Від перестановки доданків бюджет повниться?

Протягом року на Хмельниччині працював пілотний проект «Територіальна реформа з людьми і для людей». Його метою було вивчення можливостей проведення адміністративно-територіальної реформи.

Гарячково-галаслива кампанія із впровадження адміністративно-територіальної реформи як швидко народилася, так раптово і сконала. Нашвидкуруч організовані владою громадські обговорення цієї проблеми так і не викликали справжнього зацікавлення. Замість явно стимульованого всілякими бюрократичними методами всезагального схвалення організатори акції отримали геть протилежне: від цілковитого спротиву й неприйняття новозмін до страху за те, аби з карти не були стерті рідне село, район чи навіть область.

Хмельницький проект мав на меті розібратися в тонкощах, чи справді реформа може принести користь. Тому й запросили до участі тих, хто був готовий відважитися на доволі ризикований крок. Свої пропозиції, міркування та розрахунки робили в Полонському, Чемеровецькому, Дунаєвецькому та Шепетівському районах. З'ясувалося, що навіть у межах однієї області і проблеми, і способи їх розв'язання різняться: хтось багатий на людей, а хтось – на території, у когось кращі дороги, у когось більше шкіл. Було, правда, й те, що єднало: бідність сільського бюджету та щире бажання стати багатим. Але як?

Теоретично реформа обіцяє багатство всім. На практиці гроші виявляються не такими вже й доступними.

Чуже візьмемо, свого не дамо

Чого гріха таїти, новий замір спочатку просто багатьох налякав. Наприклад, у Полонному почали розповзатися плітки, що район просто хочуть ліквідувати. Для міста з тисячолітньою історією, котре отримало Магдебурзьке право ще раніше від старовинного Кам'янця-Подільського, це було б справжнім ударом. Адже, як свідчать історичні документи, Полонне завжди було повітовим і волосним центром. І сьогодні в місті проживає практично половина населення району. Економічний потенціал його після багаторічного застою тільки починає пробуджуватися. Голова райдержадміністрації Анатолій Бученко з гордістю розповідає, що торік тут освоїли 10 мільйонів гривень державних капіталовкладень, тоді як на всі решту районів області припала ненабагато більша сума. То чи є сенс перекривати джерело, котре тільки вибилось із намулу?

Усякий переділ має починатися з економічного аналізу й статистики, вирішили в Полонному. І почали з уточнення: хто де живе, де працює. З'ясувалося, що з кількох населених пунктів сусідньої Житомирської області, розташованих всього за півтора–два десятки кілометрів від Полонного, люди їздять на роботу саме сюди, в райцентр. А це означає, що тут вони платять податки і тут-таки повинні мати право користуватися всіма соціальними послугами. Але спробуй мешканцю не те що іншої області, навіть сусіднього району потрапити в Полонську районну лікарню. А отримати якісь соціальні виплати? Чи просто попросити певної допомоги?

Ні, кордон, хоча й умовний, забороняє це зробити, тому люди мусять долати десятки кілометрів, аби дістатися свого обласного центру.

– То хіба не розумніше приєднати ці населені пункти до нашого району? – розмірковує Володимир Крисько, заступник голови Полонської РДА. Ми ж не на чужі території зазіхаємо. Дай, Боже, за нинішніх умов свої землі обробити. Просто хочемо зробити життя людей зручнішим. І тому, якщо окремим нашим селам буде зручніше спілкуватись із сусідніми райцентрами, вони теж матимуть право перейти в їх підпорядкування.

Однак саме проблема територій для багатьох виявляється найболючішою. Взяти шмат сусіднього села, району чи навіть області готовий будь-хто. А от віддати своє – тут згоди немає. Та й що значить віддати? Чи схочуть люди навіть із крихітного хутора раптом опинитися на «чужих» землях? Постають проблеми морального сприйняття, родинних зв'язків. Зрештою, елементарні звички не пускають.

У пілотних районах громади теоретично спробували розділити в такий спосіб: шість – у Полонському, по вісім – у Чемеровецькому та Шепетівському й дев'ять – у Дунаєвецькому. В останньому, скажімо, «вималювалася» громада аж із шістнадцяти сіл, котрі мають об'єднатися навколо добре знаної у краї Летави.

Звісно, об'єднуватися завжди краще навколо багатого. А Летава виросла й змужніла ще за радянських часів, коли славилась і своїми хлібами, і Героями Соціалістичної Праці. Однак сьогодні їй дедалі важче утримувати міцні економічні позиції. І чи зможе вона їх утримати, коли на неї звалиться таке додаткове «навантаження» у вигляді півтора десятка(!) сіл. Справді, як обіцяє реформа, бюджет їх буде сумарний. Але, хоч як крути, а суму цю все одно доведеться ділити на всіх. Отож чи стане від цього кожен багатшим? Що не кажіть, а є над чим поміркувати.

Інша річ, якби за такого об'єднання та в кожному селі запрацювало своє господарство так, як у самій Летаві. Тоді, дивись, грошенят і справді додалося б. Але спільна територія – це ще далеко не спільна робота, а отже, і не спільні заробітки.

Бідний до бідного – буде багатий?

Скажи мені, який твій статус, і я скажу, яке твоє фінансування. На жаль, такими є реалії. А найперше це стосується освіти та медицини, де всі розрахунки йдуть від кількості парт і ліжок. Не вистачить бодай одного предмета, і бюджет організації може впасти на порядок нижче – нічого не вдієш, статус не той.

– Нині на весь Полонський район є лише дві лікарні. А хотілося мати бодай три, – бідкаються в адміністрації, – бо ж у селах позалишалися переважно фельдшерсько-акушерські пункти.

Про те, яке в них лікування, – окрема розмова. А от історія «медичного реформування», що відбулося в сусідніх селах Воробіївці та Кустівцях, типова. В обох вони були закриті через відсутність фінансування. В обох залишилися тільки амбулаторії, яким, зрозуміло, до рівня повноцінної лікарні важкувато дотягнути. І виходу з цього кола безгрошів'я не видно.

– Та ні, є, – заперечують реформатори. – Якщо ми зробимо Кустівці центром територіальної громади, то бюджет нам дозволить відкрити там повноцінну лікарню. Тим паче що всі передумови для цього є: нове приміщення тільки чекає пацієнтів. Сусідам – воробіївчанам туди рукою подати. До того ж у них у селі працюватиме ФАП. Можливо, частину грошей доведеться забрати й від центральної районної лікарні. Але наша головна мета – нехай навіть і без істотного збільшення бюджету, але розподілити кошти з максимальною користю для людей.

Саме для цього в районі створили відділ охорони здоров'я. Хоча й доведеться трохи коштів віддати на нову пару штатних одиниць, проте в районі сподіваються виграти більше: якщо раніше «медичні» кошти автоматично акумулювались переважно в центральній районній лікарні, то тепер будуть наближені до сіл, на жаль, давно забутих медициною.

Приблизно такі само підрахунки ведуться й у районному відділі освіти. Школа стає «збитковою», якщо в ній менше 383 учнів, вважають у районі. Звичайно, можна було б піти й на такі «збитки» заради дітей, якби освітянський бюджет постійно не латав свої дірки. А коли бідний – просто зобов'язаний шукати оптимальні варіанти. Ось чому в Полонному пробують розв'язати цю шкільну задачку по-своєму.

Скажімо, в сусідніх селах є дві школи, де навчаються відповідно 180 і 280 дітей. Обидві не витримують фінансового навантаження. То чи не краще одну реформувати у восьмирічку, а старшокласників відправити в сусідню, де і матеріальна база ліпша, і викладацький склад потужніший.

Оцей самий «статус» дуже часто породжує страшну соціальну несправедливість. Скажімо, учень із романівської школи, що в Шепетівському районі, отримує від держави на освіту вдвічі менше, ніж його ровесник із сусідньої судилківської школи. Те саме й із медициною. Хворий із райцентру отримає менше, ніж пацієнт із обласного центру, а сільський пацієнт – ще менше від районного. Усе це від того, що розрахунок ведеться не від потреби, а від запланованих нормативів.

Реформа обіцяє громаді права рівні: скільки заробили, стільки й розподілили для кожного села порівну. Звучить добре. От тільки запитання щодо самого заробітку залишаються поки що практично без жодної відповіді.

Реформа – це не більше,    це – багатше

Саме такий принцип має стати основою новозмін. Головне – не скоротити чи додати нові посади. Нові округи повинні вдихнути життя в занедбані й спустошені села. Нинішній страх, що з невеличкого села людям важко буде діставатися до свого центру за якимось папірцем, абсолютно безпідставний. Навпаки, у кожному селі залишиться і свій голова, і свій секретар, і навіть заповітна печатка, за якою тепер треба їхати за тридев'ять земель. Зате ті бюрократичні функції, які раніше виконували районні установи, переберуться в буквальному розумінні цього слова до сусіднього села.

– Чи не плодимо в такий спосіб дрібного сільського брата-чиновника? – перепитую.

– Ні, – відповідають мені, – просто ми намагаємося бюджетні гроші наблизити до сільської громади. А заради цього, по суті, й була задумана реформа.

Як це відбуватиметься? А хоч би й так. Наприклад, Новоселицька сільська рада на Полонщині, яка об'єднує чотири села й півтори тисячі населення, має понад 180 тисяч гривень свого бюджету. А Білецька та Воробіївська з майже такою кількістю населення вкупі – всього по 13 тисяч гривень. Зрозуміло, що на ці «копійки» не розженешся ні у створенні сільського комунального підприємства, ні в утриманні школи чи медпункту. Але, закумулювавши гроші, вже можна будувати певні плани.

У реформи немає й не повинно бути чітко визначених стандартів. Бо йдеться не просто про зміну формальних кордонів, а про долю кожного села. Початково і тут уявляли, що новостворений округ налічуватиме до восьми-дев'яти тисяч осіб. Але стежки завели реформу, скажімо, й до найвіддаленішого Буртина, котрий загубився серед поліських лісів. І живе в селі не більше однієї тисячі осіб. Для них виняток: невеликий, проте свій окремий округ.

Напевно, якби до кожного реформаторського плану підходити з таким детальним аналізом, зміни ніколи нікого не лякали б.

Теоретики реформи наводили й деяку статистику. Скажімо, «рентабельною», тобто такою, що може заробити кошти на певні комунальні та соціальні потреби, може вважатися громада, в якій живуть понад тисяча осіб. А в громадах, де понад п'ять тисяч мешканців, уже дві третини з них повинні мати бюджет розвитку. Повинні. Але чи мають?

Найпершим і найбільшим каменем спотикання в задуманому реформуванні стала не так теперішня соціальна бідність на селі, як глибока економічна криза. Зруйновані господарства й відсутність роботи – найважча сільська проблема. Не треба бути глибоким аналітиком, щоб зрозуміти: до багатого господаря готові приєднатись інші, бідніші. І може це статися без будь-якого територіального перекроювання. А до бідного ніхто тягнутися не хоче. Тому й виникає в людей найбільший сумнів: для чого?

Президент дав на розмірковування та аналіз ще майже півтора року. Адже в 2008-му повинні розпочатися територіальні перетворення. Втім, як соціальна, так і економічна політика в нас змінюється так швидко, що самі терміни й уподобання можуть до цього часу змінитися ще не раз. Чи означає це, що адміністративно-територіальна реформа – мода сьогоднішнього дня?

Вочевидь, ні. Селу справді потрібні зміни. Серйозні й глибокі. До того ж найближчим часом. Якщо вони не відбудуться, демографічні й територіальні зміни стануться без проголошення реформ і адміністративного втручання. Тільки слід усвідомити: стануться не в кращий бік. І хтозна, можливо, через кілька років перекроювати села вже не доведеться. Вони просто зникнуть.

Тож є над чим подумати. А тому, хто відважиться, можна й спробувати. Принаймні гіршого варіанта сільського життя, ніж те, що є в Україні у проголошений Президентом Рік села, бути не може.

Автор: Ірина КОЗАК