Час боротися й час творити

Атаки на Майдан, зіткнення, протистояння, напружені ситуації, агресія, велика небезпека для суверенітету й незалежності України… Час боротьби не закінчився, хоча вже й розпочався час творення. Що далі? На це та інші запитання нашого кореспондента Миколи Славинського відповідає народний депутат України, член фракції ВО «Батьківщина», автор художньо-документальної дилогії «Волинянин» Ярослав ФЕДОРЧУК.

– На які найболючіші запитання самому собі шукаєте відповіді сьогодні?

– Питання одне: майбутнє України. Саме це тривожить душу і, як кажуть у народі, не дає спати. Наше завдання – відстояти суверенітет, цілісність і неподільність держави. Кремлівські дії загрожують миру та безпеці не лише в Україні, а й у всій Європі. Це велике потрясіння для цивілізованих держав.

– Майдан – це велика історична подія, з якої розпочалася нова епоха розвитку України. Ніколи не забудуться жертовність людей, їхні героїзм і патріотизм, віра в перемогу. Майдан боровся проти злочинної влади, корупції, непрозорої економіки. Я написав вірш, який, сподіваюся, стане піснею. Там є такий рядок: «Майдане мій, ти честь і слава». На жаль, чимало політиків безсоромно використовують його задля власних інтересів та амбіцій. Дається взнаки й наша давня хвороба – пустопорожня балаканина. А ще маємо повсюдне швидке перефарбовування. Гидко на це дивитися. До речі, в Україні ворогів прощали, зрадників – ніколи.

– Обличчя вже змінилися, а ось система… Немає сумніву в тому, що її необхідно рішуче трансформувати. Але як? Потрібна принципово нова еліта. За роки незалежності сформувався великий прошарок тих, хто звик до обману, злодійства, аморальності, зневаги до людей. Усе це – в крові багатьох. Отож необхідне очищення й оздоровлення, повсюдне утвердження принципу невідворотності покарання за злочини. Приклад цього – постанова парламенту «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді». Цей документ, якщо його положення будуть повністю втілені в життя, відновить законність та справедливість і стане пересторогою для всіх. Після революційних підходів до розв’язання пекучих проблем настав час побудови нової держави, створення інститутів справжньої демократії, чіткого розподілу трьох гілок влади – законодавчої, виконавчої та судової.

– Я назвав би так: це уряд великої відповідальності. Треба надати можливість йому працювати. Я особисто довіряю Арсенію Яценюку. Тепер головне, щоб у його команду не потрапили непідготовлені люди. Не забуваймо: успішний недоумок – велика біда для навколишніх, а для держави, якщо він при владі, – катастрофа. Пам’ятаймо також, що революції часто­густо завершуються чварами, непорозуміннями чи й міжусобицями. Вірю, що новий уряд спростує моє давнє формулювання: якщо пустеля – Бог без людей, то українська влада – люди без Бога.

– Я проти будь­яких привілеїв. Для всіх – Президента України, народних депутатів, урядовців, суддів, прокурорів. Але – і це однозначно – високопосадовці повинні мати достойні зарплати. Суспільство просто­таки зобов’язане контролювати «слуг народу», адже відомо, що влада не буває аскетичною: вона раніше чи пізніше обростає жирком. Боротьба за українську державу – це й боротьба за моральність влади, її духовність.

– Назріло стільки реформ, що важко їх навіть перелічити. Назву лише деякі: скорочення управлінського апарату й витрат на нього, рішуче оновлення судової системи та силових структур, творення професійної армії… Необхідні ринкові ціни – від енергоносіїв до проїзду в транспорті. На порядку денному – виконання вимог Міжнародного валютного фонду. Потрібне принципове розуміння: паски мають затягнути всі без жодного винятку. Годі вже одним злидарювати, а іншим із викликом розкошувати. Коли народ у біді, шикувати аморально.

– Я переконаний, що це будуть справді чесні, прозорі вибори – без підкупу, шантажу, різноманітних маніпуляцій, «каруселей», адміністративного тиску й так званих паралельних серверів. Вибори реальні, а не такі, які малювала на папері вчорашня влада. Боротьба буде рівновелика. Симпатії людей розпорошуватимуться, виборці оцінюватимуть не гасла, а справи й віддадуть перевагу тому, хто запропонує переконливу програму виходу України з економічної та політичної кризи, відродить довіру до влади.

– На мою думку, вони таки мають відбутися у жовтні чи листопаді нинішнього року за пропорційною моделлю з відкритими списками.

– Позитивно.

– Чому столиця має стати винятком? Якщо й проводити вибори в два тури, то в усіх містах.

– Потрібний закон про люстрацію, вироблення чітких критеріїв цієї непростої процедури. Вона – надзвичайно гострий двосічний меч. Очищення повинне йти і згори, і знизу. Воднораз ніхто нікого не має права ставити на коліна. Я категорично проти самосудів, зведення порахунків, підозріливості й ворожості в стосунках наших громадян. Далеко не всі, хто засуджує зло, стають захисниками добра. Щоб світ став кращим, треба самому стати кращим, відкинути власні скверни.

– Особисто я проти реприватизації. За винятком тих випадків, де приватизація відбулася з порушенням законів. Слід враховувати й суспільно­психологічні аспекти. Так, бідняк засуджує мільйонера за його нечесність і аморальність. Але чи зустрічався вам бодай один такий критик, кот­рий не хотів би стати мільйонером?

– Юлія Володимирівна знає не лише нинішню ситуацію, а й шляхи виходу з кризи, була й залишається беззаперечним лідером Всеукраїнського об’єднання «Батьківщина».

– Так.

– Україна вже готується до підписання такої угоди. Що раніше це буде зроблено, то краще.

– А де взяти кошти на його справді цивілізоване утримання? До того ж слід опікуватися не лише Межигір’ям, хоча воно знакове, а десятками чи й сотнями інших розкішних комплексів, які незаконно побудовані за вкрадені народні гроші. До розв’язання цієї проблеми необхідно підходити зважено, з урахуванням специфіки: десь відкрити музей, а десь – лікарню або дитячий садочок.

– На жаль, як писав цей твір, так і пишу уривками, хоча й відчуваю свій обов’язок (може, це не зовсім скромно) розповісти об’єктивно, правдиво про події, в яких брав участь або був їхнім свідком. Героями, як і в попередніх книжках, будуть реальні особи. Не забуваю й про короткі образні вислови чи фрази, які дехто називає афоризмами. Ось лише один із них: «Той, хто відчуває обов’язок перед батьківщиною, ніколи не буде рабом. Лише обов’язок перед нею робить людину вільною й щасливою».