Незасвоєні уроки Чорнобиля

На тлі гострої фінансово-економічної кризи, політичної нестабільності й драматичних подій в Україні, що впродовж останніх місяців не тільки хвилюють наше суспільство, а й перебувають у полі зору світової спільноти, якось відійшли на задній план проблеми, пов’язані з Чорнобильською катастрофою, ліквідація наслідків якої й через 28 років потребує значних коштів і зусиль, постійної уваги, кваліфікованих відповідальних рішень…

Сумна дата 26 квітня спонукає нас, віддаючи належне мужності й жертовності ліквідаторів аварії на ЧАЕС, ще і ще раз переосмислити причини найбільшої техногенної катастрофи в історії людства, замислитися над тим, що ми винесли з гірких уроків Чорнобиля, чи все робимо для того, щоб більше ніколи не допустити повторення такого радіаційного лиха.

Сьогодні важливо не просто порушити цю тему, а розглянути ситуацію з усією відвертістю і критичністю. Порівнюючи ставлення до чорнобильських проблем у минулому і нині, можна констатувати невиправдане зменшення уваги до них, особ­ливо за кілька останніх років. Згадаємо, що упродовж перших двох десятиліть, попри відсутність досвіду і зумовлені цим прорахунки, було багато зроблено для подолання наслідків Чорнобильської катастрофи: проведено технічно складні масштабні заходи, розроблено потрібне законодавство, сформовано відповідну систему державного управління з необхідними виконавчими структурами. Навіть у Конституції України зафіксовано, що «подолання наслідків Чорнобильської катастрофи – катастрофи планетарного масштабу, […] є обов'язком держави » (ст. 16).

Після численних реорганізацій згаданої системи управління (їх уже й перелічити важко) з 2011 року за всі технологічні заходи в цій сфері відповідає Державне агентство України з управління зоною відчуження (ДАЗВ). Ця назва, звісно, не відображає й малої частки покладених на нього завдань. Ось тільки перелік напрямів діяльності агентства, за якими було підсумовано роботу в минулому році на лютневому засіданні колегії в Чорнобилі:

– зняття з експлуатації енергоблоків Чорнобильської АЕС та перетворення об’єкта «Укриття» на екологічно безпечну систему;

– поводження з радіоактивними відходами;

– підтримка екологічно безпечного стану в зонах відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення;

– радіаційний захист населення та екологічне оздоровлення забруднених територій;

– комплексне медико­санітарне забезпечення громадян, котрі постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.

За кожним пунктом можна багато чого розповісти, але розглянемо лише один із найпроблемніших – «поводження з радіоактивними відходами». Початок цієї справи в 2008 році був обнадійливий. Започаткована тоді Загальнодержавна цільова екологічна програма поводження з радіоактивними відходами була чи не єдиною державною програмою, яка з часу її затвердження законом повністю забезпечувалася реальними фінансовими ресурсами. Це досягалося з допомогою Фонду поводження з радіоактивними відходами. До речі, законопроект зі створення цього Фонду був підтриманий у парламенті 432 голосами! Така одностайність зумовлена тим, що йшлося зовсім не про політику, а радіаційну та ядерну безпеку, тобто стосувалося усіх нас, наших дітей, майбутніх поколінь, довкілля.

Наповнює фонд основний його платник – Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом», що перераховує 0, 74 копійки з кожної кіловат­години електроенергії, виробленої на АЕС. Також у фонд надходять відрахування від всіх «виробників» радіоактивних відходів.

Отже, необхідні кошти є, але фінансування цієї програми вкрай низьке – у межах 5–8%. То куди зникають гроші, необхідні для життєво важливої справи (радіоактивних відходів утворилося до 4 мільйонів кубічних метрів)? Ось показники 2013 року. Планові надходження до фонду – майже 625 мільйонів гривень. Але з них на заходи на Чорнобильській АЕС і в зоні відчуження, які не стосуються поводження з радіоактивними відходами, виділено відповідно 380 та 170 мільйонів гривень.

І тільки залишок пішов за призначенням, що дало змогу займатися виконанням лише двох із 13 завдань програми. Та й то значну частину робіт удалося виконати завдяки технічній допомозі США, Німеччини, Франції, Великої Британії та інших країн.

Загалом за чотири роки з фонду не за призначенням спрямовано понад два мільярди гривень. Через це майже не оновлюється інфраструктура спецкомбінатів Державного об’єднання «Радон», працівники яких змушені застосовувати ще радянське обладнанням для різних робіт з радіаційними джерелами і матеріалами, зокрема для ліквідації локальних радіаційних аварій. А сховища для радіоактивних відходів? Потрібні так звані геологічні сховища, тобто розташовані глибоко під землею у стабільних геологічних формаціях. Це сучасна світова практика. І два закони України зобов’язують створювати саме геологічне сховище. Та в нас на це… не вистачає кош­тів, і зроблено інший явно сумнівний вибір – обладнують проміжні, дешеві сховища. Але ж це не вирішує головного завдання – своєчасного безпечного і кінцевого захоронення спеціально підготовлених радіоактивних відходів! До того ж, проміжні сховища потребують обслуговування упродовж десятків, а то й сотень років, тож у підсумку витрати значно перевищать вартість геологічного сховища. Можна поспівчувати й «Енергоатому» – кошти перераховує справно, а сховищ для відходів відпрацьованого ядерного палива своїх АЕС не має.

У 2012 році закінчилася дія Загальнодержавної програми зняття з експлуатації Чорнобильської АЕС та перетворення об'єкта «Укриття» на екологічно безпечну систему. Нова не розроблена, що не завадило щороку вилучати на потреби ЧАЕС приблизно 400 мільйонів гривень з Фонду поводження з радіоактивними відходами. Ще раніше (у 2010 році) закінчився термін дії Загальнодержавної програми подолання наслідків Чорнобильської катастрофи. Незважаючи на відповідні доручення парламенту і уряду нову програму за ці роки так і не розробили. Тому фінансування заходів у зоні відчуження здійснюється також без врахування відповідної статті Бюджетного кодексу України, а з фонду, що має зовсім інше призначення, беруть ще приблизно 170 мільйонів гривень на рік. Хіба для того він створювався, щоб латати такі «дірки», а власні завдання відкладати?

У всіх конвенціях у сфері безпечного поводження з радіоактивними відходами, директивах ЄС, базових принципах з безпеки МАГАТЕ виразно й переконливо висловлено вимогу до всіх країн, які підписали зазначені документи або є членами цих міжнародних організацій – не переносити нинішні проблеми (зокрема фінансовий тягар) на майбутні покоління. Рівень фінансування чорнобильських програм показує, що ми передаємо у спадок майбутнім поколінням до 95% такого тягаря і при цьому й сьогодні не дбаємо належним чином про радіаційну безпеку.

Ставлення до проблем, пов’язаних із подоланням наслідків чорнобильської катастрофи, зокрема, поводження з радіоактивними відходами, які через неї утворилися, наводять на думку, що ми швидко стали забувати «уроки Чорнобиля», про які згадуємо лише 26 квітня. Залишається сподіватися, що нинішні революційні зміни в суспільстві торкнуться й ставлення до болючих чорнобильських проблем, допоможуть забезпечити виконання (з відповідним фінансуванням) заходів для їх розв’язання.

Автор: Микола ПРОСКУРА