«Умію робити все, що треба для життя людини...»

На запитання відповідає сільський учитель, поет, син лауреата Шевченківської премії Юрій РОГОВИЙ

Яка вона, "сільська інтелігенція" сьогодні

– Хотілося б, щоб ви бодай кількома словами, як штрихами, означили ранньозимову графіку сільського повсякдення.

– Це чорні, подекуди ще не орані городи й селяни під «баром» – чекають весну з рясними дощами. Кажуть, що таке чорно-біле входить у моду.

– Традиційно. Як українці.

– Ваша сім’я – це...

– …насамперед опора – моральна й матеріальна підтримка моїх починань, перші читачі, інколи й перші критики. Родина мужньо бере на себе витрати на видання моїх книжок. Я всім щиро вдячний, бо геть не хочу бути залежним від чиєїсь волі. На те збиткування я мав нагоду надивитися ще змалечку: добре знаю, що витворяли з батьковими романами колись. Та й тепер.

Після закінчення Полтавського педінституту (природничий факультет) 1980 року й до виходу на пенсію в 2005-му я працював в одній і тій самій Пирогівській середній школі Глобинського району Полтавської області. Це сусіднє село з моєю рідною Устимівкою та Борисами – рідним селом дружини, теж учительки. Наші батьки – вчителі, тому вибір професії зрозумілий.

Моя менша дочка Оксана (є ще старший син Олександр і дочка Тетяна) закінчила філологічний факультет Кіровоградського педагогічного університету, хоча в школі й не працює. Можливо, хтось із теперішніх чотирьох онуків теж захоче стати вчителем. (Хоча їм цього не радитиму: варто було б якось виборсатися з учительської бідності й непотрібності...) Та то вже їхня справа. Хай ростуть на здоров’я!

– Практично ніяк. Це найбідніша, найбезправніша «каста» на селі. Якщо хтось працював у колгоспі якимсь начальничком, то ще куди не йшло (це більше практики-заочники). А коли в родині обоє учителі-лікарі – хана (простонародне слово). Вони навіть не отримали права на «паї» (кажуть, так вирішили правління колгоспів!). Учителі сьогодні мовби «нічиї», а це стає проблемою навіть під час обробітку городів тощо. «Сільську інтелігенцію» згадують лише під час виборів: немає кому працювати в різних комісіях, та й нею легше керувати з району, адже бюджетники...

– Коли змалювати так звану соціальну групу, то це мисливці (до них належу з 1975 року, а тоді жартували, що потрапити туди важче, ніж у партію). Правда, останнім часом «назбирав» на себе різних хвороб (а для певності, мабуть, додав ще й потрійний перелом стопи), але того братства не покидаю. Є серед них фермери, комбайнери, трактористи, агрономи, інженери, навіть кандидати наук (в Устимівці була колись досить потужна науково-дослідна станція рослинництва).

Частину «дружби» взяв на себе Інтернет – як же тепер без нього! Раніше більше цінував листи, тепер – після реформування, практично ліквідації цієї служби на селах – щоранку вмикаю комп із надією побачити «надіслані». Частіше б... А сусідів не вибирають. З ними «зживаються».

П'ятнадцять книжок за власні кошти

– Як у селі ставляться до поезії загалом і до вашої зокрема?

– Інколи й мені це хотілося б довідатися... Але тільки інколи. Мало хто в селі взагалі навіть здогадується, що такий-то щось пише: «писаки» у нас не цінуються. От аби картоплею (та ще й насіннєвою) чи поросятами займався, а то...

Кільком односельцям регулярно дарую нові книжечки. Чи гортали, читали, не питаю: не хочу примушувати людину відводити соромливо очі. Знаю, що таке ставлення до свого ремесла переживав і мій батько Феодосій Роговий: іронічно-зверхнє не лише від «простого люду», а все більше від так званої сільської інтелігенції, вже не кажучи про районне начальство... Отож я внутрішньо готовий до цього й не претендую на якесь ефемерне визнання. Маю чимало родичів-знайомих у місті: далі популярна гра – знайди десять відмінностей...

– Я їх не те що уявляю – я їх знаю. Це вже коли книжку видано. А до того прислухаюся тільки до себе, уявляю можливу батькову реакцію-оцінку... Перевіряю Григоровим поглядом (маю на увазі Григора Тютюнника).

Річ у тому, що мої ось уже 15 книжок (остання, правда, ще у видавництві) випущені за власні кошти накладом у сто-двісті примірників. Для видання кількох перших випрошував частину допомоги в «спонсорів». Часом допомагали добрі люди (як із книжкою оповідань «Святвечір» – посприяв грошима Іван Михайлович Дзюба, а редагування взяв на себе Григорій Павлович Білоус із Черкас), яким я щиро вдячний – за мною не «заржавіє»!

У мене наперед визначено, кому надсилатиму свої книжки. Насамперед тим, хто знав і пам’ятає батька Феодосія Кириловича, родичам, друзям-товаришам, учням... Буває, і випадковим людям, котрі звертаються до мене листовно, якось довідавшись про вихід книжки, виявляється, цікавої для них. Хоч таких і небагато, та я їх особливо ціную. Частину накладу роздаю інколи вчителям району, шкільним бібліотекам... Своїх книжок не продаю (та й продавати немає чого, коли чесно...). Дивлячись на таке «книгорозповсюдження», важко визначити того, хто власноручно придбав би збірку моїх віршів у книгарні...

– Уперше хоку (хайку) я прочитав у 1972 році. То була книжка «Місяць над Фудзі» (100 японських хоку), переклад Омеляна Масикевича. Її купили, кожен для себе, Феодосій Роговий та Григір Тютюнник (пізніше прочитав, як Григір мріяв написати щось «таке маленьке-маленьке»)... Те, що Інтернет пропонує під назвою «хоку», ним не вважаю, хоч би тому, що автори чомусь уперто не дотримуються правила: 5–7–5 складів.

Старші онуки беруть мої тривірші до школи – вони є в програмі, здається, п’ятого класу. Не знаю, як сприймають мініатюри учні, та вони задоволені вже тим, що мої «зрозуміліші, ніж пропоновані японські» й... «правильніші», бо витримують 5–7–5-складове письмо (а допитливі діти перераховують!). Пояснюю, що то вже вина перекладачів, а не японців...

Повернувся до раніше читаного видання «Місяць над Фудзі» нещодавно, вже після збірочок звичних віршів та оповідань, і задумав написати п’ять книжечок – загалом тисячу хоку (з таким розрахунком, що, можливо, бодай кожна десята мініатюра буде вдалою). Уже вийшли «Березневий сніг» (2010), «Медова повінь» (2011) та «Самотній Ангел» (2012). «Зоряні криниці» – у видавництві, «Яблучний Спас» дописую.

Чи маю відчуття «безповітряного простору»? Мабуть, що ні. Це підтверджують і відгуки. Зокрема, Івана Дзюби: «До чарівного жанру ви звернулися: кожен тривірш – як краплина тихого літнього дощу, від якої на плесі розходяться кола... Є про що подумати. І спонукає самому бачити більше в простих явищах життя...». Може, це й не скромно хвалитися чужими оцінками, та вони радують і вселяють надію, що таки не даремно трудився над словом...

"Я орієнтуюся в часі по своїх онуках..."

– Повсякденні клопоти неминучі навіть для поетів. Які обов’язки виконуєте? Як боретеся зі звичною суєтою суєт? Як ви ставитеся до такого переконання видатного поета Бродського: «Кожен літератор прагне одного й того самого: наздогнати або втримати втрачений чи плинний час»?

– Хотів би я побачити когось, хто зміг щось зробити з часом (навіть емігрувавши). Думаю, що то самозаспокоєння-самовиправдання... Час для того, мабуть, і «створений» КИМОСЬ, аби ми пам’ятали про свою тлінність. Я орієнтуюся в часі по своїх онуках: вони ростуть – ми старіємо. А обов’язки… Для чоловіків на селі вони давно визначені: господарство (яке вже є), орання-волочіння городу, вивезення перегною... Колись додавалася ще й турбота про дрова-вугілля на зиму (тепер у нас газ). Пригадую, як батько щодня носив на плечах в’язки сухого буркуну для «пічки»... Того року він написав один із романів: в’язку несеш, не поспішаєш, роздумуєш... У кожному ділі можна знайти вигоду!

– Косити я не тільки вмію – страшенно люблю. Це справжня чоловіча робота. Умію робити все, що треба для життя людини – і не лише в селі: копати, рубати, стругати, морочитися з технікою (колись мав «Москвича»)… Жаль, що всього того практично не опановують ні в школі, ні у вишах. Багато навчився (і не забув), коли чотири роки будували свою хату власними руками. Не один рік тримаємо корову, для якої вкрай треба вміти не лише косити.

– Усвідомити, що ти не вічний, що всього набутого добра під голову не покладеш і не вхопиш. І чи так воно треба? Решта – похідне. Добре було б, якби це втямили «доморощені» багатії. На жаль, їм таке не дається.