передплата Українською | In English

№5, березень 2013

«Якщо не я, то хто?»«Якщо не я, то хто?»

– запитав себе Володимир ШМАТЬКО, наймолодший голова Білівської сільської ради у Тернопільській області, і почав господарювати

– Володимире, що для вас означає бути головою сільради?

– Насамперед поламати той стереотип сприйняття голови сільради, який склався у нашому суспільстві. Заходиш до сільради. Сидить голова, читає газету. Говориш йому про наболіле: немає в селі вуличного освітлення, нікуди сміття викидати, в школі діти мерзнуть, дитсадок не працює. І чуєш відповідь: в країні криза – немає грошей і нам держава не виділила бюджетних коштів.

– «Немає» породжує «немає» на всіх рівнях, а головне – вбиває бажання щось робити, шукати вихід. Це «немає» наростає в геометричній прогресії і примножується, воно є серйозною загрозою, бо породжує бідність, а вона – безнадію....

– Чекати на зміни, нічого не змінюючи, – синдром колишньої радянської системи. Я прийшов сюди, щоб не довідки видавати й керувати штатом сільради, а господарювати й розв’язувати разом з громадою села спільні проблеми. А розв’язувати означає шукати резерви, почати мислити нестереотипно, по-новому, як того потребує час, ситуація. Я склав план роботи і сказав собі: «Якщо не я, то хто?»

– Відтоді минуло вже два роки. Що вдалося зробити в селі?

– Перший рік був для мене роком випробувань. Узимку всі дороги позамітало. Село Біла – приміське, половина населення працює в райцентрі, до якого годі було дістатись. Я зрозумів: якщо не матиму своєї техніки, машин для розчищення вулиць, то я – жебрак. На території села працюють два підприємства, які використовують земельні паї громади села. Ось і звернувся до них по допомогу.

Нині маємо трактор, який реконструювали, він постійно розчищає дорогу. Одного разу ми з батьком цілу ніч на ньому працювали, а вранці здивувалося все село. Коли люди вийшли на дорогу, то очам своїм не повірили – сніг скрізь був відгорнутий. Я переконався: коли є бажання щось зробити, то так складаються обставини, що задумане вдається здійснити. Ми придбали вантажівку, тепер водій щосуботи об’їжджає кожне обійстя й вивозить сміття. Цього в селі ніколи раніше не було.

Я прийшов у сільську раду, де скрізь була гнила підлога, туалет і вода – надворі. Сьогодні в приміщенні є холодна і гаряча вода, санвузол – одне слово, все, як у звичайному сучасному офісі. Вдалося встановити 300 вуличних ліхтарів. Вони освітлюють вулиці з 18-ї до 24-ї та з 4-ї до 7-ї години ранку. Торік облаштували уздовж центральної дороги шість автобусних зупинок.

Збудували спортивний комплекс вартістю 300 тисяч гривень, із яких 19 тисяч – бюджетні кошти, а решта – спонсорські. Маємо стадіон із пластиковими стільцями, душові, роздягальні, сцену з накриттям. Дитсадок перевів на тверде паливо, від газу відмовилися. Опалювали, використовуючи відходи після очищення території села від чагарників. Дитячий садок відремонтували, викопали криницю, маємо холодну й гарячу воду, туалети, нові вікна.

– А як наповнюєте місцевий бюджет?

– Усі підприємства, що розташовані на території нашого села і користуються старими приміщеннями ферм та складів, регулярно сплачують орендну плату. Чи то ставок, чи то земля – за все сільській громаді платять користувачі. Тож торік наш бюджет 1 мільйон 360 тисяч гривень ми перевиконали на 160 тисяч гривень.

– Що, на вашу думку, гальмує розвиток місцевого самоврядування?

– Голову сільської ради намагаються затягнути в політику. Голова – не політик, він – господарник і має працювати з громадою села для її комфортного життя. 2012 року ми втілили поза політикою низку соціальних проектів. Виграли грант «Сучасна бібліотека». В Будинку культури нам установили п’ять комп’ютерів, і за бажанням кожен із односельців раз на тиждень має можливість розмовляти по скайпу зі своїми рідними, які працюють за кордоном. Ми, мабуть, перше село в Україні, котре знайшло інвестора, який під’єднав Інтернет до кожного будинку, а місячна абонементна плата за нього становить лише 50 гривень. У 2012 році село святкувало своє 570-річчя. У конкурсі «Найгостинніша оселя» брали участь багато односельців. У кожній хаті ретельно готувалися до прийому гостей. Господарі не тільки частували смачно, а й демонстрували свої таланти. Цей конкурс транслювали на весь світ через Інтернет.

– А що найбільше турбує молодого голову сільради?

– Люди часто нарікають на свою державу й не розуміють, що, обзиваючи її, обзивають самих себе. Бо це вже аксіома, що держава – це ми. Ось сказав односельцям навести лад на своїх обійстях. Один чоловік скосив бур’ян, а два метри поруч не докосив, бо то вже територія сусіда: «Най сам косить». «То ми ж під одним небом живемо! Може, й там межу зробиш?» – запитую в нього. Адже діти наслідують своїх батьків. Я зробив зауваження, що вони обгортки від солодощів розкидають по селу. Мені відповіли, що немає в селі урн. Добре, слушна підказка. Доклав я зусиль і поставив смітники. Знову папірці довкола. Тоді прийшов до школи і розмовляв уже інакше. Я за освітою еколог, тому мені особливо болить те, на що ми перетворюємо навколишнє середовище. Є в селі кладовище, вдалося його впорядкувати, але щосезону вивозимо гори викинутих штучних вінків, квітів. Я зробив підрахунки й розповів громаді, якої шкоди завдають довкіллю штучні вінки і квіти, вже не беручи до уваги чималих видатків. По-перше, вони швидко перетворюються на сміття, яке треба постійно збирати й вивозити, а це – вартість машини, бензину, оплата праці вантажника. За все з місцевого бюджету треба платити. По-друге, через них нищать могили бомжі, які витягають з вінків метал. Але зламати стереотип, який називають традицією, – нести штучні квіти в дні пам’яті померлих – нелегко, проте можливо. І багато односельців мене вже підтримують – краще квітку посадити, або декоративний кущ. До того ж маємо хороший приклад інших країн: там на впорядкованих кладовищах панує мінімалізм.

Усі проблеми можна розв’язати. Бо якщо мене непокоїть якась проблема, то вона непокоїть і людей нашого села. Щоб мати позитивний результат, необхідно витратити власну життєву енергію, силу. Нічого у справу не вклавши, нічого й не одержиш. Мене турбує, що люди перестали вітатися одне з одним, стали заздрісними, часто ображаються, пліткують, сваряться.

– Яку маєте мрію?

– Хочу стати господарем держави Україна.

– Чи я правильно зрозуміла: хочете бути президентом України?

– Саме так, президентом України, але не політичним, а господарником. І досягти того, щоб у нашій країні громадяни жили гідно, відповідно до тих християнських законів, які ми декларуємо понад дві тисячі років.

Автор: Лариса МАРЧУК

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Журнал Віче

Віче №15/2016 №15
серпень 2016
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Рахункова палата позитивно оцінила роботу корпоративного блоку Фонду держмайна Вчора, 17 листопада

Тупнула ніжкою Вікторія Сюмар: Не кажіть про „Віче”, бо буде скандал. Ср, 28 грудня 2016

Усіх застерігає Вікторія Сюмар Ср, 28 грудня 2016

Шлях до нації: словенська модель постсоціалістичного суспільного розвитку Ср, 28 грудня 2016

Привітання Голови Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування Сергія Власенка та членів Комітету з Днем місцевого самоврядування Вт, 13 грудня 2016

ВИЇЗНИЙ СЕМІНАР-ТРЕНІНГ «ІНТЕРНЕТНІ ЗМІ: специфіка, контент, просування. Чт, 08 грудня 2016

Ігор ШЕМОЧЕК: «Я дістав гранату й розігнув один вусик. Я тримав її на той випадок, якщо зустріну не тих...» Пн, 14 листопада 2016

Пр деякі попередні оцінки діяльності Адміністрації Президента США Д.Трампа Пн, 14 листопада 2016

Луганське обласне телебачення веде репортаж з Сєверодонецька… Наталя Дніпренко та Андрій Куликов під егідою Укртелерадіопресінституту провели лекції та майстер-класи для місцевих журналістів Пт, 04 листопада 2016

М18 – це активна молодь Вт, 01 листопада 2016