передплата Українською | In English

№1, січень 2013

20-річчя об'єднаної Європи. Підсумки зрушень

Поділитися:

Прагнучи налагодити роботу економік, зруйнованих під час Другої світової війни,
та покращити соціальні й демографічні показники держав Європи, керівництво країн континенту зважилося на об’єднання деяких галузей господарства, що згодом переросло
в процес передання дедалі більшої кількості функцій управління на наднаціональний рівень (поглиблення) та збільшення кількості учасників інтеграції (розширення). Відтак новий виток розвитку Європейських спільнот, що мав би втілити створення економічного (спільна зовнішня економічна політика, спільний ринок послуг, матеріальних благ, капіталу і праці), монетарного (запровадження єдиної валюти – євро) й політичного (спільна зовнішня політика) союзу, було закріплено в оновленому документі – Договорі про Європейський Союз (підписаному в Маастрихті 7 лютого 1992 року), котрий набув чинності 1 листопада, а фактично його почали застосовувати вже 1 січня 1993 року.

По суті, нові глобальні політичні умови справді потребували створення на теренах Європи єдиного міцного угруповання, котре могло б утілювати в життя стабільну економічну політику та підтримувати молоді держави, що стали на шлях ринкового розвитку фактично після розпаду СРСР. Проте, збільшивши кількість членів від 12 (у 1992 році) до 27 (станом на 2013 рік), Європейський Союз не просто економічно об’єднав чи не весь Європейський континент, а й почав діяти як вагома політична одиниця, приймаючи скоординовані рішення в межах так званих трьох колон ЄС:

– «перша колона» – Європейські спільноти: ЄОВС (Європейське об’єднання вугілля та сталі),
ЄврАтом та Європейська спільнота (до того ж Європейська спільнота є серцевиною та каркасом процесу інтеграції і за своїми властивостями – «наднаціональним феноменом»);

– «друга колона» – спільна зовнішня політика та політика безпеки (СЗПБ);

– «третя колона» – співробітництво у сферах юстиції та внутрішніх справ.

В економічному сенсі прийняття Маастрихтського договору означало втілення курсу на завершення формування єдиного внутрішнього ринку (четвертий рівень економічної інтеграції) та перехід до реалізації ідеї економічного й валютного союзу (п’ятий, найвищий рівень економічної інтеграції). Так, 1 січня 2002 року після введення до готівкового обігу єдиної грошової одиниці ЄС – євро (етап переходу до формування економічного й валютного союзу ЄС) держави–члени спільноти почали доволі активно обговорювати питання створення політичного союзу – у принципі, найзначнішого етапу будь-якої інтеграції.

Тож, хоча проект єдиної конституції Європейського Союзу 2004 року було провалено, Лісабонський договір про реформу ЄС (набув чинності 1 грудня 2009 року) виконав чи не ту саму функцію, надавши організації ознак наднаціонального утворення шляхом розширення владних повноважень провідних інституцій ЄС у вирішенні загальних питань безпеки, боротьби зі зміною клімату та міграційних проблем. До того ж усі дипломатичні функції опинилися в руках Верховного представника Євросоюзу із зовнішньої політики та політики безпеки й так званого президента ЄС – Голови Європейської ради.

Незважаючи на не надто оптимістичні прогнози експертів, пов’язані з політикою обмеження державного суверенітету деяких країн Євросоюзу, членства в цій організації прагнуть домогтися майже всі країни Європейського континенту. Сьогодні є три офіційні кандидати на вступ до ЄС: Туреччина (з 14 квітня 1987 року), Чорногорія (з 17 грудня 2010 року) та Сербія (з 1 березня 2012 року). Албанія та Боснія і Герцеговина офіційно визнані потенційними кандидатами. Однак на тлі подій останніх років та зважаючи на цілковиту збитковість субсидування певних галузей господарства «слабших» країн спільноти, лідери ЄС (як-от Франція, Німеччина чи Велика Британія) відчайдушно намагаються врятувати створену політичну машину, аналогів якої, по суті, в світі ще немає.

З одного боку, така політика руйнує їхні національні бюджети, з другого – дає надію на можливе стабільне функціонування Євросоюзу. Проте, попри уявне існування консенсусу всередині утворення, зі Скандинавії, Балкан та Піренеїв дедалі частіше чутно сигнали про можливість виходу зі спільноти. Адже жодна з держав не хоче поступатися частиною бюджетних коштів на користь боргу сусіда, нехай також члена ЄС. Відтак, обговорюючи плани з подальшого розвитку єдиного економічного й валютного союзу та шляхи виходу з економічної й фінансової кризи, 13–14 грудня 2012 року керівники держав-членів укотре не змогли домовитися щодо «прообразу» окремого бюджету валютного блоку – фонду «інтеграції та підвищення конкурентоспроможності», кошти якого використовуватимуть для «прискорення структурних реформ».

Така ситуація свідчить про кризу не лише в економіці, а й у політичному секторі Євросоюзу, що тягне за собою як бюрократичну незлагоду, так і гальмування чергових розширень організації. Хоча у випадку України може йтися й про призупинення практичної взаємодії.

По суті, наша держава налагодила тісні відносини із цим інтеграційним угрупованням майже від часу його заснування, маючи за перспективу приєднання до лав ЄС. Угода про партнерство та співробітництво, підписана сторонами 16 червня 1994 року, стала першим інструментом нормативно-правового регулювання їхніх відносин і фактично є чинною понині. Адже переговорний процес, котрий 5 березня 2007 року Україна та ЄС розпочали щодо укладення нової Угоди про асоціацію, ще далекий до завершення, тому дія УПС щороку автоматично подовжується на наступні 12 місяців.

Звісно, порівняно з УПС, Угода про асоціацію має стати якісно новим, поглибленим форматом відносин між Україною та ЄС, котрий є важливим та логічним кроком на шляху наближення до наступного етапу – укладення угод про вступ до ЄС. Проте, на жаль, ці питання двосторонніх відносин вирішуються не завдяки юридичній логіці, а зважаючи на політичну кон’юнктуру в нашій державі, котра сьогодні цілковито не задовольняє Євросоюз.

Так, черговий саміт Україна–ЄС, який планували провести в грудні 2012-го, перенесено на 25 лютого 2013 року, адже саме він має стати визначальним у долі Угоди про асоціацію. І технічні нюанси (котрі, по суті, й так дещо відтерміновують фінальну стадію її готовності) не можна вважати основною причиною таких «затримок». Зрештою, 10 грудня 2012 року у Висновках щодо ситуації в Україні Рада закордонних справ ЄС заявила про готовність підписати Угоду про асоціацію з нашою державою на саміті «Східного партнерства» в листопаді 2013 року, проте за певних умов: реалізації вітчизняною владою реформ виборчого законодавства, продовження судової реформи, імплементації конституційної реформи, здійснення конкретних кроків у сфері боротьби з корупцією та поліпшення ситуації в галузі управління державними фінансами. Зважаючи на те, що підписання «може супроводжуватися попереднім набранням чинності деякими частинами Угоди», українські високопосадовці можуть сподіватися на щонайшвидше схвалення Угоди про поглиблену та всеохопну зону вільної торгівлі чи встановлення безвізового режиму з ЄС. Хоча останній потребує умов «добре керованої та безпечної мобільності», викладених у Плані дій щодо лібералізації візового режиму (від 22 листопада 2010 року), а також збільшення зусиль щодо виконання критеріїв першої фази цього документа.

І цей процес, знову-таки, не можна прискорити: 19 листопада 2012 року міністри закордонних справ ЄС обговорили ситуацію в Україні після парламентських виборів, демократичне проведення яких, по суті, й було основною вимогою «руху вперед» у відносинах з Україною, однак чомусь не схвалили жодного рішення. Звісно, увага європейських міністрів була зосереджена на спалаху бойових дій у секторі Газа, конфлікті в Сирії та «гарячих точках» в Африці, проте вони, наприклад, спромоглися оприлюднити Сьому доповідь про дотримання взаємності у візовій політиці третіми країнами, що стосувалася якнайшвидшого оформлення безвізового режиму із Грузією та Молдовою. Звичайно ж, надавши можливість Молдові, котра розпочала виконання другої фази Плану дій із лібералізації візового режиму (його ця країна отримала на рік пізніше, аніж офіційний Київ), наблизитися до асоціації з ЄС, Брюссель створить важливий подразник для української влади та інструмент тиску на неї з боку проєвропейської частини політиків і суспільства. Відповідно, до цього моменту для Євросоюзу вигідніше просто затягувати час, заявляючи, що Угоду про асоціацію з Україною буде підписано, приміром, наприкінці 2013 року, під час головування в ЄС Литви. На противагу владі цієї країни (поряд із керівництвом Чехії, Польщі та Словаччини), Швеція, Фінляндія, Данія та Нідерланди пропонують узагалі заморозити подальшу роботу над угодою до виконання Україною низки жорстких критеріїв, які, зрештою, й було вкотре озвучено в грудні.

З огляду на те, що позиції найвпливовіших в об’єднанні Франції, Великої Британії та Німеччини наразі остаточно не визначені, депутати Європейського парламенту навіть припускають, що Євросоюз може запровадити санкції проти українських чиновників, аналогічні тим, які США запровадили для російських можновладців зі «списку Магнітського». Й навіть сподіваючись, що представники української влади тверезо оцінять ситуацію і Старий Світ не буде змушений вдаватися до таких жорстких заходів, європейські парламентарії усе-таки дотримуються думки, що під час майбутніх обговорень візових послаблень для українців «не можна обходити осіб, які несуть відповідальність за вибірковість правосуддя в Україні».

Ця умова стосується і обіцянок Європейської комісії щодо надання нашій державі 610 млн. євро пільгових кредитів для покриття дефіциту державного бюджету та більш як 200 млн. євро безповоротної фінансової допомоги для підтримки деяких бюджетних програм. Утім, у цьому разі йдеться навіть не про політично вмотивовані судові рішення або сумніви в демократичності виборів: суть у неспроможності української влади наблизити до європейських стандартів законодавчі норми, що стосуються прозорості публічних фінансів. Тож Брюссель, зважаючи на те, що офіційний Київ «виконав» усі технічні вимоги для отримання макрофінансової допомоги, висловив готовність виділити Україні фінансову технічну допомогу для розвитку певних напрямів взаємодії, як-от облаштування кордонів, розвиток транскордонного співробітництва, здійснення адміністративної реформи. Проте із сумами, зазначеними вище, 16 млн. євро технічної допомоги на покращення управління кордонами та 20 млн. євро – на здійснення реформи санітарної та фітосанітарної служб не варто навіть порівнювати.

Можливо, така ситуація змусить український уряд налаштуватися на кооперативну співпрацю. Хоча без виконання так званого Женвальського критерію в частині функціонування демократичних інститутів, поваги до прав людини й верховенства права кардинального повороту у відносинах Україна–ЄС, мабуть що, годі й очікувати.

Відповідно, можна обговорювати лише питання проведення саміту Україна–ЄС. Хоча європейські чиновники загалом чудово розуміють, що непроведення такої зустрічі стане екстраординарною подією, яка не може бути виправдана «похолоданням» у відносинах. Адже навіть із Російською Федерацією (котра, до речі, також наразі має не найкращі відносини з Брюсселем через застосування останнім так званого Третього енергетичного пакета ЄС та небажання форсувати питання лібералізації візового режиму з РФ) 21 грудня було проведено вже другу в 2012 році зустріч на високому рівні. Тож на тлі наявних суперечностей майбутній саміт навряд щось кардинально змінить у курсі на асоціацію з ЄС. Проте таке становище характеризують як чи не найважчу ситуацію невизначеності двосторонніх відносин Україна–ЄС, що існувала чи могла потенційно виникнути за час майже 20-річної співпраці сторін. І зволікання із призначенням дати саміту чи остаточним схваленням Угоди про асоціацію є простим намаганням улаштувати «м’який» демарш українському керівництву.  

Юлія ЦИРФА.

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата