Політичні партії поміж Сціллою бюрократії

Українська бюрократія, ігноруючи демократичні процедури обговорення і прийняття державних рішень, і в радянський, і в пострадянський періоди успішно нав'язувала та нав'язує керівникам країни й усіх соціальних груп вигідні для себе принципи та методи розв'язання проблем. Способи, якими вона досягає реалізації своїх інтересів, добре відомі: виконання не Конституції України, а власних інструкцій; зведення розв'язання проблем до пошуку лише їхнього фінансового забезпечення; недопущення реальних досліджень ситуації в країні; прийняття рішень згідно з внутрішньою бюрократичною логікою, а не реальними потребами громадян.

Успішність бюрократичних стратегій ведення державної політики визначається збереженням контролю над власністю. Власність в Україні в радянський період формально була загальнонародною, кооперативною чи власністю великих громадських організацій, але реально всією власністю в державі розпоряджалася бюрократія, яка називалася партійно-господарською номенклатурою. Доводиться визнати, що розподіл влади в Україні на владу як суверенітет і владу як власність відбувався значно повільніше, ніж у західних країнах, і нині ще не завершений.

Номенклатура після надто нетривалого послаблення своїх позицій на початку 90-х років ХХ ст. уже до середини 90-х знову, як і в радянський період, стала успішно розпоряджатися власністю в умовах уже ринкової, а не планової економіки. Вдалося це тому, що під час проведення економічних реформ в Україні з державної власності хоча й була виділена приватна, але розпоряджатися нею можна було тільки під контролем державної бюрократії. І таке становище зберігається досі: українська бюрократія через податкову систему, банківський контроль, контроль за власністю (особливо нерухомістю та земельною), а також через корупційні зв'язки й відносини не дозволяє приватному бізнесу в його інтересах розпоряджатися навіть власністю, яка формально йому належить. У результаті ресурси підтримки політичних партій, не контрольовані державною бюрократією, в Україні практично відсутні.

У сучасній Україні фактично зберігається становище радянського періоду, коли держава є єдиним реальним власником і розпорядником суспільних ресурсів, що має можливості накопичення й поновлення в процесах економічної, фінансової, суспільної, політичної та інших видів діяльності. Для домінування та панування в суспільстві ці ресурси використовувалися й використовуються державою як капітали. У сучасних умовах найважливішим для держави став так званий символічний капітал, тобто ресурси, володіння котрими визнається суспільством як право на панування. Це, зокрема, посади, звання, нагороди, дипломи, посвідчення, престиж, почесті тощо. Для домінування над громадянами державі вже не завжди потрібний фізичний примус за допомогою армії, міліції, секретних служб і т. д. Пряме фізичне насильство в нашій країні, як і в більшості цивілізованих країн, поступово замінилося символічним, можливо, за винятком деяких кризових ситуацій.

Ще в радянський період бюрократія сконцентрувала різні види символічного капіталу в єдиний капітал державної влади, а тепер практично цілком і безконтрольно ним розпоряджається. Символічний характер цього єдиного капіталу державної влади виражається в тому, що можливості володіння й розпорядження суспільними ресурсами (фінансовими, власністю, призначеннями на посади тощо) визначаються не формальними юридичними нормами, а поставлені в залежність від рішень чиновників, що перебувають на тих чи інших посадах.

Чиновницька влада виявилася сильнішою від нових демократичних інститутів. Їхнє становлення не привело до відділення власності від влади, а за допомогою різноманітних корупційних схем представники бюрократії цю власність контролюють і в деяких випадках прямо нею розпоряджаються. Тому, зокрема, пропозиції про формування партійного уряду, які публічні політики періодично обґрунтовують потребою підвищити роль політичних партій, у сучасній Україні можуть призвести лише до одного – до контролю всіх ресурсів такого уряду бюрократією, тобто до посилення її домінування в публічній політиці.

У демократичній системі правління вибори, безперечно, є засобом легітимізації влади, але навряд чи правильно, що обрані на них політики одержують безумовний, імперативний мандат від виборців на політичну діяльність винятково згідно з їхніми власними чи корпоративними інтересами. Громадяни, голосуючи за кандидатів на посаду Президента України в 2004 році, скоріше вважали, що з найсерйозніших питань він із ними радитиметься. Вони також очікували, підтримуючи своїх представників у парламент, а так само в органи місцевого самоврядування, що їхні обранці прийматимуть рішення з урахуванням думок і отриманих вказівок виборців. Очікування українських громадян цілком відповідають теоретичним нормативним моделям сучасної демократії. Тому політичні партії не можуть не відповідати на найважливіші суспільні проблеми.

Українська еліта діяла й діє скоріше з огляду на переконання, що всенародно обрані одержують саме імперативний мандат на обстоювання корпоративних і навіть особистих інтересів. Не завжди усвідомлюючи сутність таких уявлень еліти про демократію, українські громадяни, проте, відчувають відмінність своїх очікувань від реальної діяльності системи державного управління. У можливість побудови в Україні демократії, здатної враховувати в управлінні державою інтереси простих громадян, вони здебільшого вже не вірять: еліта не раз показувала, що не збирається цього робити. У цій ситуації політичні партії України швидше на боці еліти, ніж громадян, бо для них важливіша присутність у владі, ніж представництво суспільних пріоритетів та інтересів. Більша частина політичної арени заповнена штучно створеними партіями, мета яких – захист інтересів різноманітних кланів і груп олігархів, а також окремих політичних лідерів.

Останніми роками характерною рисою соціального та політичного розвитку в Україні є створення й посилення потужних неформальних політичних угруповань. Вони виникли переважно внаслідок самоорганізації залишків еліт із прошарків колишнього радянського чиновництва та промисловців, яким удалося взяти під свій контроль процес державотворення та проведення приватизації².

Політичні партії сучасної України довели громадянам своє підлегле становище в системі державної влади, залежність від Президента України та виконавчої влади, нездатність здійснювати представництво інтересів широких соціальних груп. Глибоке соціальне розшарування та громадська пасивність часто йдуть в Україні пліч-о-пліч. Політичні цінності відзначаються розмаїтістю. Однак для усталення демократії лише множинності цінностей недостатньо. Це різноманіття негативно позначається на можливості побудови сильних загальнодержавних партій і на формуванні консенсусу між широким спектром партій. У відповідь українські громадяни відмовляють у довірі практично всім політичним партіям³.

Сучасна демократія і теоретиками, і практиками публічної політики уявляється фактично як демократія партійна. Більшість українських громадян цілком раціонально відкидають пов'язані з партіями демократичні цінності. Водночас дуже високо пошановуються практично в усіх соціальних групах такі демократичні цінності, як дотримання законів владою і громадянами, забезпечення прав громадян на недоторканність особи, на працю, її гідну оплату, на вільний вибір місця проживання, на освіту, медичне обслуговування, на забезпечення високих екологічних стандартів довкілля тощо.

Такі пріоритети громадян здатні привести країну до авторитарного правління, але й зміцнити демократію, оскільки жодна демократія не в змозі стійко функціонувати без чітких процедур її реалізації, соціальної стабільності та стійкості політичного режиму. На наш погляд, вибір напряму розвитку України здійснить українська еліта без участі громадян, адже політичні партії не здатні вплинути на такі рішення, а інститут представництва пріоритетів громадян у парламенті майже не діє.

Обмеження ролі політичних партій у діяльності парламенту призводить (навіть з позицій бюрократії!) не до поліпшення, а до істотних хиб у його законодавчій діяльності. Причина проста: представники елітних соціальних груп вважають, що закони повинні виконуватися, тільки якщо вони прийняті в їхніх інтересах, а громадяни, не наділені владою, впевнені, що всі прийняті закони суперечать їхнім інтересам. У результаті Верховна Рада втрачає довіру практично всіх соціальних груп українських громадян. Еліта не довіряє парламенту, оскільки має можливість лобіювати власні інтереси в ньому, а громадяни, що не входять до еліти, – тому що не мають такої можливості.

Український парламентаризм став вираженням відчуження влади від суспільства. Тому шанси на підвищення важливості парламенту й політичних партій України в найближчий період надзвичайно малі.

Демократія в Україні встановиться не після проголошення "влади народу", якої в жодній країні світу не існує, і не в результаті формального забезпечення діяльності інститутів представницької демократії: виборного парламенту, багатопартійності, поділу влади тощо. Головною умовою для становлення демократичної системи правління в нашій державі є формування норм і правил (можливо, не кодифікованих у жодних документах) діяльності політиків, які жорстко вимагають орієнтації на "соціальне замовлення", тобто цінності, ідеали, інтереси й думки пересічних громадян під час прийняття політичних рішень. Для інтерпретації "соціального замовлення" громадянам та асоціаціям громадян завжди потрібні послуги професіоналів, зокрема тих, що перебувають у політичних партіях. Тому партійна система є важливим елементом демократичної організації влади. І якщо українська багатопартійність насправді сприяє закріпленню влади бюрократії, то для розвитку демократії в Україні держава має тимчасово перестати підтримувати розвиток партійної системи й дати політичним партіям без державних пільг і привілеїв завоювати довіру та підтримку громадян, своїх виборців. Але, очевидно, ще важливіше для розвитку демократії в Україні забезпечити сприятливі умови для громадянської самоорганізації й асоціювання, підвищення важливості структур громадянського суспільства в прийнятті й реалізації політичних і державних рішень.


Джерела:

¹ Римский В.Л. Выборы без стратегического выбора // Общественные науки и современность. – М., 2003. – № 5 – С. 52.

² Курт Г., Кемпе І., Андрійка В.І. Президентські вибори та помаранчева революція: вплив на трансформаційні процеси в Україні. – К.: Заповіт, 2005. – С. 27.

³ Українське суспільство 1994–2004: соціологічний моніторинг. – К.: Інститут соціології НАН України, ТОВ "Соціс"-Центр соціальних і політичних досліджень, Фонд "Демократичні ініціативи". – 2004. – С. 14.

Автор: Микола ПРИМУШ