Майно, як і гроші, інколи дуже дорого коштує

Укладення та розірвання спадкового договору зачіпає норми права
й етики

Інститут спадкового договору з'явився у цивільному праві України з прийняттям Цивільного кодексу (ЦК) від 16 січня 2003 року. Законодавчо врегульовано у спадковому договорі лише сім статтей книги шостої ЦК України. Практично такий договір не набув широкого розповсюдження на той час, що пояснюється невпевненістю громадян у його надійності і браком інформації про нього у широких верств населення.

У науці цивільного права питання укладення спадкового договору викликало підвищений інтерес. Досліджували і розробляли цю проблему В. Васильченко, Т. Коваленко, С. Мазуренко, Н. Моторна, З. Ромовська, В. Чуйкова, С. Фурса, Є. Фурса та інші науковці і практичні працівники.

Положення ЦК України щодо спадкового договору зумовлюють неоднозначне правозастосування норм, що регламентують порядок його укладення й розірвання. Так, Т. Коваленко вважає, що спадковий договір на підставі норм Загальної частини ЦК України є недійсним правочином, оскільки обмежує правоздатність фізичних осіб [1, с. 15–16]. З. Ромовська обстоює позицію про те,  що таке негативне ставлення до цього договору грунтується на неприйнятті всього нового [2, с. 16]. В.Васильченко [3, с. 37], В.Чуйкова [4, с. 6–7] пропонують удосконалити і доповнити законодавство, яке регулює укладання, виконання та розірвання цього виду договору, зважаючи на відсутність регламентування у цивільному праві всіх відносин, що виникають у зв'язку з укладенням спадкового договору.

З огляду на те, що спадковий договір є новим видом договору в цивільному праві України, проблеми, пов'язані з його укладенням та розірванням, потребують подальшого ретельного дослідження. Тож метою цієї статті є визначення підстав розірвання спадкового договору та особливостей його укладення.

В юридичній літературі зазначено, що спадковий договір обмежує можливість відчужувача розпоряджатися за життя своїм майном, визначеним у цьому документі, позбавляє його можливості розпоряджатися ним і на випадок смерті шляхом складання заповіту, бо цей заповіт буде недійсним. Водночас правочин, яким обмежується правоздатність особи, вважається недійсним (ст. 27 ЦК України). Отже, спадковий договір на підставі норм Загальної частини ЦК України є недійсним, бо він обмежує правоздатність фізичних осіб. Окрім того, Т. Коваленко зауважує, що цей договір є спробою позбавити певних спадкоємців обов'язкової частки у спадщині, «обійти зазначену норму, щоб залишити їх ні з чим» [1, с.15].

Стосовно точки зору щодо обмеження цивільної правоздатності особи у разі укладення спадкового договору, то вона є достатньо спірною, оскільки здатність особи набувати цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати відповідно до ч. 1 ст. 30 ЦК України є складовою частиною цивільної дієздатності. Фізична особа, яка укладає спадковий договір, у такий спосіб і реалізує свою цивільну дієздатність.

Справді, відповідно до ч. 1, 2 ст. 307 ЦК України на майно, визначене у спадковому договорі, нотаріус, який його засвідчив, накладає заборону відчуження. Заповіт, складений відчужувачем щодо майна, вказаного у спадковому договорі, є нікчемним. Пункт 236 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 20/5 від 03.03.2004 р., встановлює, що на майно, яке є предметом спадкового договору, нотаріус накладає заборону відчуження у встановленому порядку, про що роблять напис на всіх примірниках договору. Через це виникла дискусія з приводу обмеження права власності: неможливості відчужувати майно, яке є предметом спадкового договору.

Як вважають Є. Фурса і С. Фурса, необхідно брати до уваги реальність прав на речі, оскільки право власності на річ може мати обмеження, зазначені в законі або договорі. Й тут ідеться про обмеження не правоздатності, а лише кількості майна, котре може бути передано після смерті громадянина у спадщину [5, с. 204].

Такої точки зору дотримується й З. Ромовська, стверджуючи, що на власника законом може бути накладено певні обмеження, які не дозволяють цілковито здійснювати своє право власності, і наводить приклади, коли набувач за договором довічного утримання, який став власником житлового будинку, не має права відчужувати його до смерті відчужувача. Також особа, яка передала в найм на три роки будівлю, не може передавати її в найм одночасно другій особі. Але водночас укладення першого договору не обмежує правоздатності власника будинку [2, с. 16].

Відповідно до ч. 4 ст. 319 ЦК України власність зобов'язує. Частина 7 цієї статті передбачає, що діяльність власника може бути обмежена чи припинена або він може бути зобов'язаний допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і порядку, встановлених законом. Накладення заборони відчуження на майно, визначене у спадковому договорі, справді є обмеженням права власності, а саме – права розпорядження. Але це обмеження передбачено законом. Відчужувач, укладаючи спадковий договір, повинен розуміти такі обставини і вільно приймати рішення про укладення чи неукладення спадкового договору.

Що стосується обмеження відчужувача щодо складання заповіту, то, справді, здається, що ця норма є достатньо жорсткою. Звертаючись до досвіду зарубіжних країн, де спадковий договір має більш як сторічну практику застосування, можна впевнитися, що він може бути відмінений спадкодавцем у заповіті, але водночас необхідна згода іншого учасника договору (§ 2291 Німецького цивільного укладення (НЦУ)).

Є думка про необхідність підтримати таку позицію – за допомогою спадкового договору порушуються права осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині. І особа, яка має право на обов'язкову частку у спадщині, не зможе довести, звернувшись до суду, що її незаконно позбавили спадщини, оскільки спадковий договір, «за допомогою» якого це сталося, практично неможливо визнати недійсним на цій підставі, оскільки недійсність спадкового договору у такому разі законодавчо чітко не врегульована. Тому пропонується до цієї частини ЦК України внести зміни і ч.1 ст. 1241 викласти у такій редакції:

«1. Малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують незалежно від змісту заповіту або спадкового договору половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка)».

Крім того, ЦК України варто доповнити статтею 1309 з таким змістом:

«Стаття 1309. Недійсність спадкового договору.

1. Спадковий договір визнається недійсним у випадках і на підставах, встановлених законом.

2. Спадковий договір є недійсним у частині, якою порушується право на обов'язкову частку у спадщині, передбачене ст. 1241 ЦК України».

 Питання про підстави розірвання спадкового договору також є проблемним. Законодавець у статті 1308 ЦК зазначив, що спадковий договір може бути розірваний судом за вимогою відчужувача у разі невиконання набувачем його розпоряджень, а також за вимогою набувача за неможливості виконання розпоряджень відчужувача. Водночас С. Мазуренко зазначає, що «спадковий договір може бути розірваний за вимогою відчужувача або набувача лише у судовому порядку. Законодавець не передбачив іншої можливості розірвання договору. Неможливо розірвати спадковий договір за згодою сторін або припинити виконання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язань. Відчужувач має право звернутися до суду з позовом про розірвання спадкового договору у випадку неналежного виконання його умов набувачем. У такому разі суд повинен керуватися загальними положеннями виконання договірних зобов'язань. Відчужувач має право вимагати повернення права власності на майно, що було ним передано за спадковим договором. Якщо ж після смерті відчужувача набувач не виконав умови договору, «виконавець» спадкового договору або нотаріус, покликані здійснювати контроль за виконанням спадкового договору, можуть звернутися до суду з позовом про розірвання договору» [6, с.1016].

Здається, що, розглядаючи питання про розірвання спадкового договору, необхідно враховувати не лише підстави, зазначені спеціальними нормами, а й загальні (ст. 651, ст. 652 ЦК), оскільки у статті 1308 ЦК, що встановлює підстави розірвання спадкового договору, немає заборони на його розірвання на загальних підставах.

З огляду на це В. Васильченко вважає, що, крім передбаченої статтею 1308 ЦК України можливості розірвання договору лише в судовому порядку, ворто розширити коло таких підстав. Автор зазначає, що, по-перше, немає жодних сумнівів стосовно того, що сторони за досягнення обопільної згоди можуть розірвати договір у будь-який час за взаємною домовленістю. По-друге, сторони можуть його скасувати, уклавши в нотаріуса новий спадковий договір. Логічним є і припинення спадкового договору у разі визнання спадкоємця винним у вчиненні дій, які є підставою для усунення його від спадкування. Якщо договір укладено з участю подружжя, то також немає жодних заперечень щодо можливості його припинення шляхом складання в майбутньому спільного заповіту подружжя. Спадковий договір може бути припинено за позовом зацікавленої сторони у разі припинення або визнання шлюбу недійсним, а також за недотримання сторонами під час його виконання вимог закону, передбачених главою 16 ЦК України [5, с. 37].

Безперечно, зазначена позиція В. Васильченко є правильною, і норми, які містяться у главі 90 «Спадковий договір», жодним чином не позбавляють сторони права змінити або розірвати договір на підставах, встановлених ст.ст. 651, 652 ЦК України.

Аналізуючи положення НЦУ, з'ясовуємо, що §2290 передбачає скасування договору про спадкування іншим договором, тобто договір про спадкування, а також окреме розпорядження, внесене в нього, можуть бути скасовані договором осіб, які брали участь в укладанні договору про спадкування. Також договір може бути скасований спільним заповітом, тобто договір про спадкування, укладений між подружжям, може бути скасовано також у спільному заповіті подружжя. Водночас у §§ 2293–2297 НЦУ передбачено і підстави відмови від спадкового договору.

Отже, для розширення підстав розірвання спадкового договору можна запозичити норму Німецького цивільного укладення про можливість розірвання спадкового договору з участю подружжя їхним спільним заповітом, але за згодою набувача.

Підсумовуючи викладене, можна дійти таких висновків:

по-перше, для розірвання спадкового договору є і спеціальні підстави, передбачені статтею 1308 ЦК України, і загальні – встановлені статтями 651, 652 ЦК України;

по-друге, укладаючи спадковий договір, відчужувач повинен чітко розуміти, що ним передбачено певні обмеження права власності, а саме накладається заборона відчуження майна; заповіт, який відчужувач склав щодо майна, вказаного у спадковому договорі, є нікчемним;

по-третє, необхідно внести зміни до ЦК України – до статті 1241, доповнити його статтею 1309 щодо регламентації недійсності спадкового договору у разі порушення права осіб на обов'язкову частку у спадщині.

Джерела

1. Коваленко Т. П. До питання про запровадження «спадкового договору»// Адвокат. – 1999. – № 1.– С.15–16.

2. Ромовская З. В. Проблемы наследственного договора // Юридическая практика. – 2003. – №44. – С.16.

3. Васильченко В. Спадковий договір: деякі міркування з приводу нормотворчості // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – №12.– С. 34-37.

4. Чуйкова В. Правова характеристика спадкового договору // Підприємництво, господарство і право. – 2005. – № 4.– С.3–7.

5. Фурса С.Я., Фурса Є.І. Спадкове право. Теорія та практика. Навчальній посібник. – К.: Атіка, 2002. – 204 с.

6. Гражданский кодекс Украины: Комментарий. – Т. ІІ. – Издание второе. – Х.: ООО «Одиссей», 2004. – 1016 с.

Автор: Юлія ДУРНЄВА