Першими розпочинали битви

Козак… Це слово народилося набагато раніше, ніж з’явилися ті, які стали ним називатися. Загадковий термін тюркського походження примандрував на українські терени через Середню Азію з Маньчжурії, де він побутував ще в VI ст. н. е. 1240 року слово фіксує одна з монгольських хронік, а 1245-го тюрксько-арабський словник, укладений у Єгипті, подає вже поширене поняття як щось звичне й розшифровує його так: вільна, бездомна, гнана людина. Справді, упродовж довгого часу козаки були саме такими – і гнаними, і вільними від обов’язків та родин. І лише 1489 року стали не просто провідниками в подільських степах польсько-литовського війська, а й співавторами розгрому ординців на території нинішньої Вінниччини. То був перший, хоча й незначний, внесок у майбутні звитяжні справи нашого воїнства. Тієї спільноти, яка має право святкувати ніким не згаданий своєрідний ювілей: 1303 року в словнику половецької мови поняття «козак» було потрактоване як «страж, конвоїр».

Колискою нового бойового товариства стали землі від середньої течії Дніпра майже до Дністра. На цьому пограниччі (прикордонні чи порубіжжі) й утверджували себе лицарі так званого Дикого Поля. Далеко не всі з них були голі та босі. Нерідко славетними очільниками козацьких формувань ставали представники давніх родів української аристократії. Цю велику традицію започаткував князь Богдан Глинський, який першим із великих земельних магнатів повів за собою козаків. І вони двічі долали численні орди: у 1492 та 1493 роках погнали нападників від Черкас аж до пониззя Славути. Незабаром українські норовливці святкували третю перемогу: взяли штурмом Очаків. Там стояла численна татарська залога, однак хмари стріл не зупинили сміливців.

Козаки були гірше споряджені та озброєні, ніж закуті в лати шляхтичі, але 1512 року під проводом князя Костянтина Острозького (батька знаменитого засновника Острозької академії Василя­Костянтина) не поляки, а саме загартовані у степових боях українці вклинилися в татарські лави й розпорошили їх. Загалом же завзятці з Дикого Поля під крилом князя Острозького брали участь у 60 битвах, і в кожній саме вони розпочинали герць. Собі здобували славу, а князеві, якого величали гетьманом, щедро віддавали шану. Так сталося й тоді, коли Костянтин Острозький першим серед українських полководців пішов на прю з московитами. У нещадному зіткненні під Оршею його литовсько­білорусько­українське військо не просто розгромило супротивників, а, як занотували хроністи, винищило їх «до ноги». Поховали православного князя 1553 року на території Києво­Печерської лаври, хоч він так і не став офіційним козацьким гетьманом.

Традиційно, за літописами, першим усіма визнаним гетьманом був Предслав Лянцкоронський – представник одного з найвпливовіших польсько­українських аристократичних родів, чоловік доньки князя Острозького. Першу славу полководця син знатного сенатора здобув, коли 1512 року розгромив кримську орду. Сталося це закономірно: раніше козацький достойник, невтомно подорожуючи, вивчив бойовий досвід багатьох звитяжців різних країн Європи та Азії. Саме за Лянцкоронського подільські та подніпровські лицарі шаблі вперше почали брати в полон кримчаків, які звикли безкарно захоплювали ясир. 1528 року перший гетьман, заручившись підтримкою Остафія Дашкевича (цей козацький зверхник замолоду набув військових знань у Німеччині та Франції), здійснив успішний похід на Очаків. Згодом Дашкевич уже сам примножував славу оборонців рідного краю: і воював проти північних сусідів (ді­йшов аж до Москви, де захопив чимало бранців), і громив орду, і як сенатор виступав на засіданні польського сейму з продуманими планами захисту далеких кордонів, зокрема з ідеєю спорудження неприступної твердині аж у пониззі Дніп­ра. Задум сподобався багатьом, але 1552 року заходився втілювати його в життя один – впливовий князь Дмитро Вишневецький, який і став будівничим першого дерев’яно­земляного укріплення (січі) на Хортиці. Так було закладено першопочатки запорозь­кого козацтва.

Уже тоді кожен магнат створював власні бойові загони. Діяли місцеві отамани, значний вплив мали польські гарнізони. Ці розрізнені сили не могли надійно захищати рідну землю від татар. І тоді з’явився той, хто зміг здійснити докорінну військову реформу – поділив Україну на двадцять адміністративних округів, кожен із яких мав виставляти козацькі формування чисельністю не менш як дві тисячі воїнів. Зробив це князь Остафій Ружинський. Відтоді (десь із 1514 року) завдяки йому впродовж майже двох століть діяли полки з назвами великих міст: Канівський, Київський, Переяславський, Черкаський… Усі вони овіяли себе безсмертною славою.

Ось лише деякі віхи звитяжних козацьких битв: взяття Трапезунда (1575), прорив до Варни (1587), здобуття Кафи (1616), штурм Москви двадцятитисячним військом Петра Сагайдачного (1618), крах міфу про непереможність Туреччини під Хотином: 9 жовтня 1621 року стотисячна армія завойовників, не взявши фортеці, визнала свою поразку й підписала мирну угоду. Угоду, за якою вона відмовлялася від планів завоювання Європи. Козаки, не отримавши нічого посутнього від перемоги, втішали себе тим, що безприкладним героїзмом урятували від розгрому Річ Посполиту.

Зберегли її цілісність, примножили гонор, щоб незабаром піти на двобій із могутніми силами зарозумілої шляхти. Перший нищівний удар їй було завдано 16 травня 1648 року під Жовтими Водами. Велика перемога відлунилася у вересні під Пилявцями. Нищівна поразка 90­тисячного війська потрясла пихатих поляків. Тоді вони ще не знали: справж­ня катастрофа – не за горами. Звитяжці чи не вперше скористалися плодами блискучого успіху: здобули Збараж, захопили Броди й підійшли до Львова. Пізніше пролунало знамените кредо Богдана Хмельницького: «Виб’ю з лядської неволі народ весь руський…». Уже тоді утворена Українська держава бачилася як незалежна соборна спадкоємниця Київської Русі. З цим гаслом стотисячна армія Богдана Хмельницького не раз і не двічі вказувала бундючній шляхті на її місце в історії. Ще чорнітимуть поразки, зокрема під Берестечком, але сяятимуть і перемоги: велика вікторія біля гори Батіг, тріумф під Конотопом, героїка у Віденській битві 330 років тому… Це та історія, яка не забувається і яка не повторюється, але відлунюється в Дні українського козацтва, нерозривно пов’язаного з Покровою Пресвятої Богородиці, коли розпочинаються сватання та весілля. Отож не забуваймо народнопісенне: «Покохати можна швидко,// важче розлюбити».

Автор: Микола СЛАВИНСЬКИЙ