передплата Українською | In English

№24, грудень 2006

Есей про зраду

Поділитися:

«Эта ночь черней, чем Азеф». Це рядок із поеми «Облако в штанах» Володимира Маяковського. Що може зрівнятися з темрявою одеської ночі, якою метається знавісніла од ревнощів гора двадцятичотирирічного м'яса? Тільки чорна душа Азефа – душа зрадника, провокатора, вбивці, не кажучи вже про дрібніші переступи, за які відправляли на каторгу.

Шкода. Коли прізвище Євно Фешелевича Азефа стало загальною назвою, вже помер Александр Дюма. Це був образ, гідний його пера. Це був ходячий пригодницький роман. У ньому вмістилося все: і злидні, і честолюбство, і високі кабінети з гордими поставами можновладців, і хирляві правителі, і ордени, і гроші, багато грошей, і темні підвали, в яких укладалися зухвалі змови, і кохання. Але не було шляхетності. Та Дюма її вигадав би, якби не взявся розповідати Богові якусь історію, щоб його, грішного, пропустили в рай.

Звісно, така колоритна персона, як Євно Азеф, не залишилася поза увагою майстрів пера та аркуша паперу. Є безліч публіцистичних статей і навіть історична розвідка «История одного предательства». Та життя Азефа вочевидь несумірне з газетною колонкою. І не охопить його наукова лупа. Життєвий шедевр вартий шедевра літературного.

Я не претендую на таку високу місію. Мене не дуже цікавлять темні стежки й брудні задвірки. Повішання в безлюдних передмістях і вибухи бомб на центральних магістралях. Криївки, втечі, переслідування, поліцейські досьє, викрадені каси. Мене, в принципі, не цікавить і сам Азеф. Мені потрібна його душа – чорна душа зрадника. А його душа найчорніша.

Штрихи до портрета

Майбутній романіст зіткнеться з нездоланною трудністю: зовнішність цього білоруського єврея була так само потворна, як і його ім'я. А що вже казати про діла, задуми та совість. Коли я вперше побачив фото Азефа, то пригадав портрет Памфіла Палих із «Доктора Живаго» Боріса Пастернака. «Он был с черными всклокоченными волосами и шишковатым лбом. Это придавало Памфилу недобрый и зловещий вид человека, косящегося и глядящего исподлобья». (Чи не на Азефовій світлині запримічені ці риси?) Учинки Палих відповідали його зовнішності. Але це другорядний персонаж. Центральні образи будуються на контрасті. Класичні приклади: горбань Віктора Гюґо та потворна герцогиня Ліона Фейхтванґера, антипод якої – дурнувата краля. Щось у людині повинно бути прекрасним. Інакше це хула на Творця, який «утнув» абсолютний непотріб. Саме так спонукають нас думати ренесансні та барокові цінності, які ще жевріють у сучасній культурі. Врода має протиставлятися нікчемності чи зловмисності, непримітна зовнішність – внутрішній красі. Виняток може бути зроблений тільки неспокушеній юній особі, схожій на Мікеланджелевого «Давида», душа якої прозора і крихка, наче італійський мармур. (Однак спокуса ніколи не забариться.) Проте всі ці двоїстості, либонь, не про Азефа. Життя складне, але ж мова за текст.

Непросте завдання. Утім, для початку можна розчулити читача розповідями про важке дитинство сироти в провінційному містечкові Лисково Гродненської губернії. Люди люблять слухати такі байки. Про переїзд до великого Ростова-на-Дону. Про перший шматок заробленого черствого хліба. Змалювати шикарне життя та яскраві вітрини, що кидали свої відблиски на здібного хлопчину в поношеному гімназійному мундирі, аби тільки показати світові його злиденність. Описати суперечливі стосунки з матір'ю: заклики бути гідним пам'яті покійного батька, запевнення в геніальності, пророкування великого майбутнього (всі матері однакові) та брутальні напади істерії (бідність не сприяє сердечності взаємин). Тут витоки маргінальності, відчуженості, узвичаєної ворожості до будь-яких груп, класів, культур. Світ великий. Але потворний Євно сам у цьому світі. Світ не для нього. Проте він мусить якось жити. Мусить щось увірвати од цього скупого й гидливого світу. І він увірвав.

Азеф починає і виграє

У 1892 році молодий і завзятий репортер, який тільки два роки, як закінчив гімназію, знайомиться з впливовим маріупольським комерсантом. Пропонує вигідний ґешефт, отримує солідну суму й зникає. А згодом опиняється в німецькому місті Карлсруе і вступає до тамтешнього політехнікуму. Коли минула нервозність першої сесії й випала вільна хвилинка, він пише листа, який і визначив усе його наступне життя: «Ваше сиятельство. Я состою студентом политехникума в городе Карлсруэ (Германия). В указанном учебном заведении достаточное число студентов – российские подданные. Все они выказывают определенную политическую активность. Формируют политические кружки разного толка, преимущественно анархического и марксистского, изучают запрещенную в России литературу. Высказываются даже возмутительные идеи свержения монархии. Некоторые состоят в переписке с представителями тайных политических организаций в России. Мой долг, как верноподданного Государя Императора, известить Вас об этом. Если подробности брожения в среде российских студентов в Карлсруэ представляют интерес, я мог бы предоставлять такую информацию. Собирание подобных сведений, однако, связано не столько с материальными издержками, сколько с издержками времени, надобного мне для добывания средств к существованию и продолжения образования. Если департамент жандармерии предоставит необходимое содержание, я с готовностью и рвением направлю усилия на разоблачение антигосударственных элементов в студенческой среде. С уважением, Азеф Евгений Филиппович». Цей лист адресувався начальнику жандармерії в Ростові-на-Дону.

Дослідниця життя Азефа Іріна Пушкарьова з подивом, сповненим наукової сумлінності, пише: «Мотивация поступка Азефа осталась невыясненной». Ясна річ, «невыясненной». Шпики щоденників не ведуть, і не всі з них доживають до поважної сивини, яка й дає право на спомини. Справді, може здатися незрозумілим бажання студента доносити на однокурсників. Студентська солідарність вельми відома, а німецьких – і поготів. Їх зрівнює професорська пихатість і безкраїсть незвіданого. Усі вони однаково дрібні перед еверестами Платонів та інтегралів. Усі – обрана каста, вища за середньостатистичного бюргера й потенціалом рівна сильним світу цього. І якщо так дивитися на ситуацію, то Азеф не просто зрадник, а виродок. Він здав співвітчизників на чужині. Здав хлопців і дівчат, які намагалися на сторінках книжок і в прокурених, сповнених гамору кімнатах видивитися рожеве майбутнє своєї землі. Їхні ілюзії він перетворив на донесення, досьє, вироки та власний гонорар.

Невдовзі в Ростові-на-Дону

Звісно, ще той мораліст, начальник жандармерії, довірив «кидалові» (кажучи сучасною мовою) бути державним оком. Адже про ділові манери Азефа він, безперечно, чув. Справа про обкрадання комерсанта, як то кажуть, була гучна. А може, він просто не мав вибору? «Хіба він проґавив цього Євна? – міркував начальник жандармерії, походжаючи просторим кабінетом. – Поліцейські-дармоїди. Їм хіба що кишенькарів ловити. Чому це він має зараз писати в Німеччину, вимагати екстрадиції? А німці (звісні бюрократи) слатимуть запити, зважуватимуть докази, почнуть розслідувати. Доки цей Азеф знову не зникне. І все заради чого? Щоб закрити справу, яка висить на шиї поліцейського департаменту? Мало він їм послуг робив? А дяки нема і не буде.

Азеф, звісно, слизька персона. Але іншого немає. Всі ж благородні та чесні. І не заїкнись. Обшпарять поглядом. «Ви що це, пропонуєте мені бути донощиком? Ваша пропозиція образлива й непристойна. І ви, як, сподіваюся, чесна людина, маєте це розуміти. А втім, дивлячись на ваш синій мундир, не дивуюся таким, гідним Юди навіюванням. Усіх по собі рівняєте», – виказував мені тут один бородань. На каторзі тепер читатиме свої нотації бурим ведмедям. Час який нині – гірше пугачовщини! Немає чесних людей. Усі тільки вдають чесних. Державу розхитують. Начитались учених фантасмагорій. Пальця в рот не клади. Німецькими та французькими цитатами засиплють. Мені, припустімо, темного мужика та пролетаря не менше, ніж їм, шкода. Але ж я на життя государеве не зазіхаю. Скільки завгодно бомби розкидай, усіх сановних осіб перебий, хіба від цього справедливість на Русі постане, мужик ліпше оратиме, а робітник менше пиячитиме? Самі ж у своїх книжках пишуть: прогрес залежить од розвитку продуктивних сил, які й визначають суспільні відносини. Самі себе не чують. Утопісти. Якщо жінці належить дитину дев'ять місяців виношувати, то треба чекати, а не революції влаштовувати. А не виждеш потрібний термін – потвора явиться.

А Євно цей – молодець, виставив дурниками весь поліцейський департамент. Може, він і нечистий на руку, а мені що до того? Аби інформацію давав. Уся зараза з Німеччини повзе. А ми їх там у лігві й накриємо, в зародку знищимо, не пропустимо пошесть в імперію. Тільки-но через кордон – одразу тепленькими й візьмемо. Та й те, що з жидів цей Євгеній Філіппович, дарма. Усі вони, «підпільні люди», – інородці: жиди та поляки, та німці обрусілі. Каламутять Русь. Може, він і нічого хлопчина, цей Азеф? Украв? Замолоду всяке буває. Це навіть добре. Знатиме, що грішок за ним. На гачку, значить. Слухняніший буде. А спробує дурити, то ми його за старе – по етапу. Це навіть добре, що вкрав. Краще не придумаєш».

«А утримання йому виділимо. Половина департаменту нізащо жалування отримує. В усіх зв'язки. Тільки ордени та звання подавай. А цей працюватиме. Кожну копійчину відпрацює. Грошики, певно, любить. Не любив би – не крав. Як усе добре складається», – міркував він уже за письмовим столом. Ще раз узяв у руки повідомлення агента, відправленого в Карлсруе придивитися до Азефа: «Евно Азеф – умный и проницательный интриган. Можно с уверенностью предположить, что его жадность до денег и теперешнее стесненное положение должны весьма поспособствовать его служебному рвению». «Такі нам і потрібні», – проказав він, ховаючи Азефів лист і повідомлення до шкіряної теки.

Три абзаци на етичну тему

Яка тендітна, якась крива, а де-не-де й геть стерта межа між чесністю та порядністю за простими людськими мірками і мірками тієї самої чесності та порядності, але вже з державного погляду. Їх зіставлення навіть конфліктом назвати не можна. Наче мовиться про різні речі, різні світи. Слова ніби ті самі, а як прикласти їх до конкретних ситуацій, то й не клеяться. І не знати, котра з них – рівна стіна, а котра – блазнів горб. Пригадуєте, в схожому на ненастанне похмілля фільмі за повістю Максима Горького «Жизнь Клима Самгина» є подібна до сонного півмороку сцена, коли пан Самгін виголошує промову перед такими само, як він, захованими за дзеркальними заборолами пенсне інфантильними інтелігентами: панове, нам з раннього дитинства, отроцтва та юності, стін рідної оселі, гімназії та університетів оповідали про чесність і добродійство, про любов до ближнього й віру в справедливість. Нас готували до служіння народу та батьківщині… Казав він якісь такі дуже гарні та правильні слова. Я не пам'ятаю дослівно, вже вибачте, нема під рукою і першоджерела, але суть його слів саме така. Самгін схожий був на воскову фігуру, протяту розпеченим штирем. Ніби плавився од жару власних слів. Сходив чулістю та краплями поту. Не літери зливав, не цидулку читав. Видно було, що слів інших і не знає, і не чув, а як і чув, то не хтів розуміти, не вкладалися вони в його тонкокістковому черепі.

І от Самгін опиняється в одному купе з не «ніби», а по-справжньому п'яним добродієм, який, накинувши на плечі офіцерський кітель, повідує (не для того, аби шокувати м'якотілого цивільного, не для епатажу, а просто так, бо мова ця в нього завше на вустах, мов малярійне тремтіння), скільки, коли і як треба пити до й після розстрілу: п'єш, розстрілюєш і п'єш, п'єш, п'єш, потім розстрілюєш; головне – не протверезіти, бо каюк тобі. На двох квадратних метрах, між спальними полицями та засмальцьованим столиком, в кольоровому миготінні семафорів за товстою брудною шибою зійшлися два моральні переживання. Обидва хиткі, як і вагонне купе, розігнане по паралельних рейках. Чия душа прозоріша за скельце: душа «ніби» п'яного Самгіна чи вічно п'яного офіцера? Самгін не квапиться з осудливими словами. Та й кому казати? Хочеться тільки зникнути, випаруватися, провалитися, стрибнути на середньоросійську низовину з чавунної підніжки експреса «Москва – Санкт-Петербурґ».

Цікава штука – етика. Схожа на піраміду Хеопса – фаворитку туристів. Так само велична і правильна, так само досконала і примітивна, так само наче зруйнована й наче ціла, так само – оселя мертвих.

Зоряний час

Та повернімося до Азефа, який став «широко відомим у вузьких колах» таємної поліції як Є.Ф. Віноградов, С.М. Валуйскій, Ґірс, І. Даніельсон, Дєканскій, А. Неймайєр, Пєтров, Раскін, Рисс, Філіпповскій, Чєркасов, Валєнтін Кузьміч, Вєлікан, Євгєній Філіпповіч, Іван, Іван Ніколаєвіч, Сєргєй Мілітоновіч, «Толстий» і просто «Новий пріятель». Він справно одробляв «положене» йому жалування в п'ятдесят карбованців на місяць. Зблизився з осередком «Союзу соціалістів-революціонерів», яких, чи то задля простоти, чи щоб образити, називали «есерами». Став цінним агентом. Його донесеннями зацікавились у Петербурзі. Подвоїли жалування. «Задля ефективнішого використання» передали з відання провінційного управління жандармерії в московське, під особисте керівництво генерала С.В. Зубатова.

У Москві дипломований інженер-електротехнік знайомиться з одним із лідерів есерів – Г.А. Гершуні. Вражає його відданістю революційним ідеалам і ненавистю до ворогів прогресу. Він самовіддано переймається партійним будівництвом. Бере участь у роботі об'єднавчого з'їзду «Южной партии эсеров» і «Союза эсеров». (Пам'ятаєте, фракційність – перший ворог революції.) Повертається до Німеччини і створює партійну газету «Революционная Россия». І т.д., і т.п., і всяке таке інше, про що можна прочитати в грубезних, ще не зовсім зотлілих книжках «История КПСС».

Найцікавіше розпочинається в 1902 році. Гершуні створює «Боевую организацию эсеров». Через рік його заарештовують, судять і відправляють на каторгу. Справа революції під загрозою. Ситуацію може врятувати тільки найвідданіший боєць із незламною волею – Азеф. Його обирають до ЦК партії й призначають керівником «бойовиків». У жандармерії задоволені. Санкцію на такий крок агента дають начальник жандармерії С.В. Зубатов, директор департаменту поліції А.А. Лопухін і міністр внутрішніх справ В.К. Плеве. Це зоряний час Азефа.

Він здає таємній поліції підпільні типографії, конкурентів у партійному керівництві, первинні осередки, революційних донощиків в охоронному відомстві та дрібних фанатиків. Однак забув попередити про заплановане «усунення» уфимського генерал-губернатора Богдановича. Проте невдовзі назвав усіх виконавців теракту. Між ділом підкинув «липу» про революційний центр в Одесі. Але щиросердно розповів про організацію замаху на Ніколая ІІ, сам же ж його і зірвав, надавши виконавцям неточні інструкції. Однак уже не схибив, провівши теракт проти великого князя Сєргєя Алєксандровіча – дядька імператора (хоч виконавцям знову не поталанило). Безперечно, був на висоті, виявивши місцезнаходження (мертвого, правда) поліцейського агента, лідера християнсько-соціального руху, сумнозвісного попа Георгія Гапона. Невдовзі знову відзначився: повідомив про майбутній замах на самого міністра внутрішніх справ В.К. Плеве, не назвавши, втім, дату. Бомбометальник із групи Боріса Савінкова не схибив. Це був найгучніший теракт в імперії та й загалом у Європі. Газети ще довго переоповідали свідчення очевидців. Найбільше смакувалися не калюжі крові на бруківці Невського, не понівечені кінські трупи та вибиті шибки в кварталі довкола, а слова самого терориста, який так і не зрушив з місця, стояв на тротуарі й дивився на чорну вирву і дим, геть забувши про всі плани відходу й товаришів, що зникли наскрізними під'їздами: «У мить, коли бомба влетіла у вікно карети, Плеве, білий як сама смерть, глянув на мене, і я побачив в його очах справжній жах – це було найстрашніше».

«Терор – наш єдиний шлях», – повторював Азеф. У революційних колах про нього складаються легенди. Він розпоряджається чималою партійною касою. Його платня в таємній поліції зрівнюється з генеральським окладом. За кілька неспокійних років Азеф присклав 250 000 дойчмарок.

У полоні туману

Сонце сходило мляво, наче ще не прокинулося. Ніби із заплющеними очима заблукало в тумані. Шлялося поміж соснами, натикаючись на хвою і кущі горобини. Відчуваючи владу над кволим світилом, туман звивався, намагаючись, мов у полотняний вузлик, загорнути жовтого бранця, заодно й шматок сосняку з дерев'яним будинком, високим нефарбованим парканом і давно вже не кошеним бур'яном. Людям, які навідувалися на цю віддалену дачу, здавалося, що вікна й старі колоди зрубу пропускають туманові клапті. Що він пробирається шпаринами, осідає комином, наче розділяючи складові частини трухлявої будівлі, відділяючи стіни від підлоги і стелі, здіймаючи коричневі меблі й оддаляючи присутніх одне від одного.

На стільці посеред кімнати, скоцюрбившись, охопивши руками коліна і прихиливши до них груди, сидів чоловік. Його патлата голова з довгими пасмами час від часу підхоплювалася над зібганим тілом. Показувалась скуйовджена борода і мокре обличчя. Він уже не витирав патьоки сліз і слину довкола рота. Безладне бубніння злилося з тілесним мандрашем і скрипінням стільця. Навряд чи хто впізнав би в цьому ницьому створінні завше статечного і трохи сором'язливо-зверхнього отця Георгія Гапона.

– Що ж це воно таке? – вигукнула мокра голова. – Що ж ви робите, супостати? Я ж вам нічого не зробив. Я ж нікому нічого погано не зробив. Людоньки, відпустіть. Христом-Богом молю. От вам хрест, – скручені на колінах пальці сіпнулися майнути звичним жестом, але від тривалого зціплення не роз'єдналися. – Я нікому не скажу, їй-богу, не скажу. Нащо мені казати? Чуєте? Клянуся, не скажу. В почорнілих ямах-зіницях щось зблиснуло – чи то надія, чи ще одна порція сліз.

– Він не скаже! – пробасив чоловік, що весь час ходив за Гапоновим стільцем. – Як заговорив! Чули, товариші, як ця свиня заговорила?!

– Ти нікому не кажи. Нам, юдо, луче скажи: скількох ти наших товаришів охранці здав? – звернувся до Гапона, не відриваючись од білої плями за шибкою, один із присутніх.

– Здав? Що ж ви таке кажете? Нікого я не здавав, – проскоромовила в бік вікна Гапонова голова.

– Як же ж, нікого не здавав?! – почувся жвавий голос з іншого кінця кімнати. – Ти, гадюко, приповзав на конспіративну квартиру на Василівському? Приповзав. За тиждень квартиру накрили. Четверо товаришів на каторзі гнитимуть. Ти, сволото, зустрічав посильного на Фінляндському вокзалі. Де він тепер, не знаєш? Знаєш. У підвалі Гєрасімова. Власник жвавого голосу вийшов з темного закутка, струснув русявим чубом, схилившись, щоб бачити Гапонове лице.

– Що ти мені слину пускаєш? Кажи! – гукнув він, випроставши руки зі стиснутими кулаками.

Гапон стрепенувся й мало не впав зі стільця:

– Не знаю, нічого не знаю. Як вам ще сказати, щоб повірили?

– Просто правду кажи. Правду від кривди ми одрізняємо, – глухо мовив чоловік, приворожений білим туманом.

Він повів плечем, повернувся до середини кімнати, ледве відірвавшись од білості. Зігнутий Гапон дивився на його спокійне, наче гіпсове, обличчя. За неквапливістю рухів і наказовими інтонаціями розпізнав у ньому головного.

– Товаришу, – звернувся він до чоловіка, який, видно з усього, й вирішував його долю.

– Жандарми тобі товариші, – перебив його русявий. У Гапоновому погляді майнуло звичне презирство, але він миттю його приховав і знову звернувся до чоловіка біля вікна:

– Послухайте, чого б я брехав? Як на духу: це не я. Хтось інший. Хіба тільки я знав і про квартиру, і про посильного?

– Ти нам, знаєш що, скажи, Георгію, де ти обідаєш, – майже по-дружньому звернувся блідий чоловік. Від здивування Гапон перестав плакати, шморгнув носом і протер очі:

– Як це, обідаю? Вдома. Чи ще десь.

– А в ресторані на Нєвському, наприклад?

– І в ресторані, бува.

– Сам чи з парафіянами? – гіпсова маска-обличчя ледь посміхнулася. (Його русявий товариш порснув од сміху.) – З друзями, Лопухіним, скажімо?

– Із ким? Лопухіним? Це що, начальником поліції? Чого це йому зі мною обідати? Він із князями та міністрами застільничає, – Гапон ги-гикнув, озирнув присутніх, сподіваючись, що вони теж сміятимуться.

– З міністрами, кажеш. А чого ж це тебе, Георгію, минулого тижня в ресторані на Нєвському з ним бачили? Ви про щось так жваво розмовляли.

– Не було такого, – машинально відказав Гапон. – Чекай. Минулого тижня? А, пригадую. Зустрів його в ресторані, привіталися, перекинулися кількома словами. Я йому кажу: Ваше сіятельство, не можна репресіями мир і злагоду встановити. Согласіє між людьми упрочити. Тільки Христом, тільки Христом можна сословія примирити, ібо тільки в Богові є вишня правда. І народу (кажу йому) на мітингах, сходках я це проповідую: домагайтеся справедливості, але од Христа не відступайте. Бо соціалізм і християнство за одне стоять – за любов між людьми.

Проказуючи це, Гапон випростався, відірвав руки від колін, ледь підніс правицю, голос набув плавних інтонацій, хоч і переривався шморганням.

– Кажеш: «За одне стоять». За одне, та різне. Морочиш ти нам голови, Георгію. Забалакалися ми. Вже, диви, полудень скоро. Знаєш, що це? – гіпсолиций чоловік неквапно вийняв із кишені папірець і потрусив ним над головою:

– Це рішення партії – вирок. Чув таке слово?

– Який вирок?

– Смертний, Георгію, смертний.

Гапон відсахнувся, сіпнувся зірватися з місця. Із-за спини його щосили вдарили кулаком об потилицю. Русявий копнув чоботом по грудях. Гапон скрутився і впав.

– За що? – закричав він.

Його почали гамселити ногами. Пролунав дикий вереск. Якоюсь дрібненькою думкою він сподівався, що хтось на дворі почує або пожаліють, зглянуться. Може, це ще не кінець, аби тільки пожаліли.

– Василю, приступай, годі курити, дихнути нічим, – скомандував старший до четвертого чоловіка, який увесь час незворушно сидів за столом і смалив цигарки. Видно було, що всі ці перемови його мало цікавили. Він нудьгував і думками був десь далеко. Та коли настав час братися за діло, враз ожив. В обличчі та рухах з'явилася доладність, прикметна для майстрового чоловіка.

Василь узяв зі стола змотаний мотузок і поліз на горище. Зі шпар на стелі посипалося сміття. Почулося гупання. Василь вирвав кілька дощок і просунув у діру голову. Щось роздивився і зник. Знов долинуло грюкання, і з діри впав мотузок із уже зв'язаною петлею.

– Не вбивайте! Все скажу! Пожалійте, відпустіть, зникну, ніхто й не знатиме! Скажете, що вбили. Втопили, скажете. Зникну. У Сибір піду. Схимником. Ім'я зміню. Пожалійте! Це не я. Це Азеф. Азеф! Точно Азеф! Він – юда. І про квартиру він знав. І про посильного. І про зброю з Англії. Він виказав. Не я! Самі подумайте. Це не я, не я!

Його притисли коліньми до підлоги й зв'язали руки й ноги. Зиркнувши на мотузок і петлю, що за невблаганною силою земного тяжіння відцентрово крутилася над стільцем, Гапон засовгав ногами і, по черзі відштовхуючись плечима, піднявши бородату голову, поплазував до вікна.

– Усе скажу, – прохрипів він. – Возили мене в жандармерію. Розпитували: що і як? Просили, щоб придивлявся й розповідав. Але я імен не називав. Нікого не видав. Азеф видав. Це все він. Лопухін гроші давав. Для трудящих, казав. Лікарні облаштовувати. Бідних годувати. Діткам школу відкрити. Узяв я гроші. Не для себе. Для людей старався. Я ж за соціалізм, братці, за революцію. Не губіть невинного!

Його знов почали товкти ногами.

– За що!? – закричав Гапон, вирячивши очі й щосили роззявивши заслинений рот. – За що!?

– За дев'ятсот п'ятий рік! Забув, тварюко! – кричав русявий, б'ючи ногами попа в боки. – Забув?! Твоя робота. Вбитих жінок і дітей, старих, що йшли під кулі з твоїми псалмами, іконами та хореньками, порубаних козачими шашками, забув? Провокатор!

– Кажеш, за соціалізм ти, – заговорив чоловік із гіпсовим обличчям, дивлячись на пелехату Гапонову голову біля носків своїх чобіт. – Зрадив ти соціалізм, революцію продав. Трудові маси обдурював своїми проповідями. А тепер ще й товариша Азефа паплюжиш. Ти – юда. А тепер скажи, святий отче, яка смерть належить зраднику? Ти ж маєш знати. І чоботи мені не слинь, прислуги не тримаю, щоб витирала. Не хрипи. Чого мовчиш? Підкажу: повішання. Гойдатимешся ти на шворці, як юда, доки тебе щурі не згризуть.

За помахом його голови Гапона поволочили до стільця. Чоловік розгорнув папірець і почав чітко й голосно читати: «Російська партія соціалістів-революціонерів постановила: за зраду трудового народу, за зраду революційної справи…»

«Отче наш, що єси на Небесах! Нехай святиться Ім'я Твоє...», – нестямно лементував Гапон, перекрикуючи текст вироку.

Його доволочили до стільця й почали витягувати на нього. Гапон не пручався, а обм'як і тому наче поважчав. Покладені на скрипучий стілець ноги не тримали його, тіло падало й голова ніяк не попадала в петлю. Він нестямно молився. Слова з «Отче наш» перемішалися зі словами вироку й лунали одночасно: «Нехай прийде Царство Твоє…», «за співробітництво з класом експлуататорів…», «нехай буде воля Твоя…», «за провокаторство…», «як на Небі, так і на Землі», «прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим…», «засудити до страти шляхом повішення»... Чоловік згорнув текст вироку й підійшов до Гапона, що, здіймаючись над стільцем і головою сягаючи майже до діри в стелі, продовжував повторювати молитву, заклав папірець за пояс темно-сірої ряси, одступив, перезирнувся з товаришами й кивнув головою. Двоє з них одскочили, третій вдарив ногою по стільцеві. Той востаннє скрипнув, перекинувся і впав, глухо грюкнувши об дощану підлогу.

Про Георгія Гапона зовсім без пафосу

Отця Георгія в Петербурзі не любили. Той був, наче більмо на оці й у Священного Синоду, й загалом у церковних кіл. За Гапоном не помічалося ані тобі ортодоксальності, ані витонченості. У нього все ставало якимось поверхневим, спрощеним, по-малоросійському приземленим. Без глибоких висновків змішувалися тези Толстого й Каутського. У проповідях, якщо і згадувався Бог, то як вставне слово, без будь-якого сенсу. Випадковими здавались і заклики до спасіння душі. Жодних емоцій, тільки раціоналізм. Цілковите й неподільне панування тверезого розуму. Прагнучи впливати на спільноту, найпростіше роз'ятрювати ненависть, роздмухувати пристрасті, назвати винуватця й закликати до лінчування. Гапон обходився без цього. І, хоч як це дивно, мав популярність і повагу серед міщан. Певно, підкуповувала пошана до законництва й абсолютна реалістичність соціальних вимог. Він був переконаний: християнський ідеал співжиття та й навіть «тисячолітнє християнське царство» – цілком реальна перспектива. Варто тільки захотіти. Не мріяти жити по-християнськи, а власне жити. Усім, разом і одночасно. Й у робітничих бараках, і в просторих квартирах, і в спадкових палацах. А там, як послухати Гапона, неодмінно натомість бараків з'являться школи та лікарні, достаток без розкошів і справедливість, яка не суперечитиме закону. Однак згодом його погляди на майбутнє стали не такими єлейними.

Поряд зі зрозумілим людям Гапоном зайняті власним щоденним вузьким побутом священики здавалися ледацюгами, доктори богослов'я – поважними, але зовсім неактуальними. Гапон контрастував з усім способом життя православної церкви, яка то судилася з графом Толстим, то викривала єресі «інтелігентів-новохристиян». Церква наче відгородилася від життя золотими ризами й монастирськими стінами. За короткий час (і, мабуть, не сподіваючись цього) Гапон став справжнім політиком-практиком, провідником християнсько-соціальної ідеології. Таке вчення було досить популярне у Великій Британії, культивувалось англіканством, але здавалось утопічним і водночас реакційним на російських теренах.

Популярність запанувала над Гапоном. У його зовнішності та помислах дедалі менше залишалося од святого отця і все більше ставало від політика. Із ним загравали і консерватори, і ліберали, і легальні марксисти, і революціонери. Під час кожних виборів до Державної Думи зверталися по підтримку, прагнули оголосити союзником. У Гапона виникли задуми створити власну партію. У публічних промовах він продовжував закликати до ненасилля, але «вічний пат» у політичній діяльності дратував. Кож

Автор: Валентин БУШАНСЬКИЙ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Останні новини

Новини 22 вересня: 130 мільйонів банку "сім'ї" Януковича, казахський реформатор, вплив нової команди НБУ на курс гривні Вчора, 22 вересня

В ЄС готові надати 1,2 мільярда євро Україні, але чекають конструктиву від роботи з МВФ Вчора, 22 вересня

Єрмак вибілює бюджет-2021: каже, що не всі гроші Авакову Вчора, 22 вересня

Власника Idea Bank звинувачують у причетності до польської фінансової піраміди Вчора, 22 вересня

Нацбанк назвав основну причину падіння економіки України на 11%, ви її теж знаєте Вчора, 22 вересня

Казахський мільйонер Сейсембай зустрівся із Зеленським і заявив, що буде працювати над реформами в Україні Вчора, 22 вересня

Міністр фінансів запевняє, що місія МВФ буде в Україні у жовтні-листопаді  Вчора, 22 вересня

Новини 21 вересня: нові Panama Papers, кандидат на місце Абромавичуса, держборг Вчора, 22 вересня

Приватизація готелю "Дніпро": переможець аукціону сконцентрував 100% акцій 21 вересня

Рада ухвалила виділення 150 мільйонів на реконструкцію стадіону у Кривому Розі 21 вересня