передплата Українською | In English

№4, лютий 2013

Проблеми оцінки ефективності держав і діалектичні шляхи їх розв'язання (Частина І)

Поділитися:

1. Критерії оцінки ефективності держав. Їхні недоліки

Найвідомішими критеріями, котрі використовують під час оцінки ефективності держав, є:

— класичні вартісні критерії оцінки (ВВП, ВНП тощо);

— наявний виробничий, людський і природно-ресурсний капітал;

— індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП);

— валове національне щастя (ВНЩ).

Класичні вартісні критерії оцінки (ВВП, ВНП тощо)

Валовий внутрішній продукт (ВВП) — макроекономічний показник, що виражає ринкову вартість (у національній чи світовій валюті) всіх кінцевих товарів і послуг, вироблених за рік усіма галузями та суб'єктами економіки держави для внутрішнього споживання, експорту й накопичення. Вперше цей  показник було запропоновано в 1934 році американським економістом Саймоном Кузнєцом, який 1971 року отримав Нобелівську премію.

ВВП може бути номінальним (абсолютним), вираженим у поточних цінах даного року, і реальним (із поправкою на інфляцію).

На відміну від ВВП, валовий національний продукт (ВНП) також ураховує доходи, отримані громадянами цієї держави за кордоном (переведений до країни прибуток від вкладеного за кордоном капіталу, наявної там власності; зарплати громадян, які працюють в інших країнах, тощо).

Однак точнішим вартісним індикатором економічної забезпеченості громадян вважається середній ВВП на душу населення.

Середній реальний ВВП на душу населення називається рівнем життя громадян (рівнем матеріального благополуччя). Проте насправді цей показник є доволі абстрактним, оскільки не завжди враховує рівень споживчих цін, нерівність у доходах громадян, фактичні потреби людини, пов'язані з освітою, лікуванням, утриманням дітей, батьків тощо. Крім того, часто неправдоподібно вираховується вартісний еквівалент статків держав, адже до уваги не беруть способи та умови досягнення їхніх матеріальних багатств.

Так, завдяки наявності унікальних природних ресурсів такі країни, як Росія, Об'єднані Арабські Емірати, Саудівська Аравія чи Кувейт, за вартісними критеріями оцінки формально є успішнішими й сильнішими порівняно з іншими державами, котрі не мають у своєму розпорядженні таких дарів природи. Однак той факт, що їхні ВВП більш ніж на 70% складаються із «сировинних» доходів, а не формуються завдяки наявності високотехнологічних, наукоємних, конкурентоспроможних продуктів кваліфікованої, добре організованої праці (як, наприклад, у Німеччині), доводить неможливість установлення конкуренції розуму з працею, що є головною рушійною силою прогресу.

Украй негативною властивістю вартісної оцінки держав є також те, що вона стає причиною невпинного зростання надмірного споживання. Так, в індустріально розвинених державах світу (так званому золотому мільярді) проживає близько 15% населення земної кулі, однак для забезпечення споживання всього людства на рівні «золотого мільярда» вже потрібні ресурси трьох наших планет. Тому оцінювання людей і держав за вартісними критеріями лише підкреслює матеріальну нерівність, котра сама по собі є згубною для природи і людства загалом.

Метод оцінювання країн за наявними виробничим, людським і природно-ресурсним капіталами

Недосконалість та однобокість ВВП як оцінки досягнень держави намагається виправити сер Парта Сараті Дасгупта — англійський економіст індійського походження, професор економіки Кембриджського університету, президент Королівської економічної спілки
(1998—2001  рр.), президент Європейської економічної асоціації (1999 р.). Він пропонує вимірювати загальні статки країни (інклюзивне багатство), використовуючи три види активів: «промисловий», або фізичний (точніше, виробничий. — Авт.), капітал (техніка й устаткування, будівлі, інфраструктура тощо); людський капітал (освіта і вміння населення); природний (точніше, природно-ресурсний. — Авт.) капітал (у тому числі із землею, лісами, корисними копалинами та мінеральними ресурсами).

У рамках ООН новий індекс-критерій назвали «Зеленим ВВП», і вже у червні 2012 року було опубліковано дані про баланс 20 країн зі звіту, підготовленого під керівництвом сера Парти Дасгупти.

На практиці природні активи важко піддаються ефективному оцінюванню (якщо воно взагалі можливе), тож у своєму звіті ООН відходить від активів на кшталт чистого повітря, якими не можна безпосередньо володіти, купувати їх або продавати. Автори звіту обмежуються ресурсами на зразок газу, нікелю й деревини, на які визначено ринкові ціни. Та навіть останні необов'язково відображають істинну суспільну цінність товару.

Методологія оцінки комплексних (інклюзивних) статків країн за трьома видами капіталу (виробничим, людським, природно-ресурсним), по суті, не відрізняється від визначення такого виробничого показника, як ВВП, а лише доповнює та уточнює його двома іншими характеристиками (людськими та природно-ресурсними). Тому не дивно, що сьогодні тривають пошуки ефективніших способів оцінки досягнень держав, серед яких — Індекс розвитку людського потенціалу.

Індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП)

Унаслідок фінансово-економічних криз, екологічних проблем, дефіциту ресурсів особливої актуальності набула ідея нової концепції виміру ефективності діяльності держав і окремих громадян. Про це йдеться в Доповіді ООН про розвиток людства. Цей документ щорічно публікується з 1990 року, беручи за основу тезу пакистанця Махбуба уль Хака та його колеги індійця Амартина Сена, котра коротко сформульована в першій фразі доповіді: «Справжнє багатство народів — люди».

Науковцями розроблено і новий інтегральний критерій оцінки — Індекс розвитку людського потенціалу (Human Development Index — HDI), який є доволі гнучким, усебічним і не таким матеріально скерованим, як ВВП. Окрім доходів, він ураховує рівень освіти людей, тривалість їхнього життя, ресурсно-екологічну складову, багатовимірну нерівність (зокрема, й гендерну), прогрес у науці та інформації тощо.

Однак звіти з даними ООН про розвиток людини в 180 країнах, як правило, спізнюються на два роки через величезний обсяг складних розрахунків. І це  великий недолік.

Концепція ІРЛП — гнучка система оцінки, яка постійно доопрацьовується з урахуванням усіх сучасних та майбутніх викликів і проблем життя на планеті. Але, звичайно, вона не може бути ідеальною, бо й досі є доволі громіздкою, базується на вартісному показнику оцінки держав, а самі складові цього показника є нестабільними та часто необґрунтованими. Хоча значним досягненням є сама поява цієї інтегральної категорії, визнання необхідності її практичного застосування на рівні ООН із метою усунення застарілих недоліків наявної вартісної оцінки держави та адекватного реагування на нові умови й небезпеки. Це свідчить про те, що людство неминуче еволюціонує відповідно до діалектичних законів розвитку, незважаючи на всі складнощі й небезпеки.

Валове національне щастя (ВНЩ)

Новою, найоригінальнішою та екзотичною ідеєю оцінки ефективності країн є так зване Валове національне щастя (ВНЩ). Як слушно зазначає Костянтин Фрумкін, орієнтація державної політики на забезпечення щасливого буття громадян має давню історію [4]. В основу «феліцитарної» (від лат. felicitas — щастя) політики римських імператорів було покладено забезпечення народу хлібом, видовищами, термами тощо. В деяких державах дозволялося вживати наркотики і майже повсюдно — алкоголь.

Загальновизнаним теоретиком феліцитарної доктрини став Ієремія Бентам (1748—1832 рр.) — англійський соціолог, юрист, один із фундаторів політичного лібералізму, родоначальник нового напряму в англійській філософії — утилітаризму, автор відомої праці «Введення в основи моралі та законодавства». Викладена в цій книжці теорія етичного гедонізму стверджує, що благо — щастя, а метою етичної поведінки є досягнення можливого щастя для найбільшої кількості людей.

Сучасна ідея вимірювати ефективність держави показником ВНЩ належить королю Бутану Джігме Сінг'є Вангчуку, котрий запровадив поняття ВНЩ як неофіційну державну філософію ще 1972 року. За словами короля, «щастя народу важливіше за відсотки валового внутрішнього продукту». Зміст цього поняття для Бутану розкривається в розвитку такої економіки, яка відповідала б унікальній культурі держави, що базується на буддійських духовних цінностях.

Очевидно, такі наміри керівництва Бутану є прогресивними, але й досі не створено науково обґрунтованої методики розрахунку ВНЩ, хоча вже проведено чимало досліджень і науково-практичних конференцій. Проте сама ідея заміни ВВП на ВНЩ стала такою привабливою, що поступово захоплює весь світ.

На Заході дослідження проблем щастя фактично стало самостійною науковою дисципліною. 2000 року почав виходити «Журнал досліджень щастя» під редакцією голландського професора Рута Вінховена, в якому публікують рейтинги держав за ступенем відчуття щастя їхніми громадянами. Схожі рейтинги встановлюють багато соціологічних наукових організацій в усьому світі.

У середині 2011 року за пропозицією Бутану Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію про вимірювання індексу щастя в країнах світу, хоча, звісно, вона не є юридично обов'язковим документом.

Численні міжнародні та національні організації розв'язують проблему вимірювання ВНЩ по-різному — від простих соціологічних опитувань до застосування складних комбінованих методів. Природно, що й результати таких досліджень нерідко є парадоксальними.

Так, відповідно до інформації Гамбурзького фонду із питань майбутнього, з-поміж 15 тис. громадян із 13 країн Європи, опитаних у 2011 році, найщасливішими виявилися мешканці Данії, а найнещаснішими — росіяни. Водночас, за даними Всеросійського центру вивчення громадської думки, 75% жителів Росії є абсолютно щасливими. Банкрути-греки за рівнем щастя посідають друге місце після данців, а економічно успішні німці — лише
11-те. За даними Центру Разумкова, в Україні тільки 12% жителів вважають себе щасливими.

Оскільки такі результати важко сприймати як об'єктивні, британський дослідницький центр New Economics Foundation (NEF) запропонував так званий Комплексний міжнародний індекс щастя (Happy Planet Index). Для його розрахунку використовують три показники: суб'єктивне задоволення життям, його очікувана протяжність і стан екології. Але й після такого вимірювання отримують парадоксальні результати: найщасливішими виявляються громадяни найбідніших, малоосвічених, недемократичних держав — Коста-Рики, В'єтнаму, Венесуели, Гватемали, Колумбії, Белізу, Сальвадору, Ямайки, Панами, Нікарагуа, Бангладеш, Куби, Гондурасу тощо. США перебувають лише на 105-му місці.

Одначе «ощасливити» малоосвічених, обмежених, бідних людей, безперечно, простіше й дешевше, ніж розумних і заможних, котрі оперують незрівнянно ширшими критеріями щастя. І для розвитку суспільства, згідно зі знаменитим висловом англійського філософа й економіста Джона Стюарта Мілля (1806—1873 рр.), «краще бути незадоволеним Сократом, аніж задоволеним дурнем».

В енциклопедичному розумінні щастя — суб'єктивний стан людини, яка перебуває в цілковитій гармонії із зовнішнім і внутрішнім світом. Тож, по суті, немає і бути не може об'єктивного формалізованого критерію щастя, однакового для кожного з нас. Як установили психолог Кен Шелдон із Університету Міссурі і професор Каліфорнійського університету Соня Любомирськи, близько 50% індивідуального відчуття щастя визначається генетикою, а решта — вихованням, освітою, життєвим досвідом, інтересами, діями, досягненнями, умовами життя конкретної людини тощо.

Відтак ані ВВП, ані інші розглянуті критерії не можуть слугувати об'єктивним і адекватним показником ефективності держави. Тому актуальною є потреба в розробці нових, продуктивніших концепцій і методологій розв'язання цієї проблеми.

2. Наукове обґрунтування природної концепції та діалектичної методології оцінки

Ефективність розв'язання будь-якої проблеми залежить від її правильної постановки та формулювання. Не є винятком і пошук оптимальних критеріїв оцінки сучасної держави.

Ключем до розуміння цього процесу є функціоналістська герменевтика. Її головний закон: усе, що функціонує, мусить мати мету функціонування.

У світі все взаємопов'язано й детерміновано. Структура, форма і спосіб функціонування наявних зв'язків визначаються кінцевою метою всього сущого, адже те, що створюється завдяки діяльності людини, безпосередньо або опосередковано служить їй і надалі. Тобто функціональна мета в цьому разі фіксується в технічному завданні та під час розробки й матеріалізації задуманих для ефективного задоволення нагальних потреб людини механізмів.

Отже, критерій оцінки сучасної держави потрібно встановлювати (розробляти) з огляду на її мету. У свою чергу, мета держави визначається природною метою існування людини. Наукою встановлено, що суть природної мети і мотиваційного механізму існування всього живого на Землі в нездоланному стремлінні до забезпечення в жорстких конкурентних і нестабільних умовах власної життєдіяльності та розмноження. Це детермінується трьома основними інстинктами (самозбереження, насичення, продовження роду), за реалізацію яких відповідають однакові й рівноправні центри головного мозку, що є основою теорії еволюції Дарвіна, підтвердженої практикою існування та розвитку флори й фауни.

У природі є безліч прикладів, котрі доводять, що жива істота гине після виконання найголовнішої функції (мети) життя — розмноження. Однак для людини, що є вінцем розвитку природи, вказана життєва мета і мотивація доповнюються ще й усвідомленою соціальною потребою розвинути свій генетичний потенціал, самовиразитися й виховати своїх дітей гідними, освіченими громадянами, які в майбутньому мали б змогу підняти суспільство до вищого рівня розвитку порівняно з досягненнями попередніх поколінь.

Особливої уваги заслуговує мотиваційний механізм людини. Наукою й самим життям доведено, що людина, як і все суще, керується лише власними інтересами та потребами. Природне нездоланне прагнення до їхнього задоволення і є тією універсальною рушійною силою, без якої неможливі життя та реалізація поставлених завдань. Тож виходить, що кожна  людина, керівник, політик або чиновник, який приходить до влади, однозначно «запрограмований» природою працювати лише на свою користь, про що яскраво свідчить корупція, котра проявляється в усі часи в будь-яких державах. Відповідно, дієвість законів, ефективність державотворення та суспільства загалом також визначаються рівнем урахування особистих потреб можновладців і їх узгодженістю з інтересами більшості громадян [2, с. 9].

Піраміда власних потреб людини (піраміда Маслоу) має три узагальнені рівні [3]. В основі конструкції лежать вітальні (життєво необхідні) потреби індивіда в їжі, одязі, житлі, продовженні роду, безпеці, свободі, емоційній стабільності тощо. У разі їх задоволення починають домінувати потреби вищого, другого рівня — необхідність соціальної справедливості, освіти, соціального статусу, престижності майна і професії, спілкування з людьми певних кіл тощо.

І лише після задоволення вітальних і соціальних потреб людина спроможна досягнути вершини, коли в її поведінці домінує прагнення до самовираження, розкриття всього потенціалу особистості, зокрема й морально-етичних сторін. Потреба в самовираженні змушує людину прагнути до вдосконалення власних здібностей і талантів, досягнення висот у своїй діяльності задля самозадоволення і широкого визнання її заслуг та переваг перед іншими, задля потреби залишити свій слід, своє ім'я в історії. Однак домінування мотивації вищого рівня неможливе без задоволення потреб нижчих рівнів.

Відповідно, істинна цінність і щастя людей, справжнє багатство країни не вимірюються кількістю грошей, накопичених матеріальних активів чи природних ресурсів, а полягають у кількості громадян, котрі повною мірою досягли своєї природної мети — реалізували свій талант, генетичний трудовий потенціал; народили, дали гідне виховання й освіту своїм дітям. Тож найефективнішою є держава, котра створила для цього найкращі умови.

І в цьому суть наукового обґрунтування нової, природної, концепції оцінки ефективності держави. Вона цілковито відповідає відомій гуманній парадигмі влади, що визначається ціннісно-пріоритетним рядом «людина — сім'я — суспільство — держава», котрого дотримуються в кожній демократичній країні. Тобто людина і створення необхідних умов для досягнення нею своєї природної мети мають бути на першому місці в кожній цивілізованій державі, де влада має служити громадянам, а не навпаки.

Проте для успішного розв'язання проблеми оцінки ефективності держави недостатньо знати згадані мету і мотиваційний механізм життєдіяльності людини: для цього необхідно також визначити методологію оцінки, яка давала б можливість науково обґрунтованим способом безпомилково визначити рівень спроможності держави забезпечити громадянам належні умови для досягнення ними їхньої природної мети. Така методологія має дати змогу встановити еталонний державний устрій з точки зору можливості реалізації зазначеної мети.

Зрозуміло, що функціонування такої складної системи, як держава, визначається безмежною кількістю об'єктивних і суб'єктивних причинно-наслідкових багатофакторних залежностей, які в переважній більшості навіть не встановлені або не піддаються формалізації. Це дає підстави вченим та практикам стверджувати про неможливість теоретичного обґрунтування шляхів ефективного правового державотворення.

Насправді все не так безнадійно, адже на універсальний та найефективніший метод пізнання істини вказував ще Аристотель (384 — 322 рр. до н.е.): «Для нас, у першу чергу, зрозумілі й очевидні швидше явища в цілому, а вже потім із них, шляхом розчленування й аналізу, стають відомими елементи й витоки. Тому потрібно йти від найзагальнішого, цілого до його
складових і першопричин» [1].

Відомими сучасній філософській науці загальними критеріями оцінки й прогнозування розвитку всього сущого є три закони діалектики: єдність і боротьба протилежностей, перехід кількості в якість, заперечення заперечення. Очевидно, що ці закони визначають лише загальні критерії, напрями й тенденції оцінки функціонування та прогнозування розвитку держави.

Спираючись на головний критерій — відповідність державотворчих рішень законам діалектики, мотиваційному механізму життєдіяльності людей і їх природній меті, нескладно загалом безпомилково оцінити ефективність держави та спрогнозувати долю її та її громадян.

Очевидно, що, послуговуючись законами діалектики, можна науково обґрунтовано розв'язувати найскладніші проблеми ефективного державотворення, зокрема оцінки й прогнозування розвитку країни.  У
цьому — суть діалектичної методології.

 

Джерела

1. Аристотель. Сочинения. — М.: Мысль, 1981. — Т. 3. — С. 61.

2. Бойкова М. Приватна власність і демократія — головні умови розвитку суспільства / Віче. — 2009. —
№ 10. — С. 7—10.

3. Маслоу А. Мотивация и личность / Пер.
А. М. Татлыбаевой. — Abraham H. Maslow. Motivation and Personality (2nd ed.) — N. Y.: Harper&Row, 1970; СПб: Евразия, 1999.

4. Фрумкин К. Политическая экономия счастья [Електронний ресурс]. — http://www.novaygazeta.ru/
comments/50417.html

Автор: Марина БОЙКОВА

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Меркель подзвонила Путіну – говорили про "нормандську зустріч" Сьогодні, 11 листопада

Молдова: соціалісти відкинули пропозиції прем’єрки для виходу з кризи Сьогодні, 11 листопада

Забудовник Оверко мстить прокурору Дмитруню замовними статтями за арешт будівництва Сьогодні, 11 листопада

Рада планує на цьому тижні ухвалити держбюджет-2020 Сьогодні, 11 листопада

Йоганніс переміг у першому турі виборів президента Румунії Сьогодні, 11 листопада

Новини вихідних: земельна реформа, Центренерго, указ Зеленського Вчора, 10 листопада

ЗМІ назвали імена російських донорів партії прем'єра Британії Вчора, 10 листопада

Дубілет пропонує відмовитись від захищених урядових стаціонарних телефонів Вчора, 10 листопада

Трамп збирається опублікувати текст ще одного дзвінка з Зеленським Вчора, 10 листопада

Гончарук: Я не вважаю, що Коломойський повертається 09 листопада