передплата Українською | In English

№21, листопад 2013

«Уроджені таланти з провінції»«Уроджені таланти з провінції»

Поділитися:

Саме так, по-батьківськи, з теплою іронією в голосі «величав» більшість із нас, членів літературно-мистецького гуртка, його засновник і наш авторитетний Учитель – професор Олег Кіндратович Бабишкін, якому 4 листопада цьогоріч виповнилося б 95 літ.

Олег БАБИШКІН – доктор філологічних наук, професор. У Київському університеті ім. Т. Г. Шевченка з 1965 року: професор, завідувач кафедри історії журналістики, професор кафедри теорії і практики радянської преси, професор кафедри історії літератури і журналістики факультету журналістики. Викладав низку нормативних та спецкурсів. Керував літературно-мистецьким гуртком факультету журналістики.

Народився у стародавньому Переяславі на Київщині 4 листопада 1918 року. Належав до того покоління студентів Київського університету, які разом із дипломами про вищу освіту одержували «призначення» на фронт. Його бойовий шлях проліг від донських степів через Україну до Угорщини та Австрії. Був тяжко поранений, але вижив і переміг.

Виживати й перемагати довелося і в мирний час. Повернувшись з фронтів війни до Києва, він починаючи з 1945-го два десятиліття трудився в Академії наук – в Інституті літератури та видавництві «Українська радянська енциклопедія». Захистив кандидатську та докторську дисертації. Головним опонентом на захисті останньої був поет-академік Максим Рильський, який дуже високо оцінив наукову розвідку дисертанта про драматургію Лесі Українки.

Надалі з-під його пера вийшли книжки-дослідження про Ольгу Кобилянську, Юрія Яновського, Агатангела Кримського, Михайла Стельмаха, Олеся Гончара, Миколу Вороного, Володимира Самійленка, велика кількість журнальних і газетних публікацій про інших майстрів слова. Олег Бабишкін читав на факультеті журналістики курс мистецтвознавства. Він автор книжок «Амвросій Бучма в кіно», «Українська література на екрані», «Кіномистецтво сьогодні», «Олександр Довженко» та низки інших глибоких досліджень мистецтва, зокрема кінематографа, що принесли йому заслужений авторитет серед знавців.

У роки «будівництва світлого комуністичного майбутнього» не раз потрап­ляв під вогонь критики тогочасних «генералів» від літератури, деяких колег-«навуходоносорів», не уник звинувачень на свою адресу в «націоналізмі», викликів у відповідні інстанції.

Олег Кіндратович вистояв перед усіма життєвими випробуваннями, мужньо і стоїчно переносив тяжку невиліковну хворобу, до останнього дня не відкладаючи пера. 29 червня 1991 року професор Бабишкін відійшов у вічність. Спогад про нього як про людину світлої, доброї, щедрої душі залишатиметься в пам’яті численних друзів і учнів.

Лекції з мистецтвознавства, які він читав майбутнім журналістам, збирали численні студентські аудиторії навіть з інших факультетів Шевченкового університету. Здобуті тут знання ставали для нас, переважно дітей села з небагатих колгоспних родин, своє­рідною перепусткою у великий храм української національної культури. Поціновуючи нашу літературно­мистецьку «спрагу», Олег Кіндратович водив нас у майстерні видатних майстрів пензля і різця, ми були своїми на кіностудії імені О. Довженка, брали участь у переглядах і творчих обговореннях доекранних фільмів, відвідували найкращі вернісажі та теат­ральні вистави. Учитель спонукав нас до вдумливого читання літературних новинок, написання відгуків і рецензій до них. Він завжди щиро радів разом із нами, розділяв наші емоції і враження, що перепов­нювали гуртківців під час мандрівок пам’ятними місцями України.

Минули роки. Відійшов у віч­ність професор О. К. Бабишкін. Та коли переглядаю пожовклі від часу світлини, на яких закарбовані наші гуртківські мандри Україною, до горла підступає щемливий клубок, у пам’яті зринають спогади…

Ось ми на Буковині влітку такого вже далекого 1968 року. Боже Всевишній, які ми тут на світлинах ще юні і безумні! Воно й не дивно, адже нам усім – мінус 45 років. Та й нашому Вчителю було тоді всього 49. Перша пам’ятна зустріч, після приїзду в Чернівці, відбулася в просторому кабінеті головного редактора обласної газети «Радянська Буковина» Кузьми Макаровича Демочка. Тепло привітавши нас, він вводить у курс творчого життя колективу редакції, знайомить з історією та сьогоденням краю. Олег Кіндратович, своєю чергою, розповідає про мету нашої поїздки, дає короткі характеристики «уродженим талантам із провінції», за плечима яких уже завершене навчання на першому курсі, виділяє Людмилу Пох, котра вже мала статус третьокурсниці. Кузьма Демочко, пригощаючи чаєм та кавою, авторитетно заявляє, що наші враження від манд­рівки, викладені навіть у рукописному варіанті та надіслані на адресу редакції, обов’язково надрукують на шпальтах «Радянської Буковини». Звичайно, ми з певною недовірою сприйняли ті слова головного редактора. Адже для більшості вершиною творчого пера були публікації в багатотиражках чи районках. Та й, правду кажучи, не сподівалися, що неабияк закохаємося в цей «чудовий край Черемоша й Прута», де так буйно квітла черемшина, де легені крізь стрімкі потоки­ріки торували шлях до сердець коханих.

Забігаючи наперед, скажу: було дуже приємно, коли з початком занять на другому курсі на засіданні літературно­мистецького гуртка Олег Кіндратович, розгорнувши надісланий номер «Радянської Буковини», привітав мене і Люду Пох з опублікованими в газеті матеріалами­враженнями від творчо­пізнавальної поїздки Чернівецькою областю.

Беру до рук іще одне фото. Тут ми з Олегом Кіндратовичем у найвіддаленішому гірському районі Буковини – Путильському. Нас гостинно приймають на полонині чабани. На другому плані видніються кичери (гори, вкриті, окрім вершин, лісом). Разом із нами – ватаг, себто старший чабан. Він дуже схожий на мольфара з параджановських «Тіней забутих предків». Уже вечоріє, палає ватра. Сухі дрова потріскують, а сирі, як кажуть гуцули, сявчать. Ватаг стверджує, що то плачуть злидні. Смакуючи люльку, він розповідає про життя­буття краю, про неймовірні пригоди пастухів з отарами овець та кіз. Акцентує увагу наших дівчат­манд­рівниць на різних небилицях, у яких фігурують сіроманці­вовки та ще чимало різної нечисті, що так полюбляє навідуватися в гості до чабанів. Дівчата боязко горнуться до хлопців. Олег Кінд­ратович підсміюється…

Тим часом гостинні чабани, подоївши кіз та овечок, ладнають на всіх вечерю. Ватаг тільки за йому зрозумілими й доступними прикметами авторитетно заявляє: ось­ось розпочнеться гроза. Тож запрошує нас до заватри (будівля для пастухів на полонині серед загороди, в якій ночують вівці та кози). Чабани пригощають нас бринзою, сиром, маслом. Наливають у чарки домашньої настоянки, яку запиваємо вурдою (сироваткою). А тим часом розпочалася сильна гроза. Та нам до негоди байдуже в теплі та затишку. Після вечері пастухи розстелили на горищі овечі шкури на духмяному сіні. Переповнені враженнями від побаченого і почутого, миттєво засинаємо.

А ось ми в Хотинській фортеці. На час нашого візиту вона була у вкрай занедбаному стані. Професор Бабишкін, як свідчить фото, страшенно розлючений, що місцева влада так занехаяла історичну пам’ятку. Олег Кіндратович розповідає, що фортеця веде часовий відлік свого існування з Хотинського форту, створеного ще в Х столітті князем Володимиром Святославичем у зв'язку з приєднанням до Русі буковинських земель. Фортифікаційна споруда розташована на перетені важливих транспортних шляхів, що з'єднували Київ із Поділ­лям і Придунав'ям. Упродовж століть фортеця була своєрідним Феніксом: її не раз піддавали реконструкції та розширенню, вона потерпала й зазнавала руйнації від рук завойовників і знов відбудовувалася. Олег Кіндратович ділиться з нами припущенням, що саме в цих місцях могли зійтися в герці з поляками українські козаки під проводом того ж таки гоголівського Тараса Бульби. Ми охоче віримо сказаному Вчителем.

Минуть роки, і відомий кінорежисер Володимир Бортко саме під стінами Хотинської фортеці розгорне батальні сцени кінокартини «Тарас Бульба».

Чому ж, як співається у відомій пісні, не стає дівчат у Карпатах? Цим ми переймалися у Вижниці, милуючись місцевими красунями. Вразили всіх нас довколишні історичні та культурні пам’ятки, а також стрімкі потоки та скелясті береги Черемоша.

Ось на світлині Лариса Кисіль (Киселик, як величав її Олег Кінд­ратович, а після заміжжя Брюховецька) миє в Черемоші рученьки­ніженьки. Поруч стоять у задумі Тамара Жадько і Надя Цісик, я ж задивився на високі гори. А сам Олег Кіндратович зацікавлено спостерігає за юним рибалкою, який ловить вудкою форель.

Саме у Вижниці я дізнався від професора Бабишкіна про кілька цікавих деталей з історії свого рідного райцентру – міста Полонне, що на Хмельниччині. Перепочиваючи в місцевому парку, ми якось спонтанно завели мову про життя і творчість Лесі Українки, якій він, як літературознавець, присвятив чимало наукових праць. Довідавшись, звідки я родом, Олег Кіндратович враз оживився і став розповідати, що в Полонному свого часу часто бувала Леся Українка. Вона приїздила до рідного дядька Григорія Косача, який служив там мировим посередником. Пізніше в листах і архівних матеріалах Лесі Українки та родини Косачів я натрапляв на їхні численні згадки про Полонне та враження про перебування там. «А ще, Вікторе, в Полонному народився й виріс відомий єврейський поет Перец Маркіш», – завершив свою розповідь Олег Кіндратович. До речі, нині в Полонному височіє пам’ятник Лесі Українці, а центральна вулиця носить ім’я великої української поетеси. Інша ж вулиця, над річкою Хоморою, названа на честь Переца Маркіша. Ці пам’ятні, я сказав би, знакові події в житті полончан сталися вже за часів незалежності України.

Іще одне пам’ятне фото: ми з Олегом Кіндратовичем у саду Чернівецького державного університету імені Юрія Федьковича милуємося реліктовими деревами і квітами. Навіть на чорно­білій світлині на другому плані вражає архітектура університетської будівлі. Це колишня резиденція мит­рополитів Буковини і Долмації.

Професор Бабишкін розповів, що сам навчальний заклад було засновано 1875 року на базі духовної семінарії. Коли територія цього краю входила до складу Австро­Угорщини, навчалися студенти німецькою мовою. Так було до 1918 року, бо саме тоді Буковина підпала під Румунію. Відтоді навчання велося румунською. І тільки з 1940 року, коли Північна Буковина стала радянською, в аудиторіях залунала українська мова.

Декілька вечорів ми мали змогу мандрувати широкими вузівськими коридорами, бо нічлігом для нас слугувала одна з аудиторій. Пам’ятаю, що душевно­заспокійлива атмосфера міста, чисті бруківки й дуже привітні чернівчани нас усіх тоді полонили. До речі, саме в Чернівцях через певний час я познайомився зі своєю дружиною.

…Ось такі спогади навіяли фотографії про нашу першу творчо­пізнавальну поїздку Буковиною, очолювану Олегом Кіндратовичем Бабишкіним. Попереду на нас, гуртківців, іще чекатимуть захопливі мандрівки Закарпаттям, Галичиною, Волинню, Поділлям. Із завмиранням серця вслуховуватимемося в стоголосся учасників битви під Берестечком. Затамувавши подих, переступатимемо поріг Довженкової хати в Сосниці, матимемо незабутні зустрічі із Сергієм Параджановим, Іваном Миколайчуком, Леонідом Осикою, Раїсою Недашківською, Григорієм Тютюнником, Юлією Солнцевою.

І все це завдяки нашому Вчителю, котрий, як ніхто з викладачів, витрачав свої літні відпустки на далеко не комфортні подорожі зі студентами­гуртківцями, й прищеплював нам почуття відданості рідній землі, щиру любов до України. Спасибі Вам, Учителю, й низький уклін від «уроджених талантів із провінції».

Автор: Віктор КОРНІЮК

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата