Теоретико-методологічні засади аналізу девіантної поведінки молоді

Девіантна поведінка визначається відповідністю або невідповідністю тих чи інших учинків соціальним нормам і очікуванням [10, с. 7]. Однак критерії девіантної поведінки чітко не визначені і часто викликають суперечки. Досить складною проблемою є межа між нормою та відхиленням від неї, що не є чіткою та сталою.

Девіантність нині найгостріше проявляється у вигляді злочинності, зростання рівня якої становить сьогодні неабияку загрозу стабільності та безпеці всього суспільства. Соціальний вплив злочинного світу на суспільство, поширення його моралі, психологічне «зараження» найменш стійкої частини населення (молоді) – це тривожна реальність наших днів.

Процес засвоєння індивідом зразків поведінки, цінностей та соціальних норм для його успішного функціонування в суспільстві завершується після досягнення особистістю зрілості, яка характеризується отриманням інтегрального соціального статусу, тобто того, що визначає положення людини в суспільстві. Однак у такому процесі можливі похибки та помилки, проявом яких якраз і є девіантна поведінка, тобто різноманітні форми негативної поведінки осіб, моральні вади, недотримання норм моралі та права [6, с.78].

Одним із перших дослідників девіантної (лат. deviatio – відхилення) поведінки був Еміль Дюркгейм – засновник французької соціологічної школи. Він дав визначення поняттю «соціальної аномії» як стану суспільства, коли старі норми та цінності вже не відповідають реальним відносинам, а нові ще не утвердилися [3, с.132].

 У контексті дослідження заслуговують на увагу і біолого-психологічні теорії девіантної поведінки, що містять аналіз біологічних, фізіологічних, психологічних причин вчинення протиправної поведінки. Суть цих теорій спрямована на виявлення природжених чинників, які можуть бути підставою для скоєння злочинів. Серед них найпоширенішими залишаються біолого-атропологічні теорії Ф. Галя і Ч. Ламброзо «Про природженого злочинця» та теорія «конституціональної схильності» людини до злочинів (Е. Кречмер, Е. Хуттон). Прихильники біолого-антропологічної теорії намагалися встановити зв'язок між злочинами, типом будови тіла і характером людини, а їхні послідовники (Т. Гіббенс, Ш. Глюк, Дж. Кортес,
У. Шелдон) модернізували «антрополого-конституціональний підхід» до особистості злочинця з урахуванням останніх досягнень медицини. «Емпірико-індуктивна теорія» (Г. Кранц, І. Ланге, Е. Сміт, М. Шлапп та ін.) вивчала вплив на поведінку людини її залоз внутрішньої секреції. Як слушно зазначає Я. Гілінський, досить неоднозначною частиною біолого-психологічної теорії є «генетична концепція», прихильники якої припускають залежність девіантної поведінки від хромосомних порушень типу «47ХХV» [1, с. 16].

Проте практика засвідчила наукову неспроможність згаданих теорій. Відомі випадки, коли особи з «невинним» обличчям та слабкою статурою здійснювали найкривавіші злочини. Своєю чергою, індивід зі «злочинними» рисами обличчя міг бути надзвичайно доброю людиною без схильності до нехтування законами.

С. Фролов указує, що починаючи з ХХ ст. почав активно розвиватися соціально-культурний на­прям девіантності, який передбачав соціально-культурну зумовленість та комплексність у поясненні причин девіантної поведінки молоді. Згідно із зазначеними теоріями індивіди стають девіантами, тому що їхня соціалізація не завжди відповідала певним нормам. Такі невдачі позначаються на внутрішній структурі особистості. Коли процеси соціалізації є успішними, індивід спочатку адаптується до наявних культурних норм, а вже потім сприймає їх. Норми та цінності, що схвалюються суспільством, стають емоційною потребою індивіда, а заборони культури – частиною його свідомості. Особа сприймає норми так, що автоматично діє в очікуваній манері поведінки більшу частину часу. Помилки індивіда доволі рідкісні, бо, на думку оточення, вони не є його звичайною поведінкою [9, с. 208].

Досить цікавою в теорії поширення девіації є концепція Р. Мертона. Він вважав, що причиною девіації є розрив між культурними цілями суспільства та легальними або інституціональними засобами їх досягнення. Як приклад Н. Смелзер зазначає, що суспільство підтримує зусилля своїх членів у прагненні до покращення добробуту та високого соціального становища. Легальні засоби членів суспільства для досягнення такого становища є обмеженими. А коли людина не має змоги досягнути благополуччя за допомогою власних здібностей і таланту (легальні засоби), вона може застосувати обман або крадіжку [8, с. 78].

Окрім цього, Мертон розробив типологію поведінки людей та їхнього ставлення до цілей і засобів для їх досягнення. Згідно з цією типологією люди за ставленням до цілей та засобів поділяються на класи:

– новатор намагається досягнути культурних цілей неінституціональними засобами;

– конформіст приймає культурні цінності та інституціональні засоби, що схвалюються суспільством, є лояльним членом суспільства;

– ритуаліст приймає інституціональні засоби, але цілей, до яких він має йти, не пам’ятає або забуває. Основою його поведінки є ритуали та церемонії. Водночас він, як правило, відкидає оригінальні, нетрадиційні засоби;

– бунтівник бажає створити нову систему цінностей і засобів. Він відступає від наявних цілей і засобів, є нерішучим щодо культурних цілей та засобів їх досягнення;

– ізольований тип (алкоголіки, наркомани) відходить від культурних, традиційних цілей, не підтримує інституціональних засобів для їх досягнення.

Проте І. Громов наголошує: важливо пам’ятати, що ці типи як такі в житті ніколи не трапляються. Люди не можуть бути цілковито новаторами або конформними до нормативної культури. У кожній людині є всі перераховані типи тією чи тією мірою. Тип, що домінує в людині, й характеризує її як особистість [2, с. 132].

У рамках дослідження причин девіантної поведінки вчені активно розробляли теорії «соціальної нерівності» (Л. Оулін, Л. Філіпс, Г. Фотей та ін.), «неоднорідності та мінливості нормативно-ціннісної системи суспільства» (А. Коен, В. Фурлонг та ін.), «нейтралізації» (Р. Сакс,
Д. Матза), «множинності чинників» (Е. і Ш. Глюк) та інші.

На ґрунті цих розробок сформувалася спеціальна приватна соціологічна теорія – соціологія девіантної поведінки і соціального контролю. Саме під такою назвою функціонує один із сорока дослідницьких комітетів Міжнародної соціологічної асоціації. Поведінку відхилень вивчали переважно в рамках спеціальних дисциплін: кримінології, наркології, суїцидології та ін.

Зазвичай, оцінюючи будь-яку поведінку, її завжди порівнюють із певною нормою. Н. Майсак зазначає, що є різні підходи до оцінки девіації та норми: психіатричний (нозоцентричний) – поведінка розглядається з погляду психопатології, пошуку та виявлення симптомів захворювання; нормоцентричний – передбачає оцінку діяльності людини з позиції її відповідності нормі [6, с.112].

Що ж таке «норма»? Традиційно норма розглядається як поняття, котре є чимось сталим, середнім, що не вирізняється. Водночас статичні норми психічного здоров’я підлітків, дещо відрізняються від дорослих.

Щоб дізнатися, що треба вважати нормальною поведінкою підлітка, по-перше, варто розрізняти, з одного боку, віково-спеціфічні психічні розлади чи захворювання, а з другого – акцентуації характеру, притаманні для окремо взятого віку. Тобто крайні варіанти норми, за яких деякі риси характеру надмірно посилені або послаблені. По-друге, необхідно визнати, що норма є поняттям середньої величини для найпоширеніших випадків і в житті її практично не буває. Тому жодних точних меж між нормальною і ненормальною поведінкою не існує.

Загалом усі ненормальні форми поведінки можуть бути розподілені на:

– короткочасні та випадкові (описки, обмовки, сп’яніння);

– стійкі та довготривалі стани (неврози, душевні захворювання, психози);

– постійні дефекти поведінки.

Отже, можна констатувати, що норма – це оптимальна зона, в межах якої система не переходить на патологічний рівень. З цього погляду проблема «ненормальності» виявляється в пограничних станах.

Проблемну поведінку нерідко називають девіантною. У більшості дітей та підлітків часто спостерігаються психологічні труднощі, емоційні розлади та порушення поведінки. Це невід’ємна частина їхнього розвитку. В житті, на практиці психологи стикаються не з девіантною поведінкою, а з поведінкою, що не сприймається дорослими. З позиції самого підлітка, поведінка, яку не сприймають дорослі, вважається цілком «нормальною». Схожа поведінка передбачає жагу до пригод, випробування меж дозволеного, здобуття визнання.

Така пошукова активність підлітка є корисною для розширення меж індивідуального досвіду. Отже, це забезпечує життєздатність і розвиток суспільства. Виходить, девіація – явище звичайне і навіть необхідне. Тому можна вважати, що девіант – це підліток, котрий не просто одного разу й випадково у своїй поведінці відхилився від норми, а постійно проявляє девіантну поведінку, що має соціально-негативний характер [7].

Як поведінка, що відхиляється від загальноприйнятих норм, так і самі норми, не є однорідними й істотно відрізняються за своєю соціальною значущістю, тому, якщо порушуються моральні норми, наявні в суспільстві звичаї, правила, традиції, їх називають асоціальною поведінкою. Для цих форм поведінки притаманний невеликий ступінь суспільної небезпеки, яку правильніше називати суспільною шкодою. У разі, якщо порушуються не тільки моральні норми, а й правові, то ми маємо справу з протиправною поведінкою. До такої поведінки належать хуліганство, крадіжки та інші злочини.

Девіантна поведінка поділяється на дві категорії:

– така, що відхиляється від психічного здоров’я, містить очевидні чи приховані психопатології;

– така, що порушує певні соціальні та культурні норми й особливо правові. Вона проявляється у формі вчинків та злочинів.

Коли такі вчинки незначні, їх відносять до правопорушень, а якщо вони набувають серйозного характеру і караються законом – до злочинів. Саме тому
Л. Шнейдер наголошує, що слід розрізняти деліквентну (протиправну) та кримінальну (злочинну) поведінку [5, с. 121].

Наступні основні види девіантної поведінки можна поділити на дві категорії: залежно від ступеня шкоди, завданої інтересам особистості, соціальній групі, суспільству загалом, та залежно від типу норм, що порушуються.

Так, деструктивна поведінка завдає шкоди тільки самій особистості й не відповідає загальноприйнятим нормам (конформізм, мазохізм та ін.).

Асоціальна поведінка завдає шкоди особистості та соціальним спільнотам (сім’ї, сусідам, друзям та ін.) і виявляється в наркоманії, алкоголізмі, самогубстві та ін.

Водночас протиправна поведінка є порушенням і моральних, і правових норм, виявляється в убивствах, пограбуваннях та інших злочинах.

Проте нині в суспільстві до основних форм девіантної поведінки зазвичай відносять правопорушення, зокрема, злочинність, наркоманію, алкоголізм, проституцію та самогубство.

Ю. Клейберг зазначає, що численні форми девіантної поведінки свідчать про стан конфлікту між особистостями та суспільними інтересами. Поведінка, що відхиляється від норми, – це найчастіше спроба втекти від суспільства та буденних проблем через певні компенсаторні форми, а сама девіантна поведінка має не тільки негативний характер. Вона може бути пов’язана з прагненням особистості до нового, спробою подолати консерватизм, що заважає рухатися вперед. До поведінки, що відхиляється від норми, можуть бути віднесені навіть різноманітні види технічної, наукової, художньої творчості [4, с. 89].

Отже, можемо дійти висновку, що свавілля, насилля та жорстокість з’являються внаслідок деформації ціннісних орієнтацій молодих людей. Розв’язання цих проблем потребує комплексного підходу. Всі наміри, що межують зі злочином, повинні враховуватися, оскільки межа між аморальністю та злочинністю чітко не визначена. Більше того, саме заперечення моральних норм є підґрунтям більшості злочинів. Ця проблема набула значних масштабів і в нашій країні. Розв’язати її допоможуть лише подальше наукове дослідження та розробка на підставі цього заходів для профілактики виявлення такої поведінки.

Джерела

1. Гилинский Я. М. Социология девиантности (новеллы и перспективы) // Социологические исследования. – 2009. – № 8.

2. Громов И. А., Мацкевич И. А. Семенов В. А. Западная социология. – СПб, 2003.

3. Дюркгейм Э. Самоубийство. Социологический этюд. – СПб, 1912.

4. Клейберг Ю. А. Психология девиантного поведения. – М., 2001.

5. Шнейдер Л. Девиантное поведение детей и подростков. – М.: Академический проект; Гаудеамус, 2007.

6. Майсак Н. Личностные особенности младшего подростка с девиантным поведением: Автореф. дис. … канд. психол. наук. – М., 2001.

7. Самыгин П. С. Девиантное поведение молодежи. – Ростов-на-Дону, 2006.

8. Смелзер Н. Социология. – М., 1994.

9. Фролов С. С. Социология. – М., 2006.

10. Бесчастний В., Тимченко О. Імідж як складова успіху правоохоронця: до постановки проблеми. – Віче. – 2012. – № 2. – С. 6–8.

Автор: Анна БАРБАРА