Гуляйпільський батько на Єлисейських полях

До 125-річчя від дня народження Нестора МАХНА

Єлисейські Поля гуляйпільський батько побачив у квітні 1925 року. Насправді то були не поля, якими звик мчати від обрію до обрію невтомний Нестор Іванович, а велична паризька магістраль. Не раз ходив нею, мовби міряв і перемірював проспект. Він мав 1915 метрів, але кроків, навіть широких, доводилося робити набагато більше. Та втікач уже не квапився, довго вистоював біля Тріумфальної арки. Рвучкий весняний вітер куйовдив непокірне коротко підстрижене волосся. Пригладжував його, несамохіть проводив правицею вздовж глибокого шраму від рота до вуха, поправляв вишнево­червону краватку й, накульгуючи, підходив ближче до якоїсь однієї зі ста гранітних тумб, поставлених на честь «ста днів» наполеонівського правління, придивлявся до тієї чи тієї стіни, де були увічнені назви 128 битв, виграних республіканською та імператорською арміями, а також імена 658 французьких воєначальників. Чавунні ланцюги між тумбами холодили руки, та він давно призвичаївся й до студених вітрів у рідних степах, і до пронизливих морозів на чужині.

Біля Тріумфальної арки стояв не знаменитий Махно, а нікому не відомий низенький на зріст чоловік у сірому пальті. Однак і він, переслідуваний, гнаний, голодний, не почувався поверженим. Підраховував власні перемоги (їх було набагато більше, ніж 128), згадував імена своїх сподвижників – із тисяч і тисяч пам’ятав багатьох. Ніхто з них не втік разом із отаманом, нікого Махно вже ніколи не побачить. Та й навіщо? Має родину, мешкає в паризькому передмісті Венсені (судилося там бути майже десять років), підробляє теслею на маленькій кіностудії (ще працював токарем та друкарем) і знає, що десь неподалік гніздяться його люті вороги – не лише Денікін і Врангель, а й пихатий Петлюра та Раковський, котрий представляв у Франції Країну Рад. Білогвардійців ненавидів, колишнього головного отамана зневажав, а відомого дипломата й знати не хотів.

Часто друкувався в журналі «Дело труда». Писав російською мовою і про французьких анархістів, які підтримували його, і про поточні міські проблеми, та все ж таки найчастіше публікував мемуарні есе. Сповідався про те, що народився в Гуляйполі Катеринославської губернії (нині Запорізька область), виростав під опікою батьків­бідняків, змалечку пас худобу, був наймитом у поміщиків, працював на заводі. Згадував, як став не останнім у бойовій групі хліборобів­анархістів, брав участь у численних терористичних акціях проти поліцейських чиновників, був заарештований ще неповнолітнім, а тому уник смертної кари. Закутий у кайдани відбував каторгу в московській Бутирській тюрмі, де читав твори Бакуніна та Кропоткіна й складав кострубаті поетичні рядки. Березневі дні 1917 року принесли свободу, й Махно поїхав на рідну землю. Там дуже швидко став очільником повсталих селян, а пізніше – головою Гуляйпільського ревкому. Не визнав Брестського миру й зібрав «чорну гвардію» для захисту селянських осель. Пізніше Махно зустрічався з Кропоткіним і Леніним, об’єднав розпорошені повстанські загони, щоб воювати проти всіх, хто посягав на землі, де він порядкував.

Незмінною столицею вольниці було Гуляйполе. За його неписаним мандатом боровся проти Директорії, кидався на герць із денікінцями, форсував Сиваш, за яким прихистився Врангель, а потім повів тачанки на більшовиків. І зазнав поразки. Після неї п’ятий син із бідної української родини, православний, колишній політв'язень, державний, військовий та політичний діяч, видатний тактик ведення партизанської війни, комбриг Червоної Армії, нагород­жений орденом Червоного Прапора № 4, вимушений був утікати до Румунії. Пізніше опинився в Польщі. За колючим дротом обмірковував різні варіанти порятунку. І таки вибрався на свободу. До останнього подиху в лікарні її уособ­ленням була Франція.

Коли 26 травня 1926 року на перехресті паризьких вулиць годинниковий майстер Шварцбард застрелив Симона Петлюру, тінь підозри в організації вбивства впала також на Махна. Він по­справжньому злякався й заходився публічно відхрещуватися від участі в підготовці замаху, зокрема виступив у клубі «Фобур», де влаштовували різноманітні диспути. Розповів присутнім, що розстріляв отамана Григор'єва, зокрема й за єврейські погроми, шукав підтримки в нечисленних слухачів. Усі мовчали. І він збагнув: уже немає й ніколи не буде Махна. Рішення ухвалив без вагання: змінив прізвище й офіційно почав йменуватися Міхненком, пізніше розлучився з вірною, надійною, непідкупною Галиною Кузьменко. Та вона щотижня разом із донькою Оленкою навідувалася до колишнього чоловіка, допомагала йому грошима й продуктами (працювала прачкою в пансіонаті для дітей емігрантів).

Нестор Іванович уже не почувався батьком махновців – був лише люблячим татом. Правиця відвикла від невтомної шаблі й безвідмовного маузера: Махно­Міхненко гарячково мережив аркуш за аркушем, і 1929 року вийшов друком перший том спогадів «Русская революция на Украине (от марта 1917 года по апрель 1918 года)». Другий і третій томи мемуарів автор уже не побачив (помер 25­го, а 28 липня 1934 року урну з прахом було замуровано в стіні на кладовищі Пер­Лашез).

Усе свідоме неспокійне життя Махно прагнув бути своє­рідною «третьою силою», що мала захистити селянство як від нової влади, так і від усталених порядків. Коли ідея «безвладного суспільства» зазнала краху, з’ясувалося, що «Шаміль степів», як назвав Нестора Івановича Олесь Гончар, дуже швидко втратив щонайменший вплив на хід історії. Наприкінці життя український анархіст мріяв повернутися в Гуляйполе, часто згадував першу дружину Настю Васецьку. В пригаслій уяві славетного повстанського батька вимальовувалися сентиментальні картини селянського життя: ось він іде за плугом, напуває коней, одружується на степовій красуні. А тим часом, коли захмелілий від ілюзій Міхненко сидів у затишній паризькій кав’ярні, на рідній землі лютував Голодомор, усіх непокірних, надто ж колишніх махновців, розстрілювали або вивозили за Урал.

У вересні 1945 року доньку Махна та її матір заарештували чекісти. Під час допитів Олена довела, що не знала, ким насправді був батько (вважала його вчителем, який «брав участь у революційних подіях»), та обом випало багаторічне ув’язнення. Після амністії мати й донька до своїх останніх днів мешкали в Казахстані. Галина Кузьменко кілька разів приїжджала в Гуляйполе. Вшановувала пам'ять про Нестора Махна й пригадувала його слова про рідний край: «Тут я боровся за нове вільне життя».

Автор: Микола ЯСЕНЬ