передплата Українською | In English

№13, липень 2013

Наш Шевченко, твій Шевченко, мій Шевченко

Поділитися:

Є у «Віча» непорушне правило: відзначати День журналіста поза стінами редакції. Ми категорично проти стандартних офісних церемоній. Кредо «вічан»: пізнання світу і себе в ньому. Змістовність дозвілля – понад усе! А трапеза постфактум – просто смачний бонус.

Цьогорічне професійне свято ми провели не на трипільському узбережжі Дніпра і не в мисливських угіддях (деякі з наших попередніх локацій): вирушили в гості до Великого Кобзаря. Передчуття незабарного 200­річчя поета та художника (урочистості чекають на країну наступного року) привело редакцію до Національного музею Тараса Шевченка (Київ). Із цим закладом приятелюємо. Про існування вельми цікавої постійної експозиції, що оселилася в колишньому палаці родини Терещенків на бульварі Шевченка, знали нібито всі. Проте далеко не всі цю експозицію оглядали. Тому спільне бажання зумовило акцію із знайомства з раритетами, що стосуються життя і творчості Тараса.

А головний мотив походу – давнішнє прагнення побачити не ідола зі шкільних міфів, а Шевченка­митця та Шевченка­людину. Адже в цих 16 залах є багато унікальних свідчень епохи, що певною/великою мірою відкривають сутність непересічної особистості. Основна версія впорядкування безцінних матеріалів створювалася у 1980­ті роки за участю відомих художників Анатолія Гайдамаки та Всеволода Солодова (стиль митців нескладно впізнати). Згодом експозицію дещо коригували, проте концепції не змінювали.

Разом із нашим музейним провідником – завіду­ва­чем відділу методичної роботи НМТШ Катериною Кострач – крокували тернистими стежками життя поета і художника: від метричної книги села Моринці із записом про народження Тараса й до його посмертної маски (робота Петра Клодта). Що є незбагненним на таких екскурсіях, під час яких дещо почуваєшся школяриком? Те, що фінальна картина вражень – у кожного індивідуальна, геть не схожа на картини вражень у супутників.

Кожен вихоплює з двох тисяч експонатів те, що йому найближче, творить в уяві свого Шевченка... Підневільне дитинство, юність. Петербурзький період. Художня артіль Ширяєва. Хрестоматійна історія про те, як Шевченка викупили з кріпацтва. Знайомство з видатними літераторами і художниками. Тарасова фраза про власну раптову метаморфозу («никчемный замарашка на крыльях перелетел в волшебные залы Академии искусств»): перетворення не так географічне, як психологічне, глибоко особистісне...

Мольберт, етюдник, палітра, ручка, офортне приладдя, чорнильниця, табакерка. Книжки, які читав Тарас. Автографи його віршів. Автопортрети. Прижиттєві портрети Шевченка, написані Брюлловим, Штернбергом, Кулішем. Посмертні, створені Рєпіним, Трутовським, Кричевським, Красицьким... Млин свідомості прокручує артефакти разом із фактами життя. Цей процес не подібний ані до ігрового кіно з його нав’язливою патетикою класової боротьби, ані до документального з його тужливо­слізним оспівуванням постаті Шевченка. Перевага нашої музейної мандрівки саме в тому, що ти – відповідно до своєї душевної конституції – твориш своє єдине «кіно».

Експозиція відкриває величезний шар образотворчості Тараса. Для того, хто більше знайомий з його літературним доробком, неабияка удача – побачити одразу стільки його живописних та графічних робіт. З­поміж них – відомі полотна «Катерина», «Селянська родина», «На пасіці», портрети приятелів і друзів Тараса (Пантелеймона Куліша, Миколи Рєпніна, Катерини Кейкуатової, Платона і Ганни Закревських, Іллі Лизогуба...). Кожна картина чи аркуш – перетин долі Шевченка з долями сучасників.

«Шевченко ніколи не малював несимпатичних йому людей, – пояснювала Катерина Кострач. – І обов’язково переймався історією того, кого зображував».

Символічним для самородка Шевченка є те, що ще молодим він написав роботи «Смерть Лукреція», «Смерть Сократа», «Смерть Олега, князя древлянського», «Смерть Богдана Хмельницького». Можна припустити, що протягом усього життя його, одержимого маргінальними настроями, супроводжувало усвідомлення безкінечного внутрішнього трагізму. Він втілювався у забороні писати й малювати під час десятирічного заслання, нещасливих закоханостях, неможливості викупити з кріпацтва свою рідню, передчасному старінні. Одне з тутешніх його свідчень – автопортрет, який Тарас творив, дивлячись у діжку з водою, й на якому має вигляд довгобородого старця. Той, хто живе з перманентним драматизмом у серці, не існує без самоіронії та іронії. Хіба не подібний до автора його Діоген на ще одному аркуші? І чи не є алюзією на безрадісну долю його Катерини­українки казашка Катя з однойменної роботи?..

Кріпак та пітерський денді. В’язень та просвітитель, що видав власним коштом «Буквар» для недільних шкіл (планував також друк граматики, арифметики, географії, та не встиг здійснити задумане). Заручник жадібного фатуму, що із 47 років життя надав Тарасові для творчості лише 12: 24 роки «зжерло» кріпацтво, 10 – заслання. Основоположник нової української літератури та блискучий офортист із рідкісним для того часу званням «академік гравюри»... Іпостасі, в які занурювало Кобзаря життя, навдивовижу контрастні. Малобюджетні книжки­метелики з поодинокими творами Тараса, тарілочки, з яких він їв, захалявні книжечки – його­таки ноу­хау, медальйон із Шевченковим волоссям... Ці промовисті деталі наближають відвідувачів експозиції до розуміння такого різного Тараса. Якого, втім, нікому не вдасться до кінця зрозуміти.

Автор: Ольга КЛЕЙМЕНОВА

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №12/2015 №12
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата