Віртуальні досягнення і реальні ризики

Найгострішою проблемою нашої економіки нині і, мабуть, на найближчу перспективу є не брак капіталу і навіть не слабкий менеджмент, а відсутність, по-перше, налагодженої системи доступу до інформаційних ресурсів, від яких значно залежить розвиток інноваційної економіки загалом і надходження іноземних інвестицій зокрема, а по-друге – брак висококваліфікованих кадрів, оскільки вища освіта в Україні, попри оптимізм деяких посадовців, занепала.

У нас ще за часів соціалізму виникла ситуація, яка не дає можливості людині прогодувати себе творчою працею. Тому, наприклад, нам важко усвідомити важливість раціонального використання наших бібліотек, ставитися до них як до національного надбання, від якого, крім іншого, залежить наша національна безпека. Йдеться, звісно, не тільки про звичні і, як то кажуть, традиційні бібліотеки, а й про сучасні інформаційні комплекси, без яких стратегія розвитку неможлива.

Нині інформаційний ресурс України, наприклад, у науково-технічній сфері можна вважати стратегічним лише умовно, оскільки:

– немає органу, наділеного правом розробки та впровадження нормативних, методологічних, організаційно-фінансових заходів щодо реалізації політики у цій сфері;

– міністерства, інші державні органи створюють відокремлені інформаційні бази навіть без узгодження технологій їх формування;

– досі невизначеними є порядок і система огляду та поширення інформаційних ресурсів, які отримує Україна у процесі міжнародної діяльності, а також тих, що віднесені до інформації з обмеженим доступом (лише порядок їх реєстрації та зберігання визначається окремими урядовими постановами);

– не сформовано систему інформаційного забезпечення участі вітчизняних науковців у міжнародних науково-технічних проектах, дослідженнях, розробках.

І за таких умов у нас навіть на обговорення не винесено низку дуже важливих питань щодо співвідношення, з одного боку, демократії, ліберальних принципів наукової, інформаційної та промислової політики і, з другого – національної самобутності, вітчизняних традицій ведення господарства. Але господарювання є важливим напрямом творчої діяльності людей, які реалізують у ній свої індивідуальні можливості і потреби, тобто явищем духовного життя такою самою мірою, як і всі інші сторони людської діяльності. Прагнучи до інтеграції у європейські і, зокрема, науково-промислові структури, треба взяти до уваги саме тамтешнє розуміння господарства як явища духовного життя. Таку духовну і культурну стратифікацію нам конче необхідно провести і лише після цього розмірковувати про відповідність того цивілізаційного стандарту інформаційного суспільства, котрий нам пропонують (і диктують, й іноді нав'язують до наших особливостей та можливостей).

Реалізація ідей єдиного світового господарства, яке поєднує в собі глобальне і національне, відчутно прискорилася нині, коли інформаційні й телекомунікаційні технології дедалі глибше проникають у всі сфери життя суспільства. Відбувається трансформація процесів генерації нових знань, неминучим стає мультиплікативний ефект відкриттів та винаходів в усіх сферах науки і, зокрема, в галузі опрацювання інформацій та комунікацій. Подальший інтенсивний розвиток інформаційних і телекомунікаційних технологій, зумовлений переходом інформаційних мереж на цифровий стандарт, їх конвергенція в умовах глобалізації, яка триває, надалі розширить можливості розвитку особистості, становлення громадянського суспільства, зростання ефективності економіки.

Водночас використання таких технологій зумовлює виникнення потенційних загроз і для окремих осіб, і для суспільства. Вже сьогодні спостерігається загострення боротьби за володіння ними, щоб мати глобальні, регіональні, національні, політичні, економічні, військові переваги завдяки випереджальному впровадженню новітніх досягнень прикладної та фундаментальної науки. Ми бачимо, як здійснюються соціально-психологічні заходи щодо культурної експансії у світовому інформаційному просторі, що швидко розвивається та набуває принципово нових якостей, – традиційні методи боротьби трансформуються під впливом саме новітніх інформаційних технологій, які стають інструментом геополітики, глобальним чинником розвитку сучасної цивілізації. Ідеться про реалії, на які Україна не може не зважати.

А це означає, що необхідна цілеспрямована робота із удосконалення нормативного правового регулювання в усіх сферах життя суспільства – задля забезпечення його відповідності рівневі розвитку й загроз електронних комунікацій. Так, гарантією того, що силу влади буде застосовано проти громадян лише в рамках закону і тоді, коли це конче необхідно, мають стати процедури, притаманні громадянському суспільству, щодо контролю за правомірністю їх застосування державними органами й особами, що діють від їх імені.

Україні з огляду на світовий досвід варто насамперед зосередитися на перетворенні отриманих від експлуатації сировинних ресурсів коштів на такі інвестиції, які сприяли б створенню економіки, що грунтується на знаннях, а це потребує ефективного правового регулювання відносин в інформаційній сфері. Тут можна виокремити три комплекси питань, які диференціюються відповідно до природи правових норм, що становлять їхню нормативно-правову базу:

перший – інформаційна безпека людини і суспільства, яка базується передусім на нормах природного права і вимірюється ступенем свободи від втручання держави та інших осіб, можливостями самореалізації та самовизначення;

другий – інформаційна безпека держави, яка побудована на позитивному праві й пов'язана із застосуванням обмежень, заборон, жорсткою регламентацією, а також невід'ємним елементом якої є сила державного примусу;

третій – інформаційна безпека суб'єктів підприємницької діяльності, яку має визначати законодавство щодо захисту від недоброякісної конкуренції тощо.

На жаль, доводиться констатувати, що нинішній стан українського законодавства і юридична практика у сфері безпеки інформаційного суспільства не відповідають сучасним вимогам. У нас досі немає концепції як системи поглядів на цю проблему, навіть за найважливішими напрямами розвитку інформаційної безпеки. Більшість актів у цій сфері, що надзвичайно чутлива до національних традицій, або запозичено з російського законодавства, або вони є певною мірою модернізованими актами колишнього СРСР і часто суперечать один одному. Законодавці України створили складні, важко розв'язувані колізії з визначення належності інформаційних ресурсів і закріплення прав на них, оскільки застосовується лише один критерій – джерело фінансування. Спроби розробити відповідну концепцію протягом усіх років незалежності залишаються спорадичними і не стали єдиною державною політикою. А наслідки? Вони очевидні: неврегульованість питань, пов'язаних з використанням юридичними особами технічних засобів, зняттям аудіо-, відеоінформації, із захистом систем інформації від витоку технічними каналами, призводить до незаконного прослуховування посадових та приватних осіб, активного інформаційного втручання з боку сусідніх держав, поглиблює занепад ринку національних послуг на інформаційні продукти тощо.

Серед найгостріших і найвагоміших проблем інформатизації України – недостатнє нормативне регулювання відносин у формуванні та використанні відкритих державних інформаційних ресурсів, необхідних для розбудови інноваційної економіки. Формування системної структури відкритої інформації, створення публічних центрів з доступу до неї, а також центрів, де відкрита інформація накопичуватиметься, поновлюватиметься і де її надаватимуть за запитом громадян та організацій (інформаційні посередники, електронні бібліотеки, електронні депозитарії тощо), має стати турботою і парламенту, і влади загалом.

Українському суспільству терміново потрібні закони «Про право доступу до інформації», «Про службову таємницю», «Про персональні дані», «Про комерційну таємницю» тощо. Ми сподівалися, що повний перелік найпроблемніших для інформаційного суспільства політико-правових актів буде складено під час парламентських слухань 21 вересня 2005 року, однак законотворці зосередилися лише на технологічних аспектах інформатизації. Парламент не наблизився до вирішення складних питань власності на продукти інтелектуальної діяльності. Проблеми інформатизації і національної інформаційної політики накопичуються, а це негативно позначається на розробці ефективних механізмів обґрунтованого вибору пріоритетів науково-технічного й господарського розвитку країни, на формуванні системного підходу до комерціалізації науково-дослідного потенціалу країни та використанні наукових і технологічних ресурсів для створення сучасної вітчизняної наукомісткої економіки, на фінансуванні, міжвідомчій координації та управлінні науково-технічною сферою, яка є основним засобом економічного відродження України й досягнення належного рівня національної та економічної безпеки. Потрібен, на нашу думку, об'єктивний моніторинг тих галузей, де інформація генерується (а це заклади і Академії наук, і вищої школи України), де вона просіюється, сублімується в інформаційний ресурс, адже нині наша науково-технічна база являє собою доволі зношений і малопродуктивний ресурс.

Не є таємницею і те, що за умов відсутності попиту вітчизняної промисловості на наукові розробки наші науковці, як свідчить аналіз науково-технічних виставок, журналів і повідомлень в Інтернеті, вдаються до безконтрольного поширення ідей і результатів науково-технічної діяльності великих наукових колективів, до того ж не лише фундаментальних ідей, а й продуктів високої комерційної вартості – але без належного захисту інтелектуальної власності. Безперечно, за таких умов величезним науково-технічним доробком, створеним за державний кошт протягом десятиліть, користуються приватні особи – роблять власний бізнес, нехтуючи інтересами творців і фактичних власників.

Наслідком такої безконтрольності є не лише порушення принципу справедливості. Ця практика зупиняє потенційних інвесторів на шляху до України. Крім того, ошукана національна, зокрема науково-технічна, еліта перестає довіряти владі, яка свого часу дозволила здійснити приватизацію майнових комплексів без відшкодування творцям технологій належної їм частки. Це обернулося збайдужінням багатьох громадян до політичних процесів і спричинило розрив між творчою частиною населення та політичними партіями, які дедалі більше перетворюються на закриті політичні клуби. За таких умов годі й сподіватися на формування найближчим часом в Україні зрілого громадянського суспільства й безповоротне утвердження розвиненої демократії.

Маємо розуміти, якщо державна влада справді хоче будувати громадянське суспільство і формувати активний середній клас (що є майже тотожним), то вона мусить досягнути узгодженості у проведенні інформаційної, економічної і соціальної політики, а також скористатися можливостями сучасних інформаційних технологій. Це забезпечить залучення до продуктивної економічної діяльності широкого прошарку освічених спеціалістів, спроможних забезпечити собі адекватний рівень добробуту, зробить самодостатньою більшу частину населення, яке отримало якісну освіту. Йдеться тут не про обмеження ринкової діяльності, не про повернення до радянських методів регулювання, а про політику, яка стимулювала б розвиток суспільства, схожу на ту, яку проводили в західних країнах у другій половині ХХ століття.

А нині доводиться констатувати, що через недоліки в правовому регулюванні і корумпованість, через низькі професійні якості та застарілі стандарти управлінської діяльності найбільшим гальмом у проведенні якісної інформатизації господарства України є насамперед самі органи державної влади – внаслідок своїх дій або бездіяльності. Загрози від діяльності інших держав та злочинних формувань, на нашу думку, посідають лише друге та третє місця відповідно.

Для забезпечення ефективного контролю за національними інформаційно-телекомунікаційними комплексами, здатного зупинити зростання злочинності у сфері високих технологій (зокрема, злочинності комп'ютерної, що не має державних кордонів), необхідне розширення співробітництва різних країн не лише у сфері комп'ютерних комунікаційних мереж. На часі створення й удосконалення механізмів попередження та адекватної протидії дедалі винахідливішим правопорушенням. Тож якщо проблеми безпеки під час створення і впровадження інформаційних технологій не розглядатимуть як фундаментальні, то на наше інформаційне суспільство чекає перспектива перетворення на суспільство тотального ризику.

Автор: Олександр СОСНІН