№21, листопад 2012

Політико-правовий аналіз механізмів протидії зловживанням у державному апараті

Серед основних причин поширення корупції в Україні та інших деструктивних проявів наприкінці ХХ та на початку ХХІ століття став глобальний крах ідеологій, найбільш очевидними носіями яких були СРСР та США. Розпад СРСР, зміну форм власності, перехід до ринкових відносин більшістю українців було сприйнято як цілковиту відмову не тільки від комуністичної ідеології, а й будь-якої іншої. Вакуум, що виник в умовах відмови від цінностей радянської доби й повільного формування нових, був заповнений псевдоцінностями, що пропагують насамперед збагачення, вседозволеність, нівелювання моральних цінностей, досягнення особистої мети в будь-який спосіб.

Цьому процесові сприяла і не підготовлена, фактично спонтанна демократизація суспільного життя, яка за слабких державних і цілковитої відсутності громадянських інститутів, демократичних традицій в умовах ідеологічного вакууму набула ознак хаосу, перетворилася на продаж посад, привілеїв, пільг, вигідних економічних і політичних рішень, що ще більше посилило роль корупції у вирішенні економічних або соціальних питань. В результаті склалася стійка корупційна структура, яка проникла фактично в усі гілки влади та сфери суспільного життя. Її основою став новий чиновник, який уже без остраху перед репресіями тоталітарного радянського режиму опинився в суспільстві без керма й вітрил, по-своєму керується принципом: усе дозволено, що не заборонено законом. Це в умовах, коли і сьогодні значна частина суспільних відносин залишається законодавчо не врегульованою.

Проте було б грубою помилкою вважати, що коріння корупції та інші лиха продукує лише чиновництво. Витоки корупції такі ж історично глибокі, як і наше буття. Це цивілізаційна проблема. Європейська цивілізація як соціально-політичний феномен будувалася тисячоліттями, від її культурно-історичної матриці – Античної Греції до нинішньої об’єднаної Європи. Головною цінністю елліністичної культури була свобода особистості, її автономія. Давній Рим, своєю чергою, додав до неї ще одну базову цінність – закон, юриспруденцію. Римське право, особливо цивільне, стало основою правової культури Європи на всіх етапах її розвитку, від найдавніших часів до нинішніх. Епохи Ренесансу, Відродження, Просвіти, Нового часу внесли свої нюанси в розвиток цієї цивілізації, особливо поглибивши гуманістичну складову.

На жаль, Україна з об’єктивних причин не пройшла цих етапів розвитку, опинилася в цивілізації, де стверджувались інші цінності, інше ставлення до закону та порядку. Характерним прикладом правового нігілізму в Україні, як і в Росії, може слугувати не раз описаний в літературі діалог між паном і слугою:

– Ну і як тебе судити, друже, – запитує пан, – по закону, чи по справедливості?

– Не треба по закону, пане, краще по справедливості, – не замислюючись, відповів слуга.

Його логіка переконливо вказує на місце третьої гілки влади в нашій історії. Суд, право, порядок віками уявлялися як відчужена від людини стихія чи епідемія. У свідомості значної, якщо не переважної більшості нашого суспільства влада закону асоціюється з владою «законників», зі свавіллям перевертнів у погонах і т. ін. У свідомості європейців – англійця, німця, француза – з часів Римської імперії утверджувалося геть інше ставлення до закону, суду та правопорядку.

Сучасній Україні треба багато змінити, щоб європейські цінності стали нормою життя кожного громадянина. А поки що французьке видання «State.fr» в публікації «Мафіозні держави» серед таких країн, як Гвінея-Бісау, Північна Корея, Венесуела, назвало й Україну. На думку автора, ці держави не стали жертвою рекету й тиску злочинців на чиновників, навпаки, влада сама бере під контроль злочинні кола та «кришує» їх. І не для того, щоб ізолювати їх, а щоб поставити на службу власним економічним інтересам, а також їхніх родичів і партнерів. Неприємно читати таку оцінку своєї країни. Безперечно, тут є політичний аспект, але все-таки!

І справді, коли подивишся, хто в Україні сидить за ґратами, хто на втіках і хто потенційно може «сісти», як здійснено приватизацію, звідки взялися так скоро набуті немислимі багатства, то ступінь образи значно зменшиться. За даними міжнародних рейтингових організацій, тільки за два останні роки Україна за рівнем корумпованості у світі сповзла зі 134-го місця на 152-ге, а за рівнем конкурентоспроможності посідає 82-ге місце, захисту права власності – 127-ме, податкового навантаження – 128-ме, за залученням іноземних інвестицій маємо 121-ше місце, а за надійністю банківської системи – останнє 133-тє!

Однак перша й основна причина такого становища полягає у відсутності твердої політичної волі, щоб усунути ці очевидні недоліки. Друга – в невмінні або небажанні належно організувати роботу. Навіть якби за роки незалежності не було прийнято чотири загальнодержавні програми боротьби з організованою злочинністю та корупцією, три концепції боротьби з корупцією, два закони про боротьбу з корупцією (а всього прийнято понад 100 антикорупційних нормативних актів), а діяв лише старий Кримінальний кодекс України, в якому були передбачені всі необхідні норми відповідальності за зловживання владою, розкрадання, хабарництво, то за належної організації та бажання діяти відповідно до вимог цього кодексу, масштаби корупції в державі були б на порядок меншими!

Особливо гострою є проблема організації цієї роботи. Сьогодні обов’язки боротьби з корупцією закон покладає на декілька державних органів: прокуратуру, МВС, СБУ, податкову міліцію. Але немає центрального органу, штабу, який не тільки узяв би на себе організаційні питання, а й акумулював у собі розробку та реалізацію державної політики у цій сфері, мав у своєму складі не тільки організаторів, аналітиків, учених, а й слідчих, оперативно-розшукові підрозділи, щоб забезпечити незалежне і якісне розслідування кожного прояву корупції. Якщо такому органу вдасться виконати лише одне завдання – «задушити» політичну корупцію, корупцію в найвищих ешелонах влади, то всі інші проблеми відступлять. 1997 року було здійснено спробу створити такий незалежний державний орган – Національне бюро розслідувань (НБР). На папері він існував майже рік, але Верховна Рада не підтримала відповідного проекту закону. А шкода, бо в багатьох країнах, де були створені й ефективно діють саме такі незалежні державні органи, вдалося максимально обмежити корупційні прояви.

У 60-ті роки минулого століття невеличка країна Сінгапур не менше за сучасну Україну була вражена корупцією. Колишній її прем’єр-міністр Лі Куан Ю так охарактеризував тодішній стан справ: «Корупція є однією з рис азійського способу життя. Люди відкрито давали і приймали хабарі, це було частиною їхнього життя і випливало із конфуціанської етики, головною ознакою якої завжди був обов’язок допомагати своїй сім’ї, родичам і друзям». Сьогодні Сінгапур є однією з найчистіших країн світу. Безперечно, багато чинників вплинуло на розв’язання такої складної проблеми, як подолання кругової поруки, але не останньою чергою – реально незалежний орган по боротьбі з корупцією, підлеглий тільки прем’єр-міністру.

Що треба нам зробити, щоб виправити ситуацію в Україні. Насамперед істотно вдосконалити антикорупційне законодавство, щоб воно відповідало міжнародним правовим актам, зокрема, «Конвенції ООН проти корупції». Прийнятий Закон України «Про засади запобігання та протидії корупції» є лише першим кроком у цьому напрямі. Серйозного доопрацювання потребують інші закони, зокрема «Про державну службу», «Про статус народних депутатів» [6], «Про органи місцевого самоврядування», «Про місцеві державні адміністрації».

На нашу думку, потрібно щонайшвидше повернутися до скасованого закону «Про відповідальність юридичних осіб за корупційні правопорушення». Така відповідальність – обов’язкова вимога «Конвенції ООН проти корупції», яку Україна ратифікувала. Такі ж рекомендації містяться в Конвенції РЄ «Про корупцію у контексті кримінального права» 1999 року, що передбачає відповідальність юридичних осіб за давання хабара, посередництво та відмивання грошей, вчинені в особистих інтересах будь-якою фізичною особою, котра діяла як приватна особа чи як представник певного органу юридичної особи та що обіймає керівну посаду в цій юридичній особі. Така норма є однією з обов’язкових рекомендацій GRECO (групи держав проти корупції) Ради Європи і діє в більшості розвинених країн. Нагадаємо про нещодавній скандал у США навколо компанії «Мерседес». Її було викрито в наданні «відкатів» посадовим особам різних країн світу за протекцію в постачанні автомобілів. У результаті матеріальну відповідальність понесли не тільки керівники, а й компанія загалом, заплативши штраф більш як 100 млн. доларів США.

У багатьох розвинених країнах удалося істотно потіснити корупцію шляхом застосування норм не тільки кримінального, а й інших галузей права, зокрема цивільного. Йдеться передусім про додаткові механізми протидії незаконному збагаченню чиновників. У боротьбі з цим злом, наприклад, у Гонконгу, скасували норму про презумпцію невинуватості. Що це означає? Якщо чиновник не може пояснити, звідки в нього мільйон у банку або вілла в Ніцці – його вважають корупціонером! Тут діє інша презумпція – презумпція вини чиновника [2]. Так само і в Сінгапурі.

В українському законодавстві відома лише одна презумпція – презумпція невинуватості у кримінальному процесі. Вона закріплена ст. 62 Конституції України та в КПК України. Її суть полягає в тому, що не обвинувачений повинен доводити свою невинуватість, а держава – доказувати висунуте обвинувачення. На жаль, у науці та практиці інші правові презумпції залишаються в тіні, а у зв’язку з антикорупційною тематикою їх узагалі не розглядають. Проте необхідність у цьому є і дуже велика. Вона безпосередньо пов’язана з незаконним збагаченням. Прикладів такого збагачення в Україні дуже багато, досить подивитися на фешенебельні маєтки навколо Києва та інших великих міст країни. Але вести боротьбу з цим злом лише кримінально-правовими засобами важко, бо це пов’язано передусім з проблемою збирання доказової бази вини суб’єкта незаконного збагачення. Цивільна презумпція вини, навпаки, покладає обов’язок доказування законності надбаного саме на її власника. Такі методи боротьби зі службовими зловживаннями не нові, вони широко застосовувались у колишньому СРСР. Старше покоління добре пам’ятає, що на будь-яку цеглину-шиферину, завезену для будівництва будинку або гаража, треба було пред’явити органам боротьби з розкраданням соціалістичної власності (російською – ОБХСС) або народного контролю документи, що підтверджують законність придбання будматеріалів. У разі їхньої відсутності негайно порушувалася кримінальна справа, що тягло за собою відповідні наслідки. Це був найдієвіший механізм запобігання зловживанням чиновників. Чому ж не скористатися ним в Україні сьогодні? Тим паче що це не лише винахід СРСР, а й досвід інших успішних країн. Доповнення українського цивільного законодавства нормою про відповідальність за незаконне збагачення в руслі презумпції вини значно зменшить масштаби корупції.

Не спрацьовує і норма закону про декларування доходів чиновниками. І старе, і нове антикорупційне законодавство передбачає обов’язкове декларування доходів чиновника, а новий закон – навіть витрати. Мета законодавця очевидна – примусити чиновника жити відкрито, прозоро, за законами. Проте, якщо узагальнити результати 15-річного існування цієї норми, то напрошується лише один висновок: кампанія з декларування чиновниками своїх доходів провалилась і фактично в жодний спосіб не вплинула на зменшення масштабів корупції в державі. За всі роки незалежності за необ’єктивність декларування доходів не притягнуто до відповідальності жодного чиновника вищого або середнього ешелонів влади.

Як переломити таку ситуацію, що потрібно зробити, щоб норми законів «Про державну службу» і «Про засади запобігання та протидії корупції» реально запрацювали, змусили чиновника чесно декларувати доходи та витрати? Чинне законодавство, на жаль, не визначає, на яку саме державну структуру покладається контроль за об’єктивним декларуванням доходів і витрат. А розраховувати на правочесність чиновника поки що не доводиться. Тож необхідний жорсткий державний контроль. На нашу думку, його можна було б покласти на Головне контрольно-ревізійне управління Міністерства фінансів, де є відповідні штати й спеціалісти, щоб не створювати новий контрольний орган. Для цього потрібно внести необхідні доповнення в Закон України «Про засади запобігання та протидії корупції» та «Про державну службу», щоб такий контроль мав правову основу.

Не спрацьовує і норма закону про експертизу правових актів органів влади на їхню антикорупційність. Свіжий приклад цього – наказ Мін’юсту № 296/5 від 20 лютого 2012 року «Про затвердження порядку здійснення нотаріальних дій нотаріусами України». Віднині будь-яку операцію про купівлю–продаж майна, що потребує нотаріального затвердження, необхідно додатково узгоджувати з податківцями. Останні, певно, справді мають бути поінформовані про ці операції, але можна було б зобов’язати нотаріусів письмово інформувати податкову адміністрацію про такі операції. А позаяк на шляху до угоди поставлено ще одного чиновника, з яким треба щось узгоджувати та вирішувати, замість усунення корупції з’явилося ще одне її джерело. Навряд чи такий наказ пройшов належну експертизу на його антикорупційність. А експертиза правових актів обласної та районної влади, де приймають основні рішення, чомусь узагалі не передбачена. Чи не тому так легко до приватних рук потрапили десятки тисяч земельних угідь навколо великих міст держави? Здійснення такої експертизи можна було б покласти на підрозділи Міністерства юстиції, які створенні й діють в кожному районі, області та місті.

Ще одне ключове питання протидії корупції – проблема порядності влади. Батько згаданого сінгапурського «дива» екс-прем’єр-міністр Лі Хуан Ю казав, що без чистої центральної влади, яка повинна бути взірцем і прикладом моральних стандартів, не може і йтися про обмеження корупції. Коли його запитали, що було найтяжчим у його боротьбі з цим злом, він відповів: «Посадити за грати п’ятьох своїх найближчих друзів». І він це зробив, а деякі вдалися до суїциду.

Проблема чистоти центральної влади України (про що свідчать арешти вищих чиновників і їхня втеча за кордон) залишається серед найскладніших для розв’язання. Судячи з декларацій про доходи за 2011 рік, члени Кабінету Міністрів, наприклад, заробили вчетверо більше, ніж позаторік. Збільшення їхніх прибутків у рази випереджає зростання економіки України й доходів населення. Тут важко не погодитися з думкою, що така колізія не
обійшлася без використання службового становища!

7 червня 2012 року один із тижневиків опублікував список народних депутатів, які свої депутатські обов’язки фактично поміняли на бізнесові інтереси. До першої п’ятірки рейтингу ввійшли 5 депутатів, які не були присутні на жодному засіданні ВР! До другої п’ятірки – ті, що побували лише на одному-двох засіданнях парламенту. А загалом більш як 20% депутатів (96) не були присутні на половині засідань [3]. Причина такого ставлення до депутатських обов’язків є очевидною – депутатський мандат потрібен лише в бізнесових інтересах.

Тим часом Закон «Про статус народного депутата» забороняє депутату займатися бізнесом, а Закон «Про засади запобігання та протидії корупції» кваліфікує таку поведінку як корупцію з відповідними наслідками. Нещодавно Державна Дума Росії саме за суміщення депутатських обов’язків з бізнесом позбавила депутата Гудкова його мандата. Чи не взяти на озброєння цей досвід і в Україні? Тим паче що, незважаючи на гостроту цієї проблеми, в Україні так і не вирішено питання поділу влади і бізнесу, їхнє зрощення стало основним політико-економічним підґрунтям корупції. Суспільству так і невідомо, хто керує бізнесом міністрів-мільйонерів, депутатів-мільйонерів та інших державних чиновників [6]. Переоформлення бізнесу на родичів, що переважно й відбувається, лише робить цю проблему тіньовою. Це очевидна спроба обійти закон. У зв’язку з цим не можу не послатися на відомого реформатора Російської імперії П. Столипіна, який казав: «Родина требует себе служения настолько жертвенно чистого, что малейшая мысль о личной выгоде омрачает душу, затемняет разум и парализует всю работу». Якби так думали й діяли наші посадовці, Україна з її матеріальним і людським потенціалом була б серед найкращих країн світу. Тому будь-які заходи держави без зміни правосвідомості політика й чиновника не матимуть успіху.

Важлива складова розв’язання цієї проблеми – формування чиновника європейського, а тепер уже на зразок гонконгівського чи сінгапурського. Сучасний український чиновник за своїми правосвідомістю, професіоналізмом, чесністю, етикою поведінки принципово відрізняється не тільки від свого західного колеги, а й навіть від радянського. Останній боявся гніву партії та держави й знав, що можна позбутися всього. Тому й не дуже зловживав, порушуючи закон. Нинішній український бюрократ живе за іншими мірками, йому фактично не потрібна заробітна плата. Йому необхідна лише печатка і черга людей, які хочуть отримати відбиток цієї печатки. А якщо є черга, то напевно будуть люди, котрі захочуть вирішити своє питання швидше, без формальностей. І тоді вступає в дію корупція. Але й це не все. Проблема ще й в тому, що за роки незалежності вже декілька разів практично цілковито змінювався державний апарат згори до низу, що сприяло поширенню корупції в Україні. Знаючи, що на посаді він тимчасово, чиновник поспішає взяти від неї все, що може. В результаті склалася система, за якої чиновник користується державною кишенею, як власною, їздить на найдорожчих автомобілях, обладнує кабінети найдорожчими імпортними меблями, має розкішні квартири, заміські будинки, по декілька автомобілів на кожного члена сім'ї, навчає дітей за кордоном, тобто живе в розкошах. У Великій Британії, наприклад, тільки прем’єр-міністр та ще декілька вищих посадових осіб мають персонально закріплені службові автомобілі, а всі інші користуються автотранспортом за викликом. В Україні, попри оголошене чергове скорочення службових автомобілів, їхня кількість і сьогодні в 36 разів більша, ніж у Великій Британії, і в 268 разів – ніж у Данії. Український чиновник перебуває у постійному пошуку того, як обійти закон. Так, незважаючи на заборону купівлі нових автомобілів, було знайдено обхідний канал – почали брати авто в оренду, та ще й найпрестижніші [4].

Яким же має бути підхід до формування державного апарату? Безперечно, нам не варто винаходити український «велосипед», його давно винайдено в Європі, що дало змогу європейським країнам сформувати в післявоєнні роки сучасні державні інститути. В основу їх формування й функціонування покладені принципи, згідно з якими нижча і середня ланки виконавчої влади продовжують діяти незалежно від того, яка політична сила приходить до влади. Кадрова політика на цьому рівні не керується розподілом посад лише з урахуванням партійності або політичної лояльності претендента на посаду. Там, коли в результаті виборів змінюється владна верхівка, чиновницький апарат середнього рівня, на якому тримається фундамент держави, залишається в основному незмінним.

Важливою умовою є і те, що державний службовець зазвичай не пов’язаний з бізнесом, політичними інтересами, які вступають у конфлікт із сумлінним виконанням професійних обов’язків. Держслужбовців не можна приймати на роботу або звільняти з політичних мотивів, бо демократія, за якої партії регулярно змінюють одна одну біля керма влади, навряд чи сумісна з системою наймання державних службовців, що ґрунтується на політичних преференціях. За такої системи держслужбовці можуть продовжувати ефективно виконувати свої обов’язки при різних адміністраціях, оскільки основні критерії добору службовця – чесність і компетентність, а не його партійна належність.

Неабияку роль у розвинених країнах відіграє суспільна думка про поведінку чиновника. Наведемо лише один, але промовистий приклад. Комісія з громадської відповідальності штату Нью-Йорк, приміром, оштрафувала губернатора штату Девіса Патерсона лише за те, що він одержав безплатні білети на бейсбол у керівництва команди. Загалом Патерсон 2009 року одержав п’ять таких білетів, за що був оштрафований на 62 тисячі доларів!

У Великій Британії під час призначення на високу посаду кожен претендент зобов’язаний представити повний список своїх фінансових інтересів. Необхідно вказати компанії, де розміщені інвестиції та яка власність йому належить. Такі ж дані про дружину і дорослих дітей. Після детальної перевірки претендента запрошують до спеціального комітету, де йому можуть порадити відмовитися від співпраці з тією чи іншою компанією, запропонувати перекласти заощадження в інші фонди чи банки. Такі «поради» є обов’язковими до виконання. Для високопосадовців розроблено та затверджено спеціальний статут, де докладно виписані не лише фінансові та бізнесові обов’язки, а й принципи поведінки та ставлення до роботи. Порушення статуту призводить не лише до негайного звільнення, а й до втрати статусу, державної пенсії тощо.

Не можна сказати, що українська влада не розуміє гострої необхідності формування нового типу державного службовця. З цією метою вона розпочала адміністративну реформу і як проект – правильно. Створено проектну структуру, комітет, потім центр з імплементації, але вже на наступному етапі стався збій: робочі групи очолили представники міністерств, котрі мають бути реформовані, тобто все знову віддано бюрократії. Проте світовий досвід доводить, що влада сама себе в принципі не може реформувати, тобто міністерство, яке реформується, не може очолювати реформаторський процес. Інакше це прямий шлях у глухий кут. Бюрократія завжди знаходила спосіб здійснювати реформи так, щоб її інтереси не постраждали. Як зазначає відомий економіст О. Пасхавер, будь-яку реформу, чи то пенсійну, чи то щодо жеків має здійснювати не відповідне міністерство, а спеціальне агентство з реформи, яке очолює політик. У жодному разі вирішальне слово в агентстві не може бути за керівниками міністерств, які реформуються. Вони можуть виступати лише як експерти [5]. Також дуже важливо створити конкурентне середовище під час формування державного апарату, що передбачало б надання переваги тим, хто має спеціальну управлінську підготовку, складання екзаменів і кваліфікаційних випробувань, підвищення кваліфікації у провідних вузах та в найкращих управлінських структурах тощо. Тобто формування нового чиновника має передбачати ґрунтовну гуманітарну, економічну та математичну підготовку, що дасть змогу одержати спеціалістів з широким кругозором, знанням іноземних мов, основ економіки і менеджменту, історії, права, міжкультурних комунікацій, сучасних світових управлінських практик тощо.

Ось, наприклад, нинішній Президент Франції Ф. Олланд має таку освіту: ліцей, юридичний факультет Паризького університету, вища школа комерції, Національна школа адміністрації. Це класичний образ французького політика. Порівняйте з українськими політиками, багато з яких одержали ступені кандидата або доктора наук тільки після призначення на високу державну посаду, а деякі навіть не мали вищої освіти.

Отже, переконаний, що в заходах протидії незаконному збагаченню, іншим зловживанням акцент варто змістити з суто кримінальної репресії на застосування інших важелів – економічних, політичних, організаційних, правових, особливо адміністративного, цивільного, господарського права. Водночас дуже важливо визначитись у джерелах і підґрунті корупції в кожній окремій сфері, насамперед у тих, які надають основні послуги населенню – освіті, охороні здоров’я, ЖКХ, дозвільній і правоохоронній сферах, земельних відносин тощо.

Кожна з них має свої особливості й потребує спеціальних заходів і важелів у боротьбі з проявами корупції.

 

Джерела

1. Цируль П. Низький рейтинг неробства не виправдовує // Известия. – 2010. – 20 августа.

2. Зотов Г. Докажи, что не взяточник // Аргументы и факты. – 2010. – № 21.

3. Сагань М. Кто из депутатов не ходит на работу // Аргументы недели. – 2012. – 7 июня.

4. Лобанов О. Дорогие колеса власти // Итоги недели. – 2012. –
2 мая.

5. Пасхавер О. Я співчуваю цій владі // Дзеркало тижня. – 2010. –
11 грудня.

6. Словська І. Народний депутат України як суб’єкт адміністративної відповідальності за корупційні правопорушення // Віче. – 2010. – № 24. – С.17–19.

Автор: Євген НЕВМЕРЖИЦЬКИЙ

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Сьогодні, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Сьогодні, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Сьогодні, 28 березня

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Сьогодні, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Сьогодні, 28 березня

Чехія виділить кошти на свою ініціативу щодо закупівлі боєприпасів для України Сьогодні, 28 березня

ЄС розблокував пільги для України, Косово йде в Раду Європи, "коаліція бронетехніки": новини дня Сьогодні, 28 березня

ЗМІ: Заява Макрона про відправку військ в Україну розлютила американських посадовців Вчора, 27 березня

Словенія приєднається до ініціативи Чехії із закупівлі снарядів для України Вчора, 27 березня

Естонія готова підтримати прем’єра Нідерландів на посаду генсека НАТО Вчора, 27 березня