передплата Українською | In English

№15, серпень 2013

Європейські регіональні проекти. Самовизначення націй і майбутнє ЄС

Поділитися:

Перманентний розвиток світового політико-правового простору, пережиті протягом ХХ століття світові війни, ліквідація метрополій та перерозподіл геополітичного впливу між державами надали пріоритетності праву народів на самовизначення, задекларувавши його як один із загальновизнаних принципів міжнародного права. Однак, первісно закріплене в Статуті ООН (стаття 1) 1945 року, це право поступово почало суперечити історично виробленому принципу територіальної цілісності держави, згідно з яким територія суверена не може бути змінена без його принципової згоди.

Така ситуація, по­перше, сприяла загостренню внутрішньодержавного протистояння між окремими соціальними групами, а по­друге, стала наочним свідченням штучної природи наявних у світі міждержавних кордонів та, як наслідок, слабкості багатьох (часто навіть законно встановлених) режимів. Адже на сучасному етапі розвитку людства склалася ситуація, за якої принцип територіальної цілісності держав не придатний під час трактування розвитку тих із них, населення котрих має полінаціональний склад, бо не забезпечує рівноправність окремих меншин і, отже, не допускає їх вільного самовизначення.

Відповідно, 4 жовтня 2011 року Парламентська асамблея Ради Європи схвалила Резолюцію № 1832, згідно з якою право етнічних меншин на самовизначення не передбачає автоматичного права на відокремлення, а насамперед має бути реалізоване методом захисту прав меншин, як це зазначено в Рамковій конвенції Ради Європи про захист національних меншин та в Резолюції Асамблеї
№ 1334 (2003) «Про позитивний досвід автономних регіонів як джерело натхнення для урегулювання конфліктів у Європі». Проте саме на цьому континенті, котрий протягом усієї історії був ключовою ареною перерозподілу політичного впливу, такі процеси постійно набирають обертів під дією певних політичних, економічних, культурних, релігійних чинників чи просто на основі визначеної кон’юнктури міжнародних взаємодій.

Справді, якщо у 1914 році (напередодні Першої світової війни) у світі налічувалося 59 незалежних держав, то до 1950 року їх стало вже 89, а сьогодні офіційно незалежними визнано 193 країни. Така практика майже
завжди втілювалася на основі сепаратистських рухів і політики відокремлення, відділення частини території держави з метою здобуття самостійності. Однак наразі цільове призначення цього виду боротьби народів за самовизначення досить часто міститься в межах діаметрально протилежних секторів політичного спектра. По­перше, розрізняють сепаратизм, метою якого є відділення частини території й утворення нової незалежної держави (яскраві приклади – курдський сепаратизм у Туреччині чи уйгурський рух у Китаї та Середній Азії). По­друге, сепаратизм, що має на меті відокремлення та приєднання до іншої держави, – так званий іредентизм. Приміром, рух за приєднання до Монголії автономного регіону Китаю – Внутрішньої Монголії (до речі, в цьому ключі лунають і поодинокі гасла щодо приєднання Донської козацької республіки до території України). По­третє, існують сепаратистські рухи, які прагнуть лише здобуття більшої автономії за збереження регіону у складі тієї ж держави (боротьба за розширення прав автономії Корсики у складі Франції).

Зважаючи на це, посилення сепаратизму в Західній Європі протягом останнього десятиліття de facto спростувало загальноприйняту думку про те, що демократія й економічний добробут пом’якшують націоналістичну напруженість та устремління окремих угруповань до відокремлення. Хоча європейський сепаратизм як такий виявляється не лише на основі несприйняття наявних державних утворень, а й на тлі відкидання подальшої центральної інституціоналізації Європейського Союзу. Тож водночас із питаннями збереження зони євро й відновлення економічного добробуту організації остання стикається з не менш небезпечною політичною та правовою головоломкою. Адже ані практика розбудови ЄС, ані його нормативно­правова база не містять жодних відповідей на ці питання.

Наявні труднощі можна вважати радше наслідком історичного розвитку континенту, на території якого природні (стратегічні), національні та економічні кордони держав не збігаються з етнічними зонами розселення окремих груп, котрі, не асимілювавшись, починають відновлювати боротьбу за самовизначення. До речі, ще в 1950­ті роки американський професор Леопольд Кор розробив теорію «оптимальної держави», згідно з якою максимально життєздатною може вважатися країна з населенням 10–12 млн. осіб, об’єднаних етнічно, культурно й економічно. Відтак, екстраполюючи ці припущення на ситуацію, що складається нині на континенті, можна говорити про їх реалістичність, але… лише за відсутності Європейського Союзу. Він, ведучи постійну боротьбу за поглиблення політичної інтеграції й позиціонування існуючого утворення як окремого геополітичного гравця, прагне до централізації політик своїх держав­членів, залишаючи за ними право на вирішення основної кількості питань внутрішньополітичного виміру. Тому підтримуване Брюсселем гасло щодо «єдності в різноманітті» стосується аж ніяк не окремих регіонів чи підтримки кроків окремих націй у напрямі до самовизначення. Адже послаблення зсередини котроїсь із країн­членів неминуче призведе й до трансформації самого Євросоюзу.

Своєрідний поділ на багатші та бідніші провінції країн–членів ЄС доволі яскраво виявився саме в період світової фінансово­економічної кризи та послаблення зони євро, бо питання «порятунку» окремих держав Європи стало справжнім тягарем не лише для економік членів Співтовариства, а й для тих регіонів, котрі завше вважалися основними «рушіями прогресу» для них самих.

Тож після 2008 року гучно залунали гасла щодо відокремлення раніше автономних територій чи надання їм можливості ведення власної економічної політики. Так, північний регіон Італії (сьогодні потенційна республіка Паданія) є найпрогресивнішим із точки зору обсягу ВНП на душу населення у країні: його середній рівень, приміром, у Венеції становить 30 тис. євро (на 23% вище від середніх показників у Європі загалом). У регіоні ж Кампанія в Неаполітанській затоці – лише 17 тис. євро. Тож політичний лідер сепаратистського руху Ліга Півночі, не відкидаючи аргументи культурних та лінгвістичних особливостей, повсякчас робить наголос на можливості піднесення рівня життя населення в разі здобуття Паданією незалежності.

Хорвати в Боснії та Герцеговині мріють відтворити власне національне утворення Герцег­Босна або приєднатися до Хорватії. Серби ж, у свою чергу, прагнуть досягти незалежності Республіки Сербської чи її приєднання до єдиної Сербії.

Найбільший острів світу Гренландія з його 56­тисячним населенням дедалі активніше просуває ідею відокремлення від датського королівства, навіть незважаючи на те, що 2009 року регіон отримав право на широку автономію й можливість розпоряджатися корисними копалинами суходолу та прилеглої до нього морської економічної зони. Хоча в разі здобуття незалежності Гренландія отримає право претендувати на 40% території Північного Льодовитого океану, де зосереджені знач­ні запаси нафти й газу. Відтак, не виключено, що може бути запущено й процес суверенізації Фарерських островів, на шельфі котрих також знайдено значні запаси вуглеводнів.

Згідно з даними опитувань громадської думки, майже половина (49,7%) фламандського населення Бельгії виступає за відокремлення від франкомовного регіону країни (Валлонії). Причому, незважаючи на те, що частина історичної Фланд­рії входить до складу Нідерландів, фламандці аж ніяк не вважають себе єдиним із голландцями народом (фламандці – католики, жителі Нідерландів – протестанти). Тож логічно, що 12 жовтня 2012 року перемогу на місцевих виборах у Фланд­рії здобув Новий фламандський альянс, націоналістична програма котрого безальтернативно націлена на здобуття незалежності провінції, яка, фактично, забезпечує економічний розвиток усієї Бельгії: у Валлонії, що й досі не оговталася від металургійної кризи 1970­х років, спостерігається вдвічі більший рівень безробіття, а показники бідності перевищують 30%. Та, певно, фламандці сьогодні не згадують 1960­ті, коли ситуація розгорталася за діамет­рально протилежним сценарієм. І він може досить скоро повторитися. Адже наразі Валлонія, починаючи оговтуватися від фінансово­економічної кризи, передала цю естафету Фландрії, економіка котрої незабаром сягне піку рецесії.

Ще в грудні 2009 року в Каталонії відбувся неофіційний референдум, результати котрого мали вирішити питання незалежності автономії: з’ясувалося, що 94,7% каталонців виступають за відокремлення від Іспанії. Від самого початку спираючись на ідею духовно­культурної окремішності, протягом останніх років питання суверенітету Каталонії набуло ще й економічних характеристик, адже сьогодні на провінцію припадає 19% ВВП Іспанії й понад 30% її експорту. Однак, за словами прихильників незалежності, забезпечуючи 19,5% ресурсу державної скарбниці, сам регіон витрачає на свій розвиток суму, еквівалентну 14% бюджетних коштів країни, що спричиняє утворення фіскального дефіциту обсягом 12–16 млрд. євро на рік.

Тому відмова центрального уряду надати Каталонії 5 млрд. євро на соціальні програми стала своєрідним каталізатором процесу сецесії провінції: 11 вересня 2012 року майже 1,5 млн. осіб стали учасниками націоналістичного маршу з нагоди річниці взяття Барселони 11 вересня 1714 року (яке поклало край незалежності регіону), вимагаючи повернення суверенітету. А 23 січня 2013 року парламент Каталонії, зробивши ще один крок назустріч реалізації пропагованих гасел, опублікував Декларацію про суверенітет провінції. Однак, дотримуючись політики унітаризму, центральна влада піддала сумніву законність цього документа, бо іспанська Конституція проголошує «непорушну єдність нації», тому питання незалежності окремих регіонів мають вирішуватися на основі проведення загальнонаціональних плебісцитів. Хоча в цьому разі основну роль відіграє скоріше інший чинник: успіх каталонських «самостійників» умить призведе до вибухів інших «сепаратистських бомб» на території Іспанії – у Країні Басків (ВВП якої на душу населення на 30% перевищує іспанський), Андалусії, Валенсії, Галіції та на Канарських островах.

У принципі, історично формування іспанської нації відбувалося на основі реалізації загальних проектів і цілей, а не на базі існування вироб­леної спільної ідентичності чи державної сутності. Іспанія ніколи не була унітарною державою з етнічного погляду, тому лише завдяки генію Фердинанда II Арагонського (1452–1516), якого ще Нікколо Макіавеллі вважав найрозумнішим політиком свого часу, різні групи й етнічні утворення змогли об’єднатися для здійснення великих проектів. Наразі ж економічна криза в ЄС лише загострює фінансові міжрегіональні суперечності всередині країни, відсуваючи на другий план будь­які ідеї спільного позиціонування держави чи набуття нею відповідного статусу на міжнародній арені. По суті, цей факт сприяє інтенсифікації сепаратистських настроїв, у своїй основі спрямованих на відновлення економічної могутності регіонів. Та коли врахувати імовірнісний часовий люфт, потрібний для налагодження зовнішньоекономічних зв’язків будь­якої країни, виникають сумніви щодо швидкого вибудовування всієї мережі народного господарства новоутворених держав. Адже незалежність неминуче призведе до виходу колишніх провінцій із лав ЄС – основного імпортера їхніх товарів. Тому якщо, приміром, Каталонія продає Іспанії 4/5 виробленої в регіоні продукції, відокремлення від неї неминуче призведе до втрати провінцією традиційних ринків збуту. З другого боку, суверенітет Каталонії означатиме кінець Іспанії як держави.

Націоналісти Шотландії (котра стала частиною Великої Британії три століття тому, коли 1707 року її парламент проголосував за союз із Анг­лією) нині виступають у ролі піонерів сепаратистського руху в державі, потіснивши навіть доволі радикальну Ірландську республіканську армію. Історично уклавши союз із Лондоном на добровільних засадах, сьогодні Единбург прагне до такого ж «мирного» розлучення. Розпочавши 1999 року активну діяльність у цьому напрямі з відновлення роботи шотландського парламенту як окремого органу самоврядування, місцеві чиновники отримали контроль над усіма сферами життя країни, за винятком зовнішньої політики й оборони. А 3 травня 2012 року Шотландська національна партія здобула сенсаційну перемогу на місцевих парламентських виборах, отримавши 69 місць зі 129, й уперше сформувала уряд більшості. Його основ­ним завданням стало від’єднання Шотландії від Сполученого Королівства, чому, по суті, не може перешкодити офіційний Лондон, бо така діяльність автономії відповідає британському законодавству.

Відповідно, вже 15 жовтня 2012 року прем’єр­міністр Великої Британії Девід Кемерон і глава шотландського уряду Алекс Селмонд підписали так звану Единбурзьку угоду, згідно з якою 2014 року (орієнтовно 18 вересня) буде проведено референдум щодо незалежності Шотландії. Однак цілковита згода британського прем’єра з діями шотландців, швидше, пояснюється аж ніяк не бажанням офіційного Лондона втратити доволі економічно розвинені землі. Мотивувавши свою позицію тим, що «довге очікування референдуму завдає величезної шкоди Шотландії, адже бізнес не розуміє, чи залишиться Британія єдиною», Девід Кемерон насправді плекає надію щодо його негативного результату (дані попередніх екзит­полів доводять, що наразі підтримати ідею проголошення повного суверенітету готові лише від 32 до 38% жителів Шотландії, тоді як майже половина опитаних – від 47 до 57% – хочуть збереження союзу з Англією. Тому він виступає за те, щоб бюлетень для голосування містив лише два варіанти відповіді на питання про майбутнє Шотландії: повна незалежність або збереження нинішнього становища.

А шотландські націоналісти, підписавши Угоду про проведення референдуму, мають у розпорядженні ще два роки для підготовки громадської думки. Вони акцентують увагу на тому, що в 2014 році залучити на бік прихильників незалежності більше жителів країни допоможуть дві великі події: Ігри Співдружності в Глазго і святкування 700­річчя битви під Беннокберном, у якій шотландці під проводом свого короля Роберта I Брюса здобули вирішальну перемогу над військами англійського короля Едуарда II. Та, ймовірніше, помірний темп підготовки референдуму має в основі аж ніяк не історичний героїзм чи бажання пробудити в шотландських серцях дух патріотизму: за два роки стане зрозуміло, яку політику щодо новоутвореної країни проводитиме ЄС, які перспективи вона матиме на міжнародній арені та в якій ситуації опиниться Сполучене Королівство загалом.

У принципі, після здобуття незалежності Шотландія отримає конт­роль над 90% нафтових родовищ Північного моря, що зробить країну одним із найбагатших гравців світової політичної сцени. Крім того, посилаючись на недавнє скорочення оборонних витрат Сполученого Королівства, Шотландська національна партія висловлює упевненість у тому, що уряд незалежної Шотландії захищав би власні національні інтереси ефективніше. Передбачається, що шотландські полки перейдуть до Шотландії в повному складі, а сили й засоби військово­морського флоту і військово­повітряних сил будуть розподілені між двома країнами відповідно до масштабів їхніх економік (приміром, 2 із 18 великих ескадрених міноносців Сполученого Королівства відійдуть Шотландії).

Хоча, зрозуміло, що жодна з держав світу (тим паче країна, кот­ра є постійним членом Ради Безпеки ООН, входить до складу G20, постійно намагається впливати на геополітичне розташування сил у всіх регіонах і навіть зберегла деякі заморські території) добровільно не поступиться власним оборонним потенціалом. Окрім того, міжнародно­правова схема правонаступництва держав не дозволить новоутвореній Шотландії залишитися членом Північноатлантичного альянсу чи ЄС. А позаяк Алекс Селмонд виступає за заборону ядерної зброї, його політика взагалі є несумісною із членством у НАТО.

Обговоренню підлягає й участь Шотландії у Євросоюзі: впевненість у тому, що держава автоматично стане частиною ЄС, можна вважати щонайменше абсурдом, адже будь­яка держава має не просто отримати підтримку свого членства в організації з боку всіх 28 її країн­членів, а й згідно з діючими правилами перейти до використання єдиної європейської валюти. А до такого кроку шотландські націоналісти наразі, м’яко кажучи, не готові: прогнозовані доходи від видобутку нафти й справді забезпечать порівняно високий рівень державних витрат країни, проте наявні свідчення того, що запаси нафти Північного моря вичерпуються, підштовхують Шотландську національну партію до збереження фунта стерлінгів як національної валюти Шотландії, а Банку Англії – як Центробанку держави. Своєю чергою, Лондон, не маючи фіскального контролю над Шотландією, найімовірніше, не погодиться на варіант існування єдиної валюти, так само, як колись відмовився від вступу до єврозони. У разі приєднання до ЄС незалежній Шотландії доведеться внести майже 10 млрд. євро до постійного фонду термінової допомоги єврозони, втративши свою частку фінансування, яке Лондон отримує від Брюсселя в обмін на масштабні субсидії фермерам.

Тож, маючи два авансовані роки, Шотландія наразі залишається перед дилемою визначення майбутнього країни, адже за відсутності підтримки і з боку колишньої «метрополії», і ззовні вона просто не матиме змоги самотужки забезпечувати стабільний розвиток народного господарства та належний рівень життя населення (навіть попри значні запаси вуглеводнів). У принципі, деякі нафтові велетні підтримуватимуть такий розвиток подій, бо, як зазначають, британський режим оподаткування не є стабільним (за останні два роки відбулися дві серйозні зміни), тож хоч яку податкову систему застосовували б у Шотландії, ситуація точно не погіршиться. Проте за відсутності наявних нині дотацій, котрі Лондон надає автономії як частині єдиної держави, Единбург навряд чи буде спроможний забезпечити достатнє фінансування нафтової галузі. Принаймні протягом кількох років.

Відповідно, наявна кон’юнктура шотландського відокремлення залишає для його сподвижників надто багато питань, відповісти на які можна, проаналізувавши теперішнє геополітичне становище Лондона. Нині в Європі відбуваються економічні та політичні трансформації, тож перед Великою Британією стоїть проблема вибору власного шляху: політики балансування інтересів у рамках Євросоюзу чи втілення в життя так званої стратегії незалежного позиціонування країни на арені світових міждержавних зносин. Тому Сполучене Королівство очікує не тільки на можливі внут­рішньополітичні й адміністративні зміни, котрі, певно, відбудуться всередині країни після проведення референдуму щодо здобуття незалежності Шотландії: на 2017 рік офіційно призначено плебісцит, за результатами якого вирішуватиметься зовнішньополітичне майбутнє Лондона – його членство/вихід зі складу ЄС. Хоча, найімовірніше, обидва народні голосування відбудуться лише в разі, якщо 2015 року уряд країни знову сформує Лейбористська партія на чолі з Девідом Кемероном. Якщо раніше кількість його шанувальників невпинно зменшувалася, сьогодні їхні лави можуть поповнитися прихильниками виходу Великої Британії з ЄС. А в разі прийняття остаточного рішення щодо проведення референдуму – єврооптимістами, котрі підтримуватимуть «європейський шлях» розвитку держави, адже, за словами того таки пана Кемерона, даючи «зелене світло» проведенню плебісциту, він залишається прихильником ЄС та відстоюватиме членство своєї країни в рамках «оновленої» організації. Отже, треба очікувати, що результатом проведення референдуму щодо незалежності Шотландії стане таке ж «оновлення» відносин за віссю «Лондон – Единбург».

Та хоч би яким був результат усенародного голосування, шотландці вже позначили своє прагнення до більшої незалежності від Лондона, що, безперечно, справляє певний вплив і на настрої в іншому автономному регіоні Сполученого Королівства – Уельсі. Одразу після гучних заяв шотландських чиновників уряд останнього почав вимагати більших повноважень у питаннях реорганізації сектору оподаткування та проведення кредитування інфраструктурних проектів. Якщо парламент Великої Британії прийме ці пропозиції (що цілком імовірно), Уельс отримає такий же набір повноважень, якими Шотландія користується із 1998 року. Хоча, на відміну від неї, Уельс, як незалежна держава, має доволі невеликий історичний досвід. На його території діє така ж правова система, як і на теренах Англії. Лише близько 10% населення країни постійно підтримують ідею незалежності, а її національна ідентичність, як вважають у Лондоні, – радше культурний, а не політичний феномен: регбі та валлійська мова мають більше значення, ніж будь­які самоврядні інституції.

Маючи розширені повноваження щодо фінансування охорони здоров’я і соціальної сфери, а також здійснення законотворчості в двадцяти автономних округах, уряд Уельсу може отримати додатковий стимул працювати над розвитком економіки, здобувши контроль над оподаткуванням. Отже, можна говорити про великий крок у напрямі федералізації Сполученого Королівства. Та це лише теоретично. На практиці ж лідируюча в Асамблеї Уельсу Лейбористська партія просто не готова взяти на себе таку відповідальність: якщо Уельс отримає податково­бюджетну автономію, їй буде складно зберегти образ партії, що дотримується помірної фіскальної політики. А громадськість, як відомо, у таких змінах убачатиме не просто рух до підвищення податкових зборів, а й одразу віднайде його винуватців – представників урядової більшості. А мандат останньої не такий уже й міцний: Національній партії Уельсу належить лише 11 із 60 місць в Асамблеї Уельсу. Слабка економіка регіону та його фінансова залежність від центру є ще серйознішою перешкодою на шляху до зміцнення нової «державної» влади. Близько 26% активного населення працює в бюд­жетній сфері, котра до того ж тісно п­ов’язана з Бристолем і Лондоном. Столиця Уельсу Кардіфф активно розвивається за рахунок залучення іноземних інвестицій, проте в інших районах автономії не спостерігається жодних ознак зростання. Відтак валлійці досить активно вболівають за ідею реорганізації взаємин Британії та Європейського Союзу, офіційний курс якого має більшу підтримку якраз в Уельсі та Шотландії, а не в самій Англії, залишаючи в такий спосіб офіційний Лондон перед вибором внутрішньої дезінтеграції чи реструктурованого формату інтегративних взаємин у межах європейського проекту.

Зважаючи на те, що сьогодні основою існування ЄС є франко­німецький альянс, учасники якого повсякчас прагнуть інтеграційної єдності, Британія має корегувати власну європейську політику саме на ґрунті відносин із цими країнами. Однак кожна з них відстоює принципово різні погляди на майбутнє об’єднаної Європи. Якщо французький проект – це «Європа батьківщин» (союз «неподільних» національних держав), то німецький – «Європа регіонів», здатних виступити локомотивом економічного розвитку континенту. Тому поглиблення автономістських рухів і потенційне приєднання новоутворених держав до ЄС дасть можливість раціональніше перерозподіляти витрати, зменшуючи розмір бюджетних дотацій структурних фондів ЄС менш розвиненим аграрним регіонам. А, як відомо, основним донором єдиної європейської скарбниці сьогодні є саме Берлін. Хоча економічний зиск сепаратизму є важливим і поза межами ЄС, адже уряду США й лідируючим у світі американським ТНК доволі вигідно співпрацювати з дрібнішими європейськими державами (котрі послаблюються й геополітично). Підтримуючи останні, Вашингтон може отримати чималу кількість сфер впливу й осередків власної політики просто на терені Європейського континенту, що a priori підірве економічну й політичну могутність ЄС та його членів.

По суті, відцентрові внутрішньодержавні тенденції, котрі чимраз інтенсивніше виявляються на теренах Європейського континенту, не просто підштовхують країни–члени ЄС до вироблення жорсткіших політичних курсів щодо наявних національних меншин, а й спричиняють дисбаланс державних та наддержавних взаємин у рамках самого Співтовариства. Однак, послаблюючи власні країни походження й натомість прагнучи в перспективі набути членства ЄС, «європейські самостійники» істотно поглиблюють економічну й політичну кризи, загалом роз’єднуючи європейське суспільство, абсолютно не готове до негайної сепаратизації.

Автор: Юлія Цирфа

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Екстрадицію Фірташа до США затягують його адвокати — глава МЗС Австрії Сьогодні, 14 листопада

Україна в 2020 році позичить на зовнішніх ринках 4,9 мільярда доларів Сьогодні, 14 листопада

Возмущенные ученые под крики «гроші дай» штурмуют центр Киева Сьогодні, 14 листопада

Пристайко не виключає вихід України з Мінських домовленостей Сьогодні, 14 листопада

Парламент Молдови призначає новий уряд Іона Кіку Сьогодні, 14 листопада

Президент підписав закон про аудит безпеки доріг Сьогодні, 14 листопада

"Формула Штайнмаєра" може бути пасткою, але Україна ще може виграти – євродепутат Вчора, 13 листопада

У Конгресі почалися відкриті слухання у справі імпічменту Трампа Вчора, 13 листопада

Додон запропонував своєму раднику очолити уряд Молдови Вчора, 13 листопада

У ЄС виступили з новою ініціативою для прискорення інтеграції України, Грузії і Молдови Вчора, 13 листопада