гаслом «Вся влада – радам!», та, захопивши її, ні про яке народовладдя більше ніколи не згадували. Тож говорити – це одне, але треба зважуватися й на рішучі кроки в цьому напрямі. Цент­ральна українська влада теж ніколи не мала наміру та бажання віддавати її, а отже, й кошти та ресурси, на місця. Обдираючи регіони, влада апріорі сприяла зубожінню людей на місцях. А зубожілий народ легко купити, діючи за принципом: тому – дам, тому – ні… Та навіть цей принцип було спотворено настільки, що здебільшого давали лише «своїм». При цьому малися на увазі не лише окремі персони, а й цілі регіони…

– Певні напрацювання є і в нашій облраді, і в наших колег з інших регіонів. Цими днями на засіданні Асоціації обласних і районних рад мені доручили очолити бюджетний комітет, у нас уже відбулася дуже плідна розмова з приводу децентралізації фінансової системи, на базі чого й має відбуватися зміцнення матеріальної та фінансової основи місцевого самоврядування.

Гадаю, це впроваджуватиметься і є дуже важливим для будь­якого міста й Полтави зокрема. Планується, аби бюджети були недотаційними, змінити й систему оподаткування. Щоб стало якомога більше місцевих податків, а це означає, що громади будуть самодостатніми.

До місцевих податків мають відійти податок на нерухоме майно, ринковий збір, плата за землю… А податок з фізичних осіб добре було, щоб сплачували там, де живуть, а не за місцем роботи. Це дуже важливо, особливо для сільських рад, адже в селах (надто приміських) чимало людей працюють у місті, там таки «осідають» і їхні податки, а в рідному селі тим часом бракує коштів на розв’язання елементарних соціально­побутових проблем.

– Так, податок на прибуток підприємств, на моє переконання, теж має залишатися там, де ці заводи, фабрики, різні фірми розташовані, а не там, де вони зареєстровані. А виходить так: фірма в Полтаві, а податок сплачує в Києві, бо там головний офіс… Це несправедливо. Тож ми пропонуємо, щоб хоч частина цих податків залишалася на місцевій території. З приводу співвідношення цифр можна дискутувати, але бодай якась частина має йти й місцевим бюджетам.

Те саме стосується податку з транспорту: він має залишатися там, де ці автомобілі чи мотоцикли зареєстровані. Так само адміністративні штрафи… Усе це може доволі серйозно зміцнити базу місцевого самоврядування.

– І екологічний податок! Він стовідсотково мав би йти до бюджету розвитку місцевої ради, але нині 65 відсотків «забирає» держава, а ми пропонуємо, щоб 70 відсотків залишалося тут. Це теж дасть змогу вирішити безліч екологічних питань на місцевому рівні.

Винятково місцевим податком має стати й плата за землю. До того ж варто впровадити так званий принцип повсюдності… Аби був один господар. Навіть землі за межами того чи іншого населеного пункту, якими нині розпоряджається держава, повинні належати територіальній громаді. Саме вона має опікуватися ними, а не якийсь чиновник з адміністрації. Це, до речі, дасть змогу зробити цю схему прозорішою, уникнути корупційних проявів.

Воля наших аграріїв – єдиний сільськогосподарський податок. Щоб не було такого «розмаїття» в оплаті, цей податок повинен бути фіксованим: маєш гектар землі, обробляєш, один раз заплатив і все… При цьому непогано, щоб ці кошти знову ж таки йшли на потреби місцевої громади.

– Ну, це приблизно та сама ситуація, що з податком з фізичних осіб. Адже наші нафтовидобувні підприємства качають газ і нафту на наших землях, використовують наші дороги, псують екологію тощо, а всі прибутки й податки йдуть на Київ. У попередні роки весь час, як то кажуть, кланялися перед цими компаніями, аби за соціальними угодами щось залишали для області. Але це певною мірою була самодіяльність, і зрештою це має бути врегульовано законодавчо. Разом із головою ОДА Віктором Бугайчуком ми написали відповідні листи в Київ, звернулися й до колег із сусідніх областей, де теж така ситуація з надрами… Просимо 10 відсотків, але залишали б бодай 5 чи навіть 3… Підрахували: якби, приміром, 5 відсотків цих коштів осідали на Полтавщині, то загалом мали б 200 мільйонів гривень. А це означає, що змогли б нарешті, скажімо, добудувати обласний тубдиспансер, відремонтувати дороги в районах, школи, впроваджувати енергозбережні технології… А так виходить, що ми лише «штампуємо» дозволи на використання родовищ, а натомість місцева громада не отримує нічого, крім проблем…

– Це справді проблема для місцевих громад. Поточного року делеговані повноваження держава планує забезпечити лише на 82 відсот­ки, а торік було 80! Повноважень цих, особливо в місті, надзвичайно багато, коштів, звісно, катастрофічно бракує, й тому місто з другого кошика – бюджету розвитку змушене «перекидати» їх на витрати, які мала б покривати держава. Це несправедливо. На розвиток міста тоді ж нічого не лишається! Тому мав би існувати такий принцип: ми повинні виконувати ці повноваження настільки, наскільки їх фінансує держава.

– Ні… Скоріше навпаки. Але сьогодні ж і не йдеться про те, щоб зовсім зруйнувати вертикаль влади. Так, ради створюватимуть виконкоми, переберуть на себе чимало управлінських функцій, але й державні адміністрації мають залишитися. Тим паче в такий складний період, можна сказати, перехідний. Нова система адміністративно­територіального устрою та реформа місцевого самоврядування передбачають, що державні адміністрації лише змінять свої функції й повноваження. Взяти, приміром, район. Тут голова держадміністрації здійснюватиме наглядово­контрольні та координаційні функції. Наприклад, матиме право ветувати ті чи інші рішення місцевої ради, якщо вони не відповідають законодавству чи містять якісь інші порушення. Голова ради чи рада ухвалюють якийсь документ і відправляють на узгодження до канцелярії голови РДА, а вже там його аналізують і протягом певного періоду (приміром, 10 днів) узгоджують або ні… Простий приклад. Сільська рада уклала договір на оренду землі… Так­от, в одному селі вона становить 200 гривень, а в сусіда – 500… О, значить, тут не чисто… На рівні району буде таке своєрідне «сито», де перевірятимуть законність усіх рішень, тоді не буде й таких прецедентів, як сьогодні, коли головні корупціонери в нас – сільські голови та секретарі сільрад. Бо багато з них страждає ще й від недосвідченості, від недостатнього рівня юридичної підготовки й навіть елементарної грамотності. Тому людей ще треба й навчати, перш ніж довірити їм виборну посаду. Це дещо інша тема, але вона теж є проблемною для місцевого самоврядування.

Окрім того, я запровадив би таку норму: якщо людина порушувала закон, то їй треба й надалі перекрити законним шляхом усі «підступи» до влади. Так, як це робиться за кордоном. Переступив закон – відповідай. Це був би добрий механізм ліквідації цього ганебного явища. Держава, якщо хочете, має культивувати страх перед порушенням закону. Не перед чиновником, а перед законом! А перед ним усі мають бути рівними – від звичайного громадянина до найвищого керівника.

Але знову повторюся: держава й на законодавчому рівні має створити такі умови, аби не змушувати тих­таки керівників місцевого самоврядування йти на ті чи інші порушення. Бо так сформована ця система, що люди мимоволі стають її заручниками. Ось і цими днями в мене були представники однієї із сільських рад, які потрапили саме в такий «капкан». Наприклад, планують відремонтувати в селі школу чи клуб… Але кошти на це надходять аж у грудні, але ж ремонт до нового року не чекатиме! Звісно, його вже фактично зробили, лишається тільки перерахувати виконавцю кошти, але тут голову сільради й хапають за руку: а як ти встиг зробити такий ремонт за кілька днів? Тому держава має створити такі механізми освоєння бюджетних коштів, щоб люди не були змушені їх порушувати… От і тепер віртуальні гроші є, а казначейство каже: нема! Бюджет був розкрадений…

– Усе дуже просто. Корупціонера виявити дуже легко: візьміть його декларацію, декларації членів сім’ї, все сплюсуйте, а потім поїдьте й подивіться, як ця людина живе… Який у неї будинок? Який автомобіль? І якщо приватне авто голови РДА, кот­рий пробув на цій посаді рік­два, кош­тує стільки, як його зарплата за 20 років, то все зрозуміло. А проїдьтеся околицями Полтави, подивіться, які будинки звели колишні прокурори, судді, керівники різних рангів… Питання лише в тому, щоб була політична воля робити такі кроки.

Скажімо, в Ізраїлі працює така система державного контролю, що перевіряти можуть геть усіх! Усе це оприлюднюється: масовим тиражем виходить спеціальна книга, яка, до речі, має неабияку популярність, бо там виборці можуть дізнатися, хто є хто… Це як «чорна дошка». Але в суспільстві зрештою має бути створена така атмосфера, що красти, порушувати закон не лише небезпечно, а й соромно! Соромно перед людьми.

– Свого часу я запрошував журналістів до себе додому. Усі бачили мою квартиру, я нічого не приховую… Зате, як то кажуть, спиш спокійно. Скажу більше (не знаю, правда, чи про це треба писати): за два місяці роботи я вигнав зі свого кабінету вже шістьох чоловік, котрі заходили сюди з пакетами. Це ж настільки треба себе не поважати, щоб… Ну, ви зрозуміли… Попросив таких не пускати.

Я завжди казав і весь час це повторюватиму: влада має бути відкритою, не боятися людей, не ховатися від них, не вони мають кланятися чиновнику, котрий живе за їхній кошт, а навпаки… За великим рахунком, не люди – для влади, а влада – для людей. Це, власне, і є один із основоположних принципів місцевого самоврядування, за яким, я певен, майбутнє і нашого регіону, і країни загалом. Адже нинішні наші біди й від того, що «верхи» не хотіли чути «низи», хоч весь час про це й говорили…　

Інтерв’ю взяв Віталій СКОБЕЛЬСЬКИЙ.