«Піраміда» похитнулася?

Після одного з тріумфів нашої національної збірної команди президент Федерації шахів України Віктор Капустін влучно порівняв її з верхівкою цілої піраміди. Там, угорі, відбувається своєрідний заключний іспит багаторічної підготовки гравців, індивідуальної майстерності, командної стратегії; там – лаври чемпіонів, блиск медалей найпрестижніших змагань… А що в основі піраміди? Про що потрібно дбати, щоб вона не завалилася, щоб зберігалися умови для появи нових шахових зірок і можливості для їхнього сходження на шаховий олімп?

Безперечно, джерело найвищих спортивних здобутків – дитячий і юнацький спорт. Від його стану залежать майбутні успіхи, поява нових лідерів і чемпіонів. А сьогодні, як ніколи, відчувається потреба в оновленні «фігур» на вітчизняній «шахівниці». Два попередні десятиліття українські гросмейстери посідали провідні позиції у світових шахах, поступаючись за кількістю командних та особистих перемог тільки росіянам. Раптово, по суті, за останні місяці ситуація різко змінилася. Уперше за багато років до чільної десятки рейтинг­листа ФІДЕ не потрапив жодний представник України. Щойно втративши жіночу шахову корону, ми й у чоловічих шахах спостерігаємо регрес: жоден із наших гравців не пройшов відбір до наступного чемпіонату світу.

Важко розраховувати, що й у командних змаганнях ми втримаємося на досягнутих рубежах. Найбільших успіхів наприкінці минулого та на початку нинішнього століття наша збірна досягла завдяки передовсім потужній грі її лідера Василя Іванчука й оновленню складу команди молодими талановитими гравцями – Русланом Пономарьовим і Сергієм Карякіним, яких уперше включили у збірну в дуже юному віці – відповідно у 15 і 13 років. Але саме вони разом із лідером зазвичай робили найбільший внесок у командні перемоги. Та ось уже понад четверть століття незмінним першим номером українських шахістів залишається Іванчук, а Карякіна, певно єдиного гросмейстера, який міг би перебрати на себе й гідно продовжити таку місію лідера, кілька років тому переманили до Росії. Проблематично нині й забезпечити своєчасне оновлення збірної – серед молоді вже стало важко знайти відповідні кандидатури.

Так дався взнаки багаторічний відплив «шахового мозку». Ось тут ми попереду всієї планети. Про масштаби цього явища свідчить сумний рекорд: за даними спортивної преси, вихованці української шахової школи впродовж останніх двох десятиліть грали за національні збірні 25 країн – від сусідів (Угорщина, Росія) до США, Канади та Австралії. Втрачаємо й тренерів. Колишній головний тренер української збірної гросмейстер Володимир Тукмаков узявся готувати команду Азербайджану, а Володимир Грабінський, один із наших найкращих тренерів юних шахістів, також знайшов роботу за кордоном.

Зрозуміло, що до такої ситуації призвело мізерне фінансування вітчизняних шахів, особливо дитячих, які загалом тримаються на ентузіазмі тренерів і батьківських коштах. Чи можливо щось змінити в умовах економічної кризи? Наш власний досвід доводить: можливо. Скажімо, в середині 90­х років минулого століття, коли економічна ситуація в країні була найгіршою, зовсім юний Руслан Пономарьов отримав усі необхідні умови для творчого зростання. Це чи не перший приклад, коли український шахіст мав істотну й системну спонсорську підтримку. А почалося все з випадкової зустрічі в літаку з президентом кондитерської компанії АВК Володимиром Авраменком, якого Руслан й досі із вдячністю згадує в численних інтерв’ю.

У ті ж часи потужно підтримала юних шахістів донецька компанія ДАНКО. Була знайдена, можливо, найприйнятніша для того періоду форма їхньої підготовки. З усієї України звезли до Краматорська талановитих дітей. У створеному таким чином шаховому середовищі з необхідним матеріальним забезпеченням вони зростали напрочуд швидко. Вихованці Краматорської шахової школи встановили стільки молодіжних рекордів, скільки не має за всю історію не тільки якась інша школа, а й жодна країна. Ледве досягши 14­річного віку, Пономарьов став наймолодшим гросмейстером за історію древньої гри. Згодом цей рекорд оновив 12­річний Карякін (до речі, за десять років побити його ще нікому не вдалося). Також не перевершені й досі досягнення Катерини Лагно, яка у 13 років стала наймолодшим гросмейстером серед жінок, а в 15 років виборола звання чемпіонки Європи. Залишаються недосяжними й рекорди Пономарьова, який у 15 років був наймолодшим учасником світової першості, а у 18 років став чемпіоном світу ФІДЕ.

Та попри такий колосальний ефект від шахових інвестицій надалі вони зійшли нанівець, і нині наші юні таланти не мають ні державної підтримки, ні спонсорської допомоги. Щоправда, резонансні заходи й акції відбуваються: минулого року встановлено День шахів України, парламент схвалив концепцію Загальнодержавної цільової програми розвитку шахів «Інтелект нації» на 2013–2020 роки, почав діяти Всеукраїнський благодійний фонд «Дитячі шахи»… Парадоксально, але після цього водночас із втратою позицій у дорослих шахах різко погіршилися й результати виступів юніорів на міжнародній арені. Про це свідчать підсумки чемпіонату Європи, який недавно закінчився в Будві (Чорногорія).

Майже 1100 юних шахістів і шахісток із 46 країн змагалися в шести вікових категоріях: до 8, 10, 12, 14, 16 та 18 років. У складі української делегації – 21 шахіст. Для такої країни, як наша, це вочевидь мало. Наприклад, Польща і навіть Словенія з 2­мільйонним населенням відрядили на змагання вдвічі більше гравців. Перевищували нас чисельністю десанти з Грузії, Вірменії, Азербайджану, хоча в них значно більші витрати на дорогу. Чому важливо делегувати більше гравців на континентальну і світову першості. Це не тільки підвищує шанси на здобуття медалей, такі виступи – хороша школа для наших талановитих юних шахістів, які мають дуже невеликий вибір змагань високого рівня.

Росія делегувала в Будву понад 150 шахістів. До того ж за програмою «Шахові надії», яку щедро підтримує одна з потужних російських компаній, перспективні юні шахісти забезпечені стипендіями й для всіх учасників першості проведено тренувальні збори. Тож росіяни й домінували в турнірі. Наприклад, після четвертого туру, коли в таблиці починає вимальовуватися справжнє співвідношення сил, у перших п’ятірках лідерів налічувалося 23 російські гравці – це більше, ніж усіх наших учасників. І вперше за столиками лідерів усіх вікових категорій не майорів жодний український прапорець.

Торік на чемпіонаті Європи в Празі російські шахісти здобули 10 медалей, серед яких 5 золотих. Ми мали другий результат: 1 золота, 1 срібна та 2 бронзові медалі. А раніше ми могли ще й конкурувати з росіянами за найкращий загальний показник і навіть випереджати їх. Тепер же лише в одній віковій категорії (до 12 років), де виступали киянин Кірілл Шевченко, Віктор Матвіїшен з Вінниці і луганчанин Артур Янічкін перед фінішем наші гравці зберігали шанси на призові місця. Матвіїшену єдиному вдалося вдало зіграти заключні партії: він набрав у дев’яти турах 7,5 очка і, випередивши за додатковими показниками росіянина Андрія Єсипенка, здобув золоту медаль. Ця єдина нагорода в класичних шахах – загалом невтішний здобуток, адже представники аж семи країн випередили нас за кількістю медалей. Особ­ливо вражає перевага росіян, котрі взяли 15 медалей, із яких 5 золотих.

Колись саме «український шаховий прорив» на межі століть спонукав росіян до того, щоб приділити якомога більше уваги дитячим шахам, належно потурбуватися про розвиток талановитих юних шахістів. Тепер наша черга: чи зможемо ми відповісти тим самим?

Автор: Олександр МАЛІЄНКО