Максим Рильський: «Я багато й тяжко думав»

28 квітня 1931 року видатний поет написав останні свідчення в Лук’янівській в’язниці

Заарештували Максима Рильського в день народження –
19 березня. За похмурими заґратованими вікнами стояв молодий, ще наївний 1931 рік. Уже 23 березня поет власноруч вивів каліграфічними літерами: «МОЇ ЗНАЙОМІ». Ні крапки,
ні двокрапки не поставив. Поіменно назвав (ще й по-бухгалтерському пронумерував) десятьох.

Імена, імена, імена

Максим Рильський мав час на роздуми та спогади, тому не квапився. Виважував, чим можуть загрожувати занотовані прізвища і знайомим, і йому особисто. Називав не за абеткою. Першим у списку поставив того, до кого заходив «на чай», – автора підручників з історії українського красного письменства Олександра Дорошкевича. Не пояснив, хто він, які позиції обстоює. Зізнався просто: «Бував іноді в нього у літературних справах». Певна річ, ще не здогадувався, що слідчі неодмінно вимагатимуть конкретизувати абстрактно-загадкове «іноді» й для них туманне «літературні справи». Другим Максим Рильський зафіксував давнього знайомого Андрія Ніковського. Про нього написав детальніше, хоча й не уник розпливчастого «часом бував у нього», «випивали, закусювали, музикували». Були також чіткіші формулювання, які могли зацікавити тодішню владу, – і про газету «Рада», і, найголовніше, про СВУ – Спілку визволення України. Безперечно, високоосвічений лірик усвідомлював це, а тому твердо відмежовувався як від видання («вороже»), так і від СВУ. А ось тінь підозри на Олександра Дорошкевича несамохіть кинув: мовляв, той у справи не посвячував «через мою легковажну, «поетичну» вдачу, а може, й з інших причин». Отже, випливало, що знаний діяч був причетний до антирадянської організації. Максим Рильський багато подробиць замовчував, інколи відбувався жартом, та небезпечний клубочок почав невблаганно розмотуватися.

Автор кількох збірок віршів, зокрема «На білих островах» (1910), «Під осінніми зорями» (1918), «Крізь бурю й сніг» (1925) та «Гомін і відгомін» (1929), мав тоді тридцять шість років. Третім він назвав професора української літератури, відомого перекладача й лірика Миколу Зерова. Не просто шанував його – любив, схилявся перед знаннями цього аристократичного основоположника неокласичної школи в незмінному пенсне, але… Написав просто й щиро: «Тут знайомство цілком ясне: спільні літературні інтереси, схожі смаки і т. ін.». Оте багатозначне скорочення «т. ін.» не могло не привернути уваги дізнавачів, як і подальше непевне «хто його знає чому». Зафіксовано ще одне знане прізвище: Павло Филипович. Вишуканий модерніст, тонкий знавець західноєвропейської літератури, автор поетичних збірок «Земля і вітер» (1922) та «Простір» (1925). Отже, зі славетного «п’ятірного грона» названо двох – Миколу Зерова й Павла Филиповича. Поза полем зору залишилися Михайло Драй-Хмара та Освальд Бургардт (Юрій Клен). П’ятим був сам Максим Рильський. Оскільки «музикували», то до переліку потрапили артисти Микола Дейнар та Михайло Донець, з якими життєлюбного лірика поєднувало захоплення рибальством і мисливством. Про них затриманий просто-таки не міг не згадати. Те, що для оспівувача природи видавалося поезією високої проби (росянисті стежки, розмови під копицею соломи), вичавлювачів конкретики наводило на однозначний присуд: брали рушниці чи вудки й десь, далеко від людей, щоб ніхто не чув, обговорювали політичні теми, готували контрреволюційні акції.

Крім маловідомих Леоніда Пахаревського (педагог), Сергія Титаренка (видавець) і Бориса Петрушевського (перекладач), ув’язнений згадав ще талановитого новеліста Григорія Косинку. Згадав принагідно, бо відразу ж уточнив: «Я бував у нього раз чи два, так само він у мене». І про всяк випадок додав: «Ми ніколи не сходились у літературних смаках». Обмовився також про випадкових знайомих і компаньйонів, з ким «доводилось інколи випивати чарку». Пізніше згадки про келишок стануть постійними. Саме його Максим Рильський брав у свідки, на оковиту перекладав усю вину, виправдовувався й намагався порятуватися тим, що забагато хильнув горілки. Та це буде пізніше. А того самого 23 березня поет у завершальному абзаці вимушеної сповіді занотував, що добре знайомий із харківськими літераторами Хвильовим і Тичиною. Що далі писав, то більше ставав заручником власних свідчень і непомітно для себе – в’язнем свого часу. Тоді й зазнали краху богемність, возвеличення покровительки лірики Евтерпи та розпочалася трагедія великого таланту з яскравими зблисками геніальності.

Два Володьки, два Максими

Отже, десять осіб… У додаткових свідченнях 30 березня Максим Рильський несподівано для слідчих удався до розлогих міркувань: «Історія вчить». Але вчить вона не всіх однаково». Далі заарештований розгорнув судження про твердий ґрунт і болото як протилежні начала в людському житті, як дві половини «я», між якими точиться постійна боротьба. «Цю борню, – зізнався поет, – я пережив протягом довгих років». Думається, він знав надрукований 1930 року вірш Володимира Сосюри з промовистою назвою «Два Володьки»:

Рвали душу мою
два Володьки в бою
і обидва, як я, кароокі,
і в обох ще незнаний, невиданий хист, –
рвали душу мою
комунар і націоналіст.

Так, були ще два Володьки, два Максими, два… Імен тут десятки. Це роздвоєння вельми й вельми характерне для української інтелігенції, зокрема для поетів, – від Павла Тичини, Миколи Бажана, Андрія Малишка до шістдесятників (за винятком Василя Стуса та деяких його побратимів), а також представників пізніших генерацій. Та й нині одночасне служіння музі й владі, ідеалу й мамоні поєднується в таку химерну мозаїку, початок і кінець якої не знайдеш навіть під ясним сонцем.

Зі свідчень ув’язненого Максима Рильського видно, і як його душа спершу болісно розполовинювалася, і як одна частинка краялася, кришилася, а друга – увиразнювалася, зміцнювалася, приростала ще вчора чужими началами. І ось уже «українська ідея» (формулювання шляхетного бранця), який за походженням, вихованням та набутими переконаннями був відданий поет, визнається фальшивою. Відтак без жодного абзацу розпочинається конкретизація попередніх зізнань і про гурток Ніковського, що «фактично становив одну з п’ятірок організації СВУ», і про те, що до тієї п’ятірки входив сам затриманий. Максим Рильський додає прізвище ще одного спільника – Петра Чикаленка, але, як і раніше, намагається звести мету зібрань однодумців до звичайного застілля. Розгортаючи рятівний мотив чаркування, поет усе ж таки визнає, що на вечірках та сходинах господар, тобто Ніковський, «тактовно скеровував членів набраної п’ятірки в те русло, яке потрібно було для цілей верхівки СВУ».

Після згадки про «верхівку» Рубікон було перейдено. Загальників у Лук’янівці не сприймали. Отож усі обтічні формулювання довелося конкретизувати. Уточнення набували загрозливих масштабів. Так чи так, а спливли прізвища керівників СВУ, зокрема Сергія Єфремова. І тут, після характеристики ідеологічних розбіжностей, прокинулися приспані творчі амбіції й вихлюпнулися давні літературні образи. Максим Рильський навіть пригадав, що газета «Рада» («орган Ніковського, Єфремова й Євгена Чикаленка») вперто замовчувала його поетичні виступи, що відомий літературознавець хвалив його, молодого лірика, за те, за що вже не слід було хвалити, – за обраний неокласичний шлях і аполітичність, яка, на тодішнє, вже в’язничне, переконання – міф, марево. У задушливій камері огранювалося нове творче кредо: «Коли поет, особливо в часі напруженого соціально-політичного руху, співає «аполітично», то він ллє воду на млин ворогів даного руху».

Автор цього судження змушений був визнати себе «знаряддям верхівки СВУ», але якимсь дивним, проміжним: і нібито не зовсім нейтральним (не повірять), і воднораз не дуже активним (спрацював інстинкт самозбереження). Бранець, гарячковито відмежовуючись від «звірячого, зоологічного націоналізму», чітко окреслює свою функцію у СВУ: «Це була літературна діяльність, скерована на відтягування читацьких мас від класової боротьби». І розпачливо уточнює: «Функція явно (бачу тепер цілковито) контрреволюційна». Абсурдне визнання, адже Максим Рильський ніколи не боровся проти чогось чи когось, жодного слова не метнув проти нового ладу. Жив як розважливий книжник, вишуканий естет, ба навіть розніжений гедоніст, епікуреєць чи й сибарит, писав лише тоді, коли рукою водило натхнення. Відчував жорстку інтонацію епохи, ловив її навальні ритми, але в душі ще бриніли струни еолової арфи.

«Сім'я моя в дуже тяжкому стані»

І ось одне з підсумкових міркувань витонченого лірика: «Відбувся процес СВУ. Перед очима радянського суспільства перейшла «во всей своей наготе» галерея «славнозвісних діячів», що з цілковитим цинізмом розказували, як вони «оптом и в розницу» продавали «неньку-Україну» закордонному капіталові». Саме 30 березня 1931 року, коли на папір лягли ці судження, Максим Рильський (на словах?) зрікся «проклятого тягаря отих давніх традицій, отої української ідеї» як пустого звуку, засудив «половинчастий світогляд» і заявив, що він – «автор «Сашка» – поеми-гімну на честь пролетаря-революціонера».

Злам у творчості започаткувала вже перша книжка «Знак терезів» (1932), яка побачила світ після того, як поет назавжди попрощався з Лук’янівкою. Ще за її надійними ґратами він чітко формулює: «Я переглянув своє життя. Я багато й тяжко думав. Я бачу, що мій шлях був хибний. Я цілковито й щиро у всьому каюся». Далі – довга вервечка прохань. Лірик вибачається за «вільні й невільні провини» й просить зважити на «заслуги перед українською радянською культурою (переклади з Чехова, Мопассана, французьких класиків, Брюсова – серед них і така поезія, як «Ленін», та багато інших, ціла низка безперечно революційних речей, як «Крізь бурю й сніг», «Ганнуся», «Сашко» і т. ін.)», а також прийняти «тверду обіцянку цілком порвати» всілякі стосунки з минулим і всі сили, спаливши прокляту половину «я», віддати радянському будівництву. Наостанок Максим Рильський намагається зачепити жалісливі струни слідчої машини: «Сім’я моя в дуже тяжкому стані: хвора на серце жінка з 4-місячним хлопчиком і другий хлопчик, учень трудшколи, зосталися без чоловіка й батька, отже, без засобів для існування».

Були також додаткові в’язничні свідчення першого квітня. Поет знову й знову каявся в найдрібніших гріхах перед владою, вишукував аргументи на свою користь (написав «вірші для засівкампанії», текст для кантати «Перше травня», погодився з пропозицією Київського державного оперного театру скласти лібрето на тему «соціалістичне будівництво наших днів»), обіцяв «повний розрив» не лише з тими, хто був проти радянського будівництва, а навіть із тими, хто «лише хитався». А також запевняв, що спокутує провину «щирою, запопадливою, енергійною працею». Найбільше вражає визначення «запопадливою». Саме такою й стала подальша офіціозна творчість імпозантного лірика – майбутнього лауреата двох Сталінських та Ленінської премій, двох орденів Леніна та інших високих нагород.

Болісні ламентації увінчано трьома примітками. Найхарактерніша з них перша: після повідомлення на процесі СВУ про те, що «українські письменники настроєні антисемітично», талановитий літературознавець Андрій Ніковський (його перу, зокрема, належить блискуча студія про «Сонячні кларнети» Павла Тичини) додав: «Крім Рильського, що навіть єврейських анекдотів розказувати не вміє». Поет зізнається, що прочитав це «з радістю» в одній із брошур, присвячених справі Спілки визволення України, а потім ще й наголошує: «Я радий був прочитати про себе правду». І не завважив, що пролунала вона з вуст того, з яким поет нібито порвав остаточно й назавжди. До речі, Максим Рильський у всіх занотованих свідченнях, мов заклинання, повторює газетні, тобто публічні, офіційні, характеристики та формулювання, пов’язані з показовим процесом, а своє доточує до оприлюдненого скупо, дозовано, вкрай обережно. Це він робив 4, 8, 9, 17 та 28 квітня 1931 року. Поета змушували уточнювати деталі, називати нові й нові імена. І ув’язнений перераховував їх: Борис Антоненко-Давидович, Микола Бажан, Дмитро Загул, Тодось Осьмачка, Яків Савченко, Дмитро Фальківський… Лейтмотив свідчень незмінно рятівний: «в найп’янішому стані», «у п’яному експромті на честь Єфремова я висловив йому свою похвалу», «приятелі-собутильники», «були «разговорчики» в пивних, за чаркою», «це писала п’яна рука»… Насправді рука поетова, аж ніяк не «п’яна», рік за роком клала на папір дивовижну філігрань октав, сонетів та інших класичних віршованих форм.

Топтали душу, пам'ять, честь і совість аж до початку вересня 1931 року, отож Максим Рильський, за власним визначенням, «далекий від суворого практичного життя», вкотре нотував: «перемогла нерадянська половина», «внутрішня моя криза», «знаряддя в руках Єфремових та Ніковських»... Нарешті дійшов однозначного висновку: «Коли хочеш бути поетом на Радянській Україні, будь радянським поетом». Максим Рильський, спопеляючи серце та великий природний хист, став ним. Здобув ордени, премії, посади й лише наприкінці життя в збірці «Зимові записи» (1963) повернувся до себе справжнього. Але мудрість і досвід лише відтінили пригаслий відблиск геніальності. 24 липня 1964 року поета не стало.

Де він, рукопис свідчеть і зізнань?

Максим Рильський покаявся. Але покаявся в уявних гріхах, визнав те, чого не було, присилувано вигадував щось і кваліфікував його як реальне, дійсне. Фактично обмовив себе, а вже потім – інших. І найголовніше: зробив це постфактум, тобто навіть не по арешті членів Спілки визволення України, а через багато місяців після судового процесу й винесення суворого вироку. Отже, свідчення поета (точніше самообмова, самонаклеп) не були підставою для притягнення до відповідальності Сергія Єфремова, Андрія Ніковського та інших діячів, яких ув’язнили ще 1929-го за сфабрикованою справою (показовий процес над 45 керівниками й провідними діячами СВУ відбувався в Харківському оперному театрі з 9 березня до 19 квітня 1930 року). Ба навіть більше, Максим Рильський знав, що Єфремова засуджено до десяти років суворої ізоляції, а Ніковського – до восьми. Лише за те, що, мовляв, написав прихильну рецензію на роман Валер’яна Підмогильного «Місто» з чітко визначеною метою – завербувати автора нашумілого твору до лав СВУ. Абсурдність звинувачення очевидна, але саме воно обернулося на бузувірське покарання.

Перше повідомлення про викриття СВУ у пресі з’явилося в листопаді 1929-го. У лютому наступного року газета «Вісті» розпочала публікацію матеріалів під назвою «Спілка визволення України» (із звинувачувального висновку в справі «СВУ»). Голова Державного політичного управління УСРР В. Балицький (тоді ще писалося так: УСРР, «СВУ», звинувачувальний висновок, клясовий тощо) інформував ЦК КП(б)У: «Організація об’єднувала антирадянськи настроєну інтелігенцію, колишніх визначних учасників петлюрівського руху, діячів автокефальної церкви та представників куркульства». 19 квітня 1930 року Верховний Суд УСРР за «контрреволюційну діяльність» і участь у СВУ визначив різні терміни покарання для 45 осіб. Були серед них три жінки (Людмила Старицька-Черняхівська, Любов Біднова та Ніна Токарівська), два академіки, п'ятнадцять професорів вишів, один священик, директор середньої школи та десять учителів, три письменники, п’ять редакторів, два студенти… Загалом же у зв’язках із СВУ звинуватили й раніше чи пізніше заарештували 30 тисяч осіб, зокрема Максима Рильського. Поета випустили, а багатьох і багатьох знищили. Його останнє зізнання 28 квітня 1931 року завершується клятвою: «Присягаюся чесно й послідовно присвятити все дальше життя моє праці на користь республіки трудящих».

Того самого дня політбюро ЦК КП(б)У розглянуло подання про відзначення співробітників (у протоколі – «робітників») ДПУ й визнало «за необхідне нагородження орденом червоного прапора за викриття «СВУ» товаришів… Далі йде довгий перелік прізвищ. Усі вони розсекречені, протокол із переліком зберігається в одному з державних архівів. Рукопис свідчень та зізнань уславленого лірика також не щез і не згорів.

Дехто донині звинувачує Максима Рильського у відступництві, зраді високих ідеалів та наклепах на своїх однодумців, колег, друзів. Свого часу від різноманітних кривотлумачень і зловтішних присудів боронив батька син Богдан. Сьогодні цю шляхетну справу продовжує внук зі знаковим іменем – Максим. Не лишається осторонь правнук Назар.

Дорога в сонячну країну

Григорія Косинку, якого Максим Рильський принагідно згадав у лук’янівських свідченнях, викрали співробітники НКВС СРСР 4 листопада 1934 року. Засудили талановитого прозаїка за звинуваченням у причетності до організації, яка готувала терористичні акти проти комуністичних зверхників. Судову справу завели також на письменників Костя Буревія, Олексу Влизька, Антона й Івана Крушельницьких та Дмитра Фальківського. 18 грудня з’явилося газетне повідомлення про страту Григорія Косинки. Незадовго до новоріччя на квартирі Максима Рильського зібралися письменники, аби вшанувати його пам'ять. Господар подарував гостям збірку «Знак терезів» та окреме видання віршованої повісті «Марина» (1933). Її автор у тодішній «Літературній газеті» (1933, 27 квітня) наголосив: «Це бадьорий вітер навіяв мені гнівне закінчення «Марини», він стелить переді мною дорогу, де на верстових стовпах написано: дорога в сонячну країну комуністичного суспільства». У центрі великого епічного твору – життя кріпаків і панів на Правобережній Україні в ХІХ столітті. Згадуються «ніж Залізняка», «Гонти шабля», а завершується історична оповідь так: «Грім! гнів! покара! – месниця Марина». Є у фінальній частині й несподівано викличні рядки, хоча, звичайно, присвячені вони далекій підлій епосі: «Хай до Сибіру завтра забере // Усіх, усіх залізна, темна сила». І далі – з шевченківським пророчим надривом: «Однаково! Тюрма! Сибір! Могила!». Воістину це була «дорога в сонячну країну», де лише на початку тридцятих років із 240 письменників знищено 200, а з 85 мовознавців – 62.

На цьому довгому звивистому шляху розпочалася затяжна, фактично довічна, внутрішня еміграція Максима Рильського, його ненастанна оборона душі, натхнення й гідного життя родини. Над кожним словом стояли наглядачі – берії, кагановичі, корнійчуки. Єдиною розрадою для вельможного поета було полювання, де в постійні друзі набивався алкоголь. Так чи так, а геніальне начало загубилося в неозорих пустелях радянського часу.

Пожовклі томи фальшивої справи

Справа СВУ становила понад двісті томів. Її ретельно вивчили 1989 року під час додаткової перевірки, яку здійснили співробітники тодішнього КДБ України. Висновки спеціальної комісії були однозначні: жодних організаційних структур СВУ не існувало, насправді саме ДПУ вигадало найрізноманітніші секції – медичну, педагогічну, видавничу, автокефальну… Отже, не діяли й так звані п’ятірки, про які вимушено згадував Максим Рильський. Ще в квітні 1930 року слідчий С. Брук чітко сформулював стратегію тодішньої правлячої партії: «Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, це наше завдання – і воно виконане; кого не поставимо – розстріляємо».

11 серпня 1989 року Верховний Суд України закрив справу СВУ через відсутність складу злочину в діях покараних осіб. Їх було повністю реабілітовано. Пригадується рядок, написаний Максимом Рильським на схилі мудрих академічних літ: «Живи серед людей і радуйся з людьми».

Автор: Микола СЛАВИНСЬКИЙ