№13, липень 2013

Мирослав СКОРИК: «Якщо композитор є професіоналом, він повинен творити в усіх жанрах»Мирослав СКОРИК: «Якщо композитор є професіоналом, він повинен творити в усіх жанрах»

Духовний аристократизм як явище нині незворотно нищиться під тиском войовничого нехлюйства. Тож кожна зустріч із аристократом духу Мирославом Скориком на вагу золота. Навіть для журналіста, протягом життя перегодованого спілкуванням різного ґатунку, розмова зі всесвітньо відомим українським композитором є рідкісним майстер-класом із толерантності, людяності, надзвичайної внутрішньої культури.

– Мирославе Михайловичу, у переддень ювілею логічно повернутися до ваших витоків, до, так би мовити, стартової ситуації композитора Скорика.

Мирослав СКОРИК – композитор, музикознавець, педагог, народний артист України, лауреат премії імені Т. Г. Шевченка, Герой України.

Народився 13 липня 1938 року у Львові. 1947 року родину Скориків було репресовано та вислано в Сибір. Після смерті Сталіна сім’я повернулася до Львова. У 1955–1960 рр. Мирослав навчався у Львівській державній консерваторії імені М. В. Лисенка. Стажувався в аспірантурі при Московській консерваторії. Здобув науковий ступінь кандидата мистецтво­знавства. З 1966 року до кінця 1980-х рр. викладав композицію в Київській консерваторії. Тривалий час працював у США, а з 1996-го – в Австралії. Наприкінці 1990-х повернувся в Україну. З 1999-го – завідувач кафедри історії української музики в Національній музичній академії України. З 2002-го – художній керівник фестивалю «КиївМюзикФест». У 2006–2010 рр. – співголова Національної спілки композиторів України. З квітня 2011-го – художній керівник Національної опери України. Часто виступає як диригент і піаніст із виконанням власних творів, які відомі в усьому світі. У доробку – опера «Мойсей», балет «Каменярі», симфонічна, камерна музика, твори для фортепіано, хору, численні естрадні пісні, музика до кінострічок та драматичних вистав.

– Мої батьки не були музикантами. Вони закінчили Віденський університет: батько опанував історію, мама – хімію. Потім вони приїхали на викладацьку роботу до Львова. Тато також займався етнографією. Він є одним із засновників товариства «Бойківщина» в місті Самборі. Батьки музикували: тато на скрипці, мама на фортепіано. Тож я ще зовсім малим познайомився з піаніно. Мої рідні помітили, що я навіть щось там собі занотовую.

– Скільки вам тоді було?

– Років шість. Я мав буквар із вір­шиками. Став писати на них музику. Однак тато вагався, чи варто вести мене до музичної школи. І перший день свого учнівства я провів у звичайній школі. Того самого дня батьки вирішили показати мене Соломії Крушельницькій, моїй двоюрідній бабусі. У свою чергу, вона попросила мене щось там заграти на фортепіано. Ноти на той час я вже знав. Почав грати й раптом зупинився. Сказав, що не продовжуватиму, бо інструмент фальшивить. Соломія Крушельницька зрозуміла, що в мене абсолютний слух. Річ у тім, що вона викладала в консерваторії і зай­малася вдома з вокалістами. А для таких занять зазвичай фортепіано настроюють трошки нижче… Наступного дня я пішов у спеціальну музичну школу. Навчався на фортепіанному відділі. Чудово пам’ятаю дуже доброго викладача сольфеджіо Григорія Терлецького. Він вимагав від учнів, щоб вони писали музику. Саме ці заняття й дали мені поштовх до композиції.

– А із Соломією Крушельницькою ви по­родинному контактували?

– Так. Я заходив до неї. Ми спілкувалися. Відвідував її концерти у філармонії. Щоправда, вона тоді вже була в поважному віці. Зрозуміло, що голос звучав уже не так, як за доби її розквіту. Не думаю, що вона так уже прагнула співати на публіці. Але тоді в консерваторії були суворі закони: викладач мав раз на півроку давати концерт.

– Яка атмосфера панувала в тодішньому Львові?

– Не дуже пам’ятаю, був маленький. Але, безперечно, то були тяжкі роки. Почалися репресії. Нашу сім’ю було заслано в Сибір, де мешкали сім років – аж до 1955­го. Проте і там я займався музикою.

– Певне, там сконцентрувалися потужні викладацькі кадри, адже висилали не найгірших?

– Мій викладач по скрипці був Володимир Панасюк зі Львівської опери. А грі на фортепіано мене вчила піаністка з Москви Валентина Канторова – учениця Рахманінова. Вона про це не хотіла говорити, адже тоді цей композитор був заборонений. Можливо, навіть її тому й вислали, що була його ученицею. Згодом я зустрічався з обома: з нею – в Москві, з ним – у Львові… Після повернення додому вступив до Львівської консерваторії на теоретичний відділ (того часу там іще не було факультету композиції). Навчався в шанованих професорів – Станіслава Людкевича, Романа Сімовича, Адама Солтиса. Загалом, це була дуже сильна консерваторія з високим рівнем викладання. До Львова прислали чимало педагогів з інших міст, що славилися своєю музичною культурою, приміром, із Петербурга, Києва… Моя дипломна робота – кантата «Весна» на текст Івана Франка – сподобалася професурі. Кантатою навіть диригував Микола Колесса, що мені, молодому композиторові, було за честь. Потім я вступив до аспірантури Московської консерваторії, де три роки займався у професора Дмитра Кабалевського. Далі, до 1966­го, працював у Львові, а потім мене запросили до Київської консерваторії викладати композицію. Викладаю досі – і в Києві, й у Львові.

– Мирославе Михайловичу, як сталося, що працюєте в різних жанрах: камерна і симфонічна музика, джаз, музика для кіно, пісня?..

– Вважаю, якщо композитор є професіоналом, він повинен творити в усіх жанрах. Переважно писав камерну та симфонічну музику. Я також автор музики до драматичних вистав і більш як 40 фільмів.

– З­поміж тих стрічок – «Тіні забутих предків», «Жива вода», «Гуси­лебеді летять», «Високий перевал», «Нам дзвони не грали…», мультфільми «Як козаки куліш варили», «Лис Микита»… Шкода, що цей шар творчості пішов у небуття.

– Так, нині режисери жаліють гроші на нову музику й часто використовують класику.

– Серйозна музика нині в підпіллі, про неї знає лише вузьке коло слухачів­гурманів. Що треба зробити, аби широка публіка більше цікавилася нею?

– Останнім часом спостерігається засилля поп­музики. Раніше такого не було…

– Раніше існувала і популярна музика, і джаз, і рок, і опера тощо, однак усе це надавалося слухачеві в розумних пропорціях.

– Урешті, не все так погано. Бо йдеться про елітарне мистецтво, яке має свою публіку. Люди ж ходять у філармонію, консерваторію. Звісно, бачимо крен у певний бік. Музика, що звучить нині по радіо, телебаченню, здебільшого невисокої якості. Проте, думаю, її навала – явище тимчасове. Історія знала різні періоди. Та минав час, і все змінювалося.

– Два роки тому, коли ви ставали на посаду художнього керівника Національної опери України, запитувала вас про те, як поєднуватимете організаційне начало і творче. Ви тоді відповіли, що в консерваторії також поєднуєте те й інше. А що скажете тепер, коли вже сповна відчули тягар нових обов’язків? Творити врешті встигаєте?

– Як художній керівник театру намагаюся зосереджуватися на творчих питаннях. Прагну, щоб мене не дуже завантажували організаційними проблемами. А стосовно написання музики… Як казав Кабалевський, котрому теж не бракувало організаційних обов’язків, «композитори пишуть музику у вільний від роботи час».

– Але чи є такий час?

– Мало. Проте стараюся його знаходити.

– А на учнів львівських і київських вистачає часу?

– Тепер я менше викладаю. Але є по кілька студентів в одному і другому містах. Мене не хочуть відпускати з викладацької роботи.

– У попередньому інтерв’ю ви казали, що ваш орієнтир стосовно Національної опери – зробити так, аби в репертуарі було більше української й, зокрема, сучасної музики. Що вдалося на цьому тернистому шляху?

– Вдалося мало, я вам скажу. Є небезпека, що новий твір не сприймуть так одразу. Потрібен час, аби його оцінили. До речі, за життя Чайковського навіть його опери були спочатку провальними, їх знімали з репертуару. Тож справа потребує кош­тів і сміливості.

– Мені здається, публіка із задоволенням пішла б на свіжі вистави…

– Ідеться переважно про фінансовий бік проблеми. Міністерство не часто дає кошти на це. Хоча у
2011­му допомогло в постановці балету «Каприси» (для цієї вистави Мирослав Скорик зробив оркестрову версію відомих «Каприсів» Нікколо Паганіні. – Авт.). Нова постановка – ризик. Мені ось свого часу пощастило, коли у Львові поставили мої твори – оперу «Мойсей» і балет «Повернення Батерфляй» (Скорик–Пуччіні, присвячено Соломії Крушельницькій. – Авт.). Але без допомоги спонсорів такого не сталося б. Тадей Едер, директор Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької, написав тоді листа Іоанну Павлу II, в якому повідав: мовляв, є твір з релігійної тематики, який варто поставити до 100­ліття театру. Папа Римський колись жив у Львові, тож була надія на певний сентимент з його боку. Водночас існували й сумніви. Але сталося диво: Папа надав певну суму, а потім мені ще й медаль подарував.

– У контексті солідного ювілею не зайве запитати про те, чим переймається нині ваша муза?

– Дуже не люблю на цю тему говорити. Якщо про щось конкретне скажеш, нічого з цього не вийде. Колись я ще навчався у Львові, один кореспондент поставив мені таке запитання, і я відповів, що працюю над симфонією. А він зробив заголовок: «Це буде симфонія». Відтоді я не написав упродовж життя жодної симфонії.

– А що ви побажали б українській культурі й, зокрема, українській музиці?

– Я за те, щоб держава приділяла більше уваги серйозній музиці, допомагала їй фінансово. Нам важко пробитися в інші країни, бо кожна держава плекає свою музику. Але коли це вдається, нас прий­мають дуже добре. Наша музична культура – і композиторська, і виконавська – отримує дуже високі оцінки поважної зарубіжної критики. Свого часу після концерту у Вашингтоні, де виконувалися й мої твори, у «Вашингтон пост» з’явилася рецензія. У ній провідний критик написав, що познайомився з українською музикою, що вона заслуговує найвищої похвали й що він докладе всіх можливих зусиль, щоб про неї дізнався світ.

– Одна справа, як ви кажете, пробитися в інші країни. Інша – пробитися бодай на вітчизняні теле­ та радіоканали… Скільки тих фестивалів проходить, а інформації про них немає. Такі події треба висвітлювати, не дбаючи про прибутки від реклами та рейтинги у плебсу.

– Так, на серйозній музиці багато не заробиш. Ми не маємо антреп­ренерів, які нашу музику просували б, а держава до цього ставиться прохолодно. Ще коли був Укрконцерт, у разі поїздки за кордон колектив зобов’язували мати в репертуарі український твір. Тепер таке положення теж є, але воно не виконується… Наближається черговий «КиївМюзикФест», грошей знову дають мало, і проведення фестивалю, такого важливого для публіки та музикантів, – під загрозою.

– Повертаючись у мажорну тональність, побажаємо вам, Мирославе Михайловичу, натхнення, енергії, здійснення всіх творчих мрій! 

Вела розмову Ольга КЛЕЙМЕНОВА.
Фото Ольги ПРОКОПЧУК.

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Чехія виділить кошти на свою ініціативу щодо закупівлі боєприпасів для України Сьогодні, 28 березня

ЄС розблокував пільги для України, Косово йде в Раду Європи, "коаліція бронетехніки": новини дня Сьогодні, 28 березня

ЗМІ: Заява Макрона про відправку військ в Україну розлютила американських посадовців Вчора, 27 березня

Словенія приєднається до ініціативи Чехії із закупівлі снарядів для України Вчора, 27 березня

Естонія готова підтримати прем’єра Нідерландів на посаду генсека НАТО Вчора, 27 березня

Реєстр збитків від агресії РФ визначив дату початку роботи та пріоритетних постраждалих  Вчора, 27 березня

У Польщі заявили, що близькі до угоди з Україною щодо агропродукції Вчора, 27 березня

Глава МЗС Швеції: НАТО має створити більше стратегічних труднощів для Росії Вчора, 27 березня

Франція незабаром поставить Україні 78 САУ Caesar – міністр Вчора, 27 березня

У Чехії кажуть, що в межах її ініціативи Україна потенційно може отримати 1,5 млн снарядів Вчора, 27 березня