передплата Українською | In English

№12, червень 2014

Розвиток держави й вищих представницьких органів Англії та Франції в дореволюційний період

Поділитися:

Абсолютна більшість народів Західної Європи належить до двох культурно-релігійних груп – германсько-протестантської та романсько-католицької. На певному етапі розвитку провідні позиції в рамках цих груп народів посіли Англія та Франція. У цих державах відбулися великі соціальні революції. Крім того, вони пройшли однакові періоди розвитку: «народження», «дитинство», «юність» і т. д. Оскільки становлення державності в Англії відбулося на 100–150 років раніше, ніж у Франції, аналогом англійської Великої хартії вільностей (1215 р.) вважається французький Великий березневий ордонанс (1357 р.). Автор дослідив співвідношення цих документів і визначив, що відповідником парламенту Англії (1265 р.) є французькі Генеральні штати (1413 р.), бо епоха становлення абсолютизму в цій державі розпочалася після завершення «гугенотських воєн».
Ключові слова: домінуюча держава, вищий представницький орган, початковий період, станово-представницька монархія, абсолютизм.

У наш час доволі поширеною є думка про особливу місію та роль Великої Британії в історії Європи та світу, зокрема про її значення як батьківщини парламентаризму [2, с. 86]. А історичне значення Франції часто применшується на тлі англійських здобутків. Французький історик Ш. Пті­Дютайї не раз звертав увагу на те, що політичний розвиток Франції (порівняно з її сусідом) «затримався» щонайменше на сотню років [10, с. 99, 161].

Хоча цей міф можна легко спростувати на основі порівняльного аналізу розвитку державності та вищих представницьких органів Англії (1066–1640 рр.) та Франції (1214–1789 рр.), виокремивши аналогічні процеси та події в цих двох державах протягом трьох історичних періодів – початкового, станово­представницької монархії та абсолютизму.

Початковий період. Первинною точкою відліку в історії Англії цієї епохи (1066–1265 рр.) вважається битва під Гастінгсом та правління Вільгельма І Завойовника (1066–1087 рр.). Розвиток Франції в цей період (1214–1413 рр.) інтенсифікується після битви під Бувіньї (1214 р.) і панування Філіппа ІІ Августа (1180–1223 рр.) відповідно. В обох державах переможні битви прискорили процеси централізації: розміри королівського домену перевищують масштаби будь­якого іншого феодального володіння, сприяючи його перетворенню на об’єднавчий центр для всієї держави. Вільгельм Завойовник в Англії та Філіпп ІІ Август у Франції самостійно призначають своїх спадкоємців, але водночас надають значні земельні володіння іншим синам, створюючи загрозу цілісності держав у майбутньому. В боротьбі за об’єднання країн правителів підтримували однакові верстви населення: дрібні та середні феодали, городяни, церква й заможне селянство. Водночас і в Англії, і у Франції найбільший спротив об’єднанню держав та централізації їх управління чинили великі феодали [5, с. 156; 7, с. 33–34, 66–67; 10, с. 25–26, 56, 171–183, 215–216, 255, 277–278; 11, с. 49–54].

Протягом досліджуваного періоду верховні правителі цих держав остаточно утверджуються як глави феодальних систем. Влада королів підноситься над васальною ієрархією, а феодальний лад використовується задля збільшення кількості їхніх безпосередніх підданих (васалів). Фактично в цей період зароджується інститут загального підданства, розробляється «декларація намірів», з’являється «мрія» короля. Приміром, відповідно до запровадженої Вільгельмом І «Солсберійської присяги» (1086 р.), за потреби, кожен англійський лицар зобов’язувався нести службу в королівському війську [7, с. 66; 10, с. 55, 178, 267].

Під час правління Генріха ІІ Плантагенета та його синів Річарда та Іоанна в Англії і, відповідно, Людовика ІХ Святого та Філіппа ІV Красивого у Франції королівський домен почав становити більшу частину території країни. Віднині наступник короля отримував левову пайку батьківської спадщини, а молодшим синам надавалися незначні наділи [4, с. 47; 5, с. 156, 168; 6, с. 98; 10, с. 101, 216; 11, с. 54–60].

Поступово королівські ради перетворюються на адміністрації і вищі представницькі органи (англійський парламент та французькі Генеральні штати). У другій половині початкового періоду відбувається чіткіший поділ між великою королівською радою, яка не була постійно діючим органом, і так званою малою курією (радою), котра перетворюється на перманентний дорадчий інститут при правителі. Крім того, статус окремої структури надається королівському двору. У цей час відбувається розподіл спеціалізованих функцій між членами малих рад, що фактично стає першим кроком у процесі формування майбутніх урядів сучасних розвинених країн [4, с. 79–81; 5, с. 157–158; 7, с. 34–35, 68; 8, с. 30–31].

Робота загальних зборів королівської ради (чи т. з. великої королівської ради) поклала початок становленню вищих представницьких органів держав. Такий статус в Англії отримало зібрання у Вінчестері 1177 року, під час якого Генріх II мав намір обговорити проведення військової експедиції до Франції; у Франції – велике зібрання в Парижі 1302 року, скликане королем Філіппом IV Красивим після початку його конфлікту з Папою Римським Боніфацієм VIII. Помилковим є ототожнення Генеральних штатів, що зібралися за ініціативою Філіппа IV Красивого, з англійським парламентом (1265 р.), бо вони не поклали початок розвитку станово­представницької монархії у Франції. Французький учений Ж. Карпантьє твердить, що зібрання початку ХIV століття були лише прототипом майбутніх Генеральних штатів. На його думку, дослідників уводить в оману тотожність назв цих зібрань. До речі, подібна ситуація спостерігалася й в Англії, адже термін «парламент» уперше згадується в офіційних документах цієї держави ще 1242 року, а зібрання в Лондоні (2 квітня 1258 року) та Оксфорді (11 червня 1258 року) також називалися «парламентами» [4, с. 79–81; 7, с. 34–35, 40–45; 5, с. 155; 8, с. 33–34; 10, с. 111–112, 204–214, 302–303, 312–313].

І за правління Генріха ІІ в Англії, і під час перебування при владі Людовика IX у Франції всім вільним громадянам було надано право звертатися до короля задля здійснення правосуддя. Це стало найдієвішим способом зміцнення королівської влади та сприяло поступовій уніфікації права. Хоча для суспільних низів звернення до монаршого суду було недоступним через великі судові збори.

У початковий період військо Англії та Франції ще залишається феодальним. Його основу становлять кінні загони великих феодалів, але паралельно утворюється піше ополчення та збільшується кількість найманців. Діяльність останніх сприяла зменшенню залежності правителя від військових сил феодалів і послаблювала їхню організацію. Крім того, королі Англії та Франції проводять цілеспрямовану політику щодо церкви: з одного боку, її представники отримують великі земельні наділи та низку привілеїв (приміром, створення церковних судів), з другого – перебувають під контролем держави, монарх котрої призначає всіх церковних ієрархів. Відтак, зміцнення світської влади провокує появу конфліктів із церквою [1, с. 84–85; 5, с. 158; 6, с. 103–104; 7, с. 51–52, 67–69, 86–87; 8, с. 28–34; 10, с. 63–67, 165–173; 11, с. 44, 50–52, 55–59].

Унаслідок війни з французьким королем володар Англії Іоанн Безземельний 1202 року втрачає свої землі на території Франції. На початку Столітньої війни (1337–1453 рр.) французи також утрачають значні території. Однак спроби монархів повернути їх були марними.

Намагаючись заручитися широкою підтримкою лицарів та городян, англійський король Іоанн Безземельний скликає зібрання у Сент­Олбансі (1213 р.). Натомість, користуючись послабленням королівської влади, англійська аристократія та духовенство на чолі з папським примасом Лангтоном змушують короля підписати Велику хартію вільностей (1215 р). Історично аналогом цієї асамблеї вважаються французькі Генеральні штати, скликані дофіном Карлом у 1356 році. Очолювані прево Парижа Етьєном Марселем та Ланським єпископом Робером Ле Коком, Генеральні штати виступили з програмою реформ та, як наслідок, домоглися ухвалення Великого березневого ордонансу (1357 р.). В обох державах створюються органи (в Англії – рада 25 баронів, у Франції – особлива комісія з 28 членів), котрі мали контролювати виконання королем та його оточенням умов зазначених документів. Ці політико­правові інструменти гарантували справедливий суд для всіх громадян, який мав відповідати законам країн і проводитися так званим судом перів, тобто «судом рівних», а також додаткові права церкві.

Як наслідок, королівська влада держав розпочинає наполегливу боротьбу з повсталими, намагаючись не виконувати рішень підписаних документів. І хоча у Франції заможні городяни були активнішими (цьому сприяла низка військових поразок французької знаті, котрі послабили її позиції та знищили частину аристократії), коаліція, яка виступала за обмеження королівського свавілля та підконтрольність монархічної влади представникам народу, була вкрай неоднорідна в обох країнах, тому досить швидко розпалася [6, с. 126–132; 8, с. 34–38; 10, с. 289–300, 317–320].

Із погляду політико­правового розвитку держав, друга баронська війна (1258–1267 рр.) в Англії може вважатися аналогом французьких міжусобиць між арманьяками та бургундцями, що спалахнула на початку XV століття. Під час другої баронської війни король Франції Людовик ІХ віддає англійському володарю Генріху ІІІ французьку провінцію Гієнь та надає грошову допомогу. Натомість Генріх ІІІ складає омаж (акт укладення угоди чи сама угода, відповідно до змісту якої особа, котра склала омаж, перетворювалася на «людину свого сеньйора»), що пізніше слугує основною передумовою англо­французької війни, розпочатої королем Англії Генріхом V [10, с. 290–300, 307; 12, с. 125].

Саме під час другої баронської війни Симон де Монфор скликає перший англійський парламент (1265 р.), у якому водночас були представлені великі феодали, лицарі графств і городяни. Хоча такий крок був вимушеним: унаслідок міжусобиць С. де Монфор починає втрачати підтримку баронів, а тому прагне більшого сприяння з боку представників інших верств населення.

1413 року в Парижі унаслідок міжусобної боротьби між бургундцями та арманьяками скликаються Генеральні штати, учасники яких висловлюють різкий протест проти громадянської війни в країні та скаржаться на нестерпні зловживання герцогських чиновників. Проте ані англійський парламент 1265 року, ані французькі Генеральні штати 1413 року не змогли припинити анархії та громадянської війни. Заможні верстви населення обох держав домагалися проведення поміркованих реформ у фінансовій, судовій та мілітарній сферах. Після збільшення підтримки повсталих нижчими верствами населення лицарство та заможні городяни поступово припинили активну участь у громадських міжусобицях:
С. де Монфор зазнав поразки в битві при Івшемі, Лондон відчинив ворота перед королівськими військами, а Париж було зрештою взято арманьяками. В обох випадках переможці жорстоко розправилися з повстанцями [6, с. 136–137; 8, с. 39; 10, с. 307–310].

Другий великий період історичного розвитку Англії (1265–1485 рр.) та Франції (1413–1614 рр.) – епоха станово­представницької монархії – характеризується подальшим зміцненням центральної влади, котра спирається на політичні союзи з дворянами та містами. В державах створюється постійна наймана армія та реформується податкова система: тимчасові субсидії замінюються прямими та непрямими податками [4, с. 63–69; 6, с. 142; 8, с. 42].

Автор не погоджується з твердженням, відповідно до якого становлення абсолютної монархії у Франції відбувається за Франциска І (1515–1547 рр.), адже Генеральні штати скликалися в 1506 та 1548 роках і активно діяли під час «гугенотських воєн». Королівська влада все ще підтримувалася провідними станами суспільства, проте їй удалося «роздробити» їхній вплив. Не останню роль у цьому процесі відіграла активність провінційних штатів, що визначали критерії та види податків для населення, не бажаючи поступатися своєю прерогативою перед парламентом країни.

Звичайно, вищі станово­представницькі органи того часу мали певні відмінності, котрі, однак, не змінювали їхньої сутності: і в Англії, і у Франції центральна влада прагнула віднайти «точку опори» серед провідних верств населення країни. Однак представники знаті, дворянства й духовенства, маючи право членства в станово­представницьких органах того часу, залишали поза процесами управління країною переважну більшість городян і селян, які, отже, не мали змоги обстоювати свої права [1, с. 81–84; 6, с. 171; 10, с. 321; 13].

Поступово королівська влада в обох державах зміцніла настільки, що навіть спромоглася вести виснажливі зовнішні війни. Так, 1337 року англійський король Едуард ІІІ розпочав Столітню війну з Францією. Натомість французький монарх Карл VІІІ ініціював початок так званих італійських воєн (1494–1559 рр.). Однак їхні невдалі результати стають прямою передумовою внутрішніх конфліктів: в Англії – «Війни троянд» (1455–1485 рр.), у Франції – «війни з гугенотами» (1562–1594 рр.).

Як наслідок, внутрішньодержавні міжусобиці призводять до появи нових правлячих династій. Ослаблення влади великих феодалів дало дворянам та буржуазії змогу підтримати династії Тюдорів (Англія) та Бурбонів (Франція), міцна королівська влада яких могла забезпечити охорону торгівлі, тримати в покорі великих землевласників і придушувати народні повстання [9, с. 161–162; 13].

Часові рамки періоду абсолютизму в Англії обмежуються 1485­1640 рр., у Франції – 1614–1789 рр. Під час перебування при владі в Англії короля Генріха VІІІ державний секретар Томас Кромвель (1533–1540 рр.) заклав основи процесу перетворення середньовічного двірцевого управління на бюрократичний апарат централізованої держави. Аналогом таких трансформацій у Франції можна вважати правління тандему короля Людовика ХІІІ (1610–1643 рр.) та кардинала Рішельє (1622–1642 рр.). В обох країнах утвердження абсолютизму збігається з процесом перетворення церкви на частину державного апарату. Англійський абсолютизм, однак, вирізнявся існуванням парламенту, що відігравав роль активного «знаряддя» королівської політики [1, с. 88–104; 110–133; 8, с. 89; 9, с. 162–164; 12, с. 7].

Висновки. Кожна держава проходить однакові стадії розвитку, елементами яких є певні форми правління й державні органи. Вищий представницький орган Франції – це органічна та закономірна частина розвитку цієї держави. Тому англійський парламент не може вважатися «праобразом» усіх парламентів світу. Це твердження може стосуватися тільки германсько­протестантських народів (хоча першим парламентом народів цієї групи вважається ісландський альтинг, заснований 930 року).

Спираючись на аналіз історичних подій у цій статті, пропонуємо оновлену періодизацію історії державотворення в Англії та Франції: початковий період – Англія у 1066–1265 рр., Франція у 1214–1413 рр.; станово­представницька монархія – Англія у 1265–1485 рр., Франція у 1413–1614 рр.; абсолютна монархія – Англія у 1485–1640 рр., Франція у 1614–1789 рр. Отже, можна констатувати, що епоха Нового часу розпочалася після Великої англійської революції 1640 року не в усьому світі, а тільки в державах, що належать до германсько­протестантської групи народів. Відправною точкою цього періоду для романсько­ католицьких країн стала Велика французька революція: це сприяло утвердженню думки про те, що процес державотворення в Англії розпочався приблизно на 100–150 років раніше, аніж у континентальній Франції (див. табл.).

 

Джерела

1. Андерсон П. Родословная абсолютистского государства / П. Андерсон [пер. с англ. И. Куриллы]. – М.: Издательский дом «Территория будущего», 2010. – 512 с.

2. Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє / Б. Гаврилишин [пер. з англ. Л. Лещенко]. – К.: Основи, 1993. – 238 с.

3. Гнатюк М. Зародження ідей об’єднання Європи / М. Гнатюк, Я. Чорногор // Віче. – 2010. – № 20. – С. 13–15.

4. Гутнова Е. Возникновение английского парламента (из истории английского общества и государства ХІІІ века) / Е. Гутнова. – М.: Издательство Московского университета, 1960. – 580 с.

5. История Франции / [под общ. ред. Ж. Карпантье, Ф. Лебрена в сотрудничестве с Э. Карпантье [и др.]; пер. с фр. М. Некрасова]. – СПб.: Евразия, 2008. – 607 с.

6. История Франции: в 3­х т. / [Манфред А. З., Далин В. М., Загладин В. В., Павлова С. Н., Сказкин С. Д.]. – Т. 1. – М.: Наука, 1972. – 359 с.

7. Ливанцев К. Е. История средневекового государства и права / К. Е. Ливанцев. – Спб.: Санкт­Петербургский государственный университет, 2000. – 307 с.

8. Очерки истории Англии в средние века и новое время: Пособие для учителя / [под ред. доцента Г. Р. Левина]. – М.: Государственное учебно­педагогическое министерство просвещения РСФСР, 1959. – 356 с.

9. Павлів А. Я. Роль англійської, французької та російської революції в історії Європи та світу / А. Павлів // Політичний менеджмент. – 2011. – № 4. – С. 160–169.

10. Пти­Дютайи Ш. Феодальная монархия во Франции и в Англии Х–ХIII вв. / Ш. Пти­Дютайи [пер. с фр., сост. синхрон. таблицы и имен. указателя С. М. Моравский]. – М.: Государственное социально­экономическое издательство, 1938. – 423 с.

11. Штокмар В. В. История Англии в средние века / В. В. Штокмар. – Спб.: Алетейя, 2005. – 203 с.

12. Хачатурян Н. А. Сословная монархия во Франции ХІІІ – XV вв.: Учеб. пособие для вузов / Н. А. Хачатурян. – М.: Высшая школа, 1989. – 272 с.

13. Щербинин А. И. Зарождение и развитие парламентаризма / А. И. Щербинин [Електронний ресурс] – Режим доступу: duma.tomsk.ru/page/8313/

_________________
* Ми дотримуємося думки П. Сорокіна, згідно з якою кожна революція поділяється на два етапи: власне революцію та диктатуру, яка приборкує революційні настрої. Тому францзуська революція завершилася не 1794­го, а 1815 року, коли завершився період диктатури Наполеона (його англійським прототипом можна вважати О. Кромвеля) [3, с. 14; 9, с. 164–166].

Автор: Андрій ПАВЛІВ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Львів стане п'ятим українським містом, в якому запустять Glovo Вчора, 19 квітня

Порошенка і Зеленського просять публічно заявити про невідворотність курсу на ЄС і НАТО Вчора, 19 квітня

У Ахметова відреагували на рішення АМКУ про покупку заводу Абрамовича Вчора, 19 квітня

Посол ЄС шкодує через відсутність серйозних дебатів між кандидатами в президенти України Вчора, 19 квітня

Злочевський купує у британців українську газову компанію Вчора, 19 квітня

Коломойський розповів, як переховував у себе Ложкіна Вчора, 19 квітня

Вибори-2019: чи прилетить до Зеленського «чорний лебідь», який все зіпсує Вчора, 19 квітня

ЗМІ: По всій Україні проходять протести проти бездіяльності влади. ВІДЕО Вчора, 19 квітня

У НБУ обіцяють захистити права і заощадження клієнтів Приватбанку Вчора, 19 квітня

Політична проституція: верхи – Порошенку, а низи – Зеленському, - ЗМІ Вчора, 19 квітня