![]() ![]() |
Українською | In English |
№23, грудень 2013 Марко Вовчок: примхлива канва коханняПоділитися:10 грудня 180 років тому народилася авторка «Народних оповідань»
Позбулася цноти в чотирнадцять років і ніколи не сумувала за невинністю. Ставши жінкою, все життя почувалася нею, а вже потім – письменницею, постійною співробітницею (майже сорок років!) журналу Magasin d`Education et de Recreation, у якому друкувався Жуль Верн, головним редактором іще одного популярного часопису, де працювали тільки жінки. Отож Пантелеймон Куліш не перший і не останній падав до ніг замкнутої – воістину вовчкуватої! – «ворожбитки», котру чоловіки називали красунею, а справжні вродливиці – потворою з… білими бровами. Звичайно, такими вони привиділися конкуренткам. Насправді мала і спокусливу вроду, настояну на змішаній польськолитовськобілоруській крові, й красу душі, адже, мешкаючи в російській глушині, виховувалася на світовій класиці, ба навіть говорила в родині французькою мовою. Та виростала відлюдкуватою, бо вітчим (мати вдруге вийшла заміж) бігав за нею, десятирічною, із сокирою й лементував мало не на всю Орловську губернію: «Зарубаю!». Довелося переїхати до тітки, яка виділила «бідній родичці» куток у невеликій кімнаті, а згодом перебратися під затишний дах харківського жіночого пансіону. Так розпочалося життя Марії (тоді ще Маші) в Україні. Доба була розписана до хвилини: вранішня молитва, лекції, де вивчали французьку та німецьку мови, уроки танців… За будьякий непослух – покарання голодом і «засланням» на горище в холодну напівтемну кімнатку з чорним столом і чорним ліжком. Та чорнота замкнутого простору назавжди впилася в душу. Не рятували спогади про дитинство, тепло довгої русявої коси, вишукані сонячні вірші французькою мовою (українську чула тільки з вуст покоївоккріпачок). На щастя, незабаром волелюбну вихованку пансіону родичі забрали в Орел. Там юна Марія й познайомилася з українським засланцем, етнографом Опанасом Марковичем. Він був набагато старший, але симпатичний, освічений, дотепний. І переміг у потаємному двобої багатого поміщика Єргольського. Непокірна чи й свавільна власниця довгої русявої коси, попри вмовляння та погрози родичів, оголосила про свої заручини з бідним Опанасом, який служив дрібним чиновником у канцелярії губернатора. Оголосила враз, настільки несподівано, що Маркович, уже досвідчений, бувалий у бувальцях, заходився переконувати самого себе: «Вона його за муки полюбила». Але не завершував шекспірівської крилатої фрази: «А я її за співчуття до них». Це було б чистісінькою неправдою. Покохав посправжньому й, коли завершилося заслання, повіз до України. Там подружжя ніхто не чекав, і Марковичі вимушено мандрували землею, яка так і не прихистила їх. Обоє рвалися до Петербурга, куди надіслали невеликий зшиток із двома напівдокументальниминапівхудожніми оповідями. Адресували їх Пантелеймонові Кулішу. Саме до нього й звернулися після виходу «Народних оповідань», які побачили світ 1858 року. Ошатно видана книжка із зеленою обкладинкою відразу й назавжди утвердила Марка Вовчка на літературному олімпі. Молода авторка без жалю попрощалася з провінційним Немировом. Не шкодувала й тоді, коли прощалася з Петербургом. Непривітне, похмуре місто, квартира в осоружному будинку навпроти друкарні Куліша, його погрози покінчити з життям – усе це набридло так, що хотілося втекти, але не безвісти, світ за очі, а туди, де сяяли вогнями Берлін і Париж. Від несподіваної подорожі відмовляв здрібнілий, завжди меланхолійний Опанас Маркович, сам Тарас Шевченко просив залишитися поблизу своєї оселі. Марно! За книжку одержала пристойний гонорар і замовила місце в диліжансі. Не могла не вирушити за манливий обрій. Не з кимсь, не з Марковичем (чоловік ніяк не міг отримати закордонний паспорт), а… Так, із самим Тургенєвим. Знала, що раніше чи пізніше звабить романіста з європейським ім’ям, однак уславлений письменник не квапився пірнути в темряву жіночих чар. Тактовно чекав слушної миті, коли вони почнуть зцілювати стомлену душу. У передчутті насолоди писав стримані листи, зокрема й про те, що «немає щастя без родини й без батьківщини». Тим часом Герцен, захопившись творами Марка Вовчка, простотаки жадав побачити їхню авторку. Надсилав їй короткі цидулки й запрошував до себе – в Англію. І пані Маркович разом із чоловіком та маленьким сином незабаром прибула до Лондона. Там письменниця прочитала Герцену рукопис повісті «Игрушечка» й устигла розповісти, що вийшла заміж без кохання – лише задля того, щоб здобути незалежність. Струнка зі смаком одягнена Марія загадково всміхалася. Її великі сірі очі сяяли від того, що заборонений у Росії публіцист не лише високо оцінює її найновіший твір, а й відверто виказує свою прихильність до неї як до найчарівнішої жінки Європи. Марко Вовчок уже давно хотіла затьмарити Жорж Санд (Аврора Дюдеван теж узяла чоловічий псевдонім) і як успішну письменницю, і як не менш успішну спокусницю найвпливовіших чоловіків світу. Ось чому з радістю розпочала плідне співробітництво з журналом «Колокол», стала довіреною особою Герцена в його видавничих справах, та, сягнувши зеніту слави, співала українських пісень не йому, а молодшому за себе Олександрові Пассеку. Захопилася московським юристом, який вивчав тюремновиправні заклади Німеччини, Франції та Швейцарії, й зробила все, щоб якомога швидше офіційно розлучитися з чоловіком. Найбільше в її житті взаємне кохання обірвала невиліковна хвороба судженого. Нові твори Марка Вовчка високо оцінювали мовби приворожені й заворожені Проспер Меріме, Гюстав Флобер і Жуль Верн (називав «розумною, інтелігентною, освіченою жінкою, яка тонко відчуває й чудово знає французьку мову»), Герцен і Тургенєв, авторитетні Добролюбов та Чернишевський і ще неоперений літературний критик, троюрідний брат Дмитро Писарєв (для неї, між поцілунками, – Митя), молодий прозаїк, фактично початківець, Лев Толстой, Олександр Бородін, Дмитро Менделєєв, Микола Костомаров, Микола Некрасов… Лише Пантелеймон Куліш упродовж тридцяти років, аж до прощання з білим світом, не визнав таланту Марка Вовчка й проклинав ту мить, коли вперше поцілував юну Марію. А вона спокійно зустрічала похилий вік із молодшим на сімнадцять років морським офіцером Михайлом ЛобачемЖученком. У Нальчику, де мешкали після багатьох переїздів, він щодня запрягав улюбленого ослика Аші, щоб поїхати двоколкою на пошту: до знаменитої дружини постійно надходила різноманітна кореспонденція. Марко Вовчок читала її навіть у той день, коли сказала чоловікові: «Якщо вже не судилося мені лежати поряд із Шевченком, то поховай мене під цією грушею». І показала рукою на високу садову красуню. Михайло Дем’янович виконав останню волю дружини. Вона не дожила до 74річчя чотири місяці. Не посивіла й не забула, що її повість «Маруся» після нагороди Французької академії рекомендували для обов’язкового вивчення в усіх школах країни, де авторка «Народних оповідань» здобула європейську славу. Автор: Микола СЛАВИНСЬКИЙ Коментарі Заповніть поля відмічені червоним!
Додати коментар Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення. |
Архів журналу Віче
Останні новини
Віцепрем'єр з євроінтеграції розповіла, як Україна може відповісти, у разі завершення "Північного потоку-2" Кулеба запросив французький бізнес взяти участь у "Великому будівництві" і великій приватизації Маркарова про своє призначення: робота з МВФ – далеко не основна задача Уруський: Штат Мінстратегпрому укомплектований більш ніж на 30% Байден до 7-ї річниці окупації Криму: США разом з Україною протистоятимуть агресії РФ Україна очікує на гроші МВФ до літа – Милованов Новини 25 лютого: підозра Рудьковському, падіння капітальних інвестицій, держборг Зеленський призначив ексміністра фінансів Маркарову послом України у США ЄС на рік продовжив санкції проти Білорусі Вітренко про Міненерго: З точки зору здорового глузду все ж повинен бути повноцінний міністр |