Чарівна флейта пробуджує

Кожне місто має свою пульсацію, ритм життя. Та відчувають її не всі, а лише ті, хто живе свідомо, пам’ятаючи про своє призначення в суспільстві. Львів завжди привертав увагу людей обдарованих, які на довгі віки примножили і закарбували в ньому плоди своєї праці. Тепер ці скарби притягують безліч туристів. Проте не дають життєдайного пульсу, спрямованого на розвиток міста. Нині буденний молекулярний львівський простір перебуває в суспільному застої чи то, як кажуть галичани, в соціальному корку лицемірства, брехні, страху, заздрощів. Тому знаковою і невипадковою стала постановка у Львівському театрі опери і балету імені Соломії Крушельницької опери Вольфганга Амадея Моцарта «Чарівна флейта». Адже вона пропонує формулу життя в усій повноті краси істинного призначення людини в земному світі. Про сучасне прочитання «Чарівної флейти» – розмова журналіста «Віча» Лариси Марчук з диригентом-постановником, заслуженим артистом України Мироном ЮСИПОВИЧЕМ.

– Яку мету ви мали, беручись за постановку опери «Чарівна флейта», відомої своїми наївно­утопічними гуманістичними ідеалами кінця ХVІІІ століття?

– Для мене постановка «Чарівної флейти» стала благодатним ґрунтом для самовираження. Це те, над чим я думаю, що мене турбує, як і кожну людину. Ідея опери викликала натх­нення, живий інтерес, з яким я постійно працював над постановкою. Бо в ній побачив можливості донести до глядача ті вічні цінності людини, які сьогодні часто нівелюються в нашому суспільстві. Я робив усе можливе, аби не збитися з обраного напряму. Це дуже важко. І найбільше боявся одного: аби опера не стала тією легкою розважальною казочкою про чародіїв, яку відразу забуває глядач по закінченню вистави. Тим часом чарівна флейта творить мелодію, яка об’єднує різних звірів, навіть хижаків, яка розчиняє помсту, агресію у променях любові і всепрощення. Це модель гармонійного суспільства. Це той ідеал, який є реальним, бо ми його можемо самі творити, але за однієї умови: якщо матимемо в собі цю внутрішню потребу.

Однак у кожного вона своя: герой Таміно уособлює цілеспрямовану шляхетну людину, яка плекає високі ідеали, а птахолов Папагено прагне добре поїсти, розважитись із дівчиною і в такий спосіб порадіти життю. Обидві позиції є нормою в суспільстві, проте, щоб вдовольнити як духовні, так і фізичні потреби, необхідно докласти чимало зусиль, а це означає пройти випробування для досягнення своєї мети. Відкритий і симпатичний простолюдин Папагено смиренно зносить труднощі, аби одержати свою радість від життя. Але є ще третій тип – Моностатос, підступний мавр, який служить спочатку своєму господареві, а потім його зраджує, бо сам хоче зайняти його місце. Ось претензія на чужу роль, коли шантажем, підлістю, а не власною працею досягають влади, де лицемірство і маски руйнують цілісність суспільства, порушують гармонію в людині, де соціум пропагує помсту, яка спричиняє розбрат. Актуальність «Чарівної флейти» я вбачаю в образі високодуховного Таміно, який стає проводирем нового суспільства, котре об’єднає різних за своїми потребами людей в любові й злагоді.

— У «Чарівній флейті» Моцарт втілив свою мрію: створив першу (на жаль, і останню) свою оперу рідною німецькою мовою. І ми вирішили від цього не відступати. На відміну від більшості інших творів композитора, написаних за італійським зразком, вона опирається на традиції зінгшпіля. Це австрійсько­німецький різновид комічної опери. Його особливістю є чергування закінчених музичних номерів із розмовними діалогами. Ми теж використали цей принцип. Тому вокалісти, хор співають німецькою мовою, а діалоги звучать розмовною українською. Переклад з німецької синхронно відтворюється в рухомому рядку. Тож, на мою думку, глядач не відчуває жодного мовного чи смислового дискомфорту в донесенні змісту та ідеї вистави.

— Важливо, коли знаходиш однодумців, симпатиків тієї справи, яку робиш. Мені імпонує філолог, перекладач і письменник Юрко Прохасько (брат популярного письменника Тараса Прохаська). Юрка, як і мене, захопили філософські ідеї «Чарівної флейти». І мені було надзвичайно приємно з ним працювати, я вважаю, що Юрко – це прообраз нашого Таміно, такий він глибокий, обдарований і багатогранний, як творча особистість. У цьому перекладі він виявив непересічний талант, бо взяв на себе один із найважливіших аспектів – мовний. А мова – душа кожного народу. Один неточний переклад слова – і це неповні або затримані вібрації серця. Сердечну пульсацію вистави він відчув та підтримав словом. Переклад вдалий, бо мудрий.

– На щастя, все змінюється і вишукана, витончена, можна сказати, божественна музика Моцарта стає потребою часу. Слід зауважити, що висока філософія «Чарівної флейти» привернула увагу Гегеля, який відзначав «глибину чарівної сердечності, душевності музики». Бетховен серед усіх опер Моцарта виокремлював саме «Чарівну флейту». Гете прирівняв її до другої частини свого «Фауста». Річ у тім, що 220 років тому ця опера була написана як масонська, її вважали провісницею масонських постулатів. Адже автор лібрето Емануель Шиканедер був масоном, та й Моцарта зараховують до цього таємного ордену. Тому «Чарівну флейту» вважали гімном масонству, яке завжди претендувало на виняткову місію. Однак опера торкалася вічних питань: кожну людину, рано чи пізно, починає цікавити її особисте призначення на землі, якою є її програма, що вона має зробити, для чого прийшла у цей світ. До того ж є програма для жінки і є для чоловіка – і союз двох творить вищу гармонію людської особистості, якою є Любов.

– Уже було десять постановок опери за повного аншлагу. Нам приємно, що іноземці виявляють великий інтерес до «Чарівної флейти», адже вона добре відома в Європі. Їм є з чим порівняти. І ми одержали хороші відгуки, рецензії на виставу. Львівський театр опери і балету – член Міжнародної асоціації «Opera Europa» в складі якої провідні театри країн Євросоюзу. Важливо, що в цій постановці ми маємо змогу показати високий творчий потенціал колективу театру саме тоді, коли йдеться про підписання угоди про асоціацію України з ЄС. До того ж естетика «Чарівної флейти» імпонує культурі європейського Львова. Тому ми в жодному разі не скорочували ліб­рето, бо кожне слово – то є важлива думка. Я вдячний вокалістам, оркестру за успішну роботу, в якій творчий колектив показав свою вишукану майстерність. А божественна, витончена музика великого генія Моцарта постійно сприяє розкриттю творчих можливостей кожної особистості на сцені.

У двох складах «Чарівної флейти» співає 46 солістів, задіяно хор, симфонічний оркестр, балетну трупу — всього до 100 акторів театру. Керівник проекту – генеральний директор Львівського театру опери і балету, заслужений працівник культури України Тадей Едер, режисер­постановник, заслужений діяч культури Польщі Збігнєв Хшановський, художник­постановник, народний художник України Тадей Риндзак, художник з костюмів, заслужений художник України Оксана Зінченко, хормейстер, лауреат Всеукраїнського конкурсу Василь Коваль, балетмейстер, заслужений артист України Сергій Наєнко, а також десятки працівників театру, які забезпечують достойний і комфортний перегляд вистави.

Костел став театром

Через рік після того, як прем’єра опери «Чарівна флейта» відбулась у Відні, її поставили у Львові. Цікаво, яким був Львів 220 років тому? Адже тоді місто ще не мало ні оперного, ані іншого театру. Львів славився монастирями, костелами та храмами різних віросповідань. У розквіті були понад 60 релігійних громад. І це перше, що одразу зауважив австрійський цісар Йосиф II.

– Тож 1780 року він провів у Львові церковну реформу, за якою всі монастирі, церкви, храми, які не займалися конкретною діяльністю в галузі шкільництва, соціальної, медичної опіки, підлягали ліквідації, – розповів «Вічу» дослідник Львова доктор історичних наук Олександр Шишка. – Так було зліквідовано 20 костелів і монастирів та 11 церков. Деякі з них розібрали, в інших розмістили шпиталі, казарми, тюрми, школи, театр. У костелі францисканців на вулиці Театральній (тепер на місці костелу школа № 62) облаштували театр.

Саме в ньому й поставили «Чарівну флейту». Цей факт має документальне підтвердження. До наших часів у міських архівах збереглась афіша цієї вистави. А що до існування масонських лож у Львові, то відомий дослідник цього ордену історик Францішек Яворський пише, «що цісар не раз висловлювався з деякою зневагою про масонство, казав, що йому насправді байдуже, чи брати п’ють за його здоров’я з трикутником, чи без масонського трикутника...». Після цього, 1795 року, імператор Франц I розпустив усі масонські організації, а державним службовцям заборонив ставати членами будь­якого таємного товариства.